Командант полку сам йде попробувати передати наказ телефонічно. Помешкання корпусного комітету (штаб дуже далеко, 2 версті від містечка Мир, на фільварку і там кращий порядок); коло телефону куняє вартовнй член комітету; беру трубку: ..."Центральная? – 7 Туркестанская... Туркестанці? К телефону живо члена дівізіоннаво камітета Борченка – будіть".

Вартовий член комітету прокидається, тре очі, питає: "Што ето Ви, товаріш, так поздно разґоварівать прідумалі, што вам ґаріт?"

"Завтра собіраюся дамой поїхать, так надо предупредіть".

"От ещо не спітса, – люди!"

"Борченко при телефоні?"

"Так".

"Сталося так, що після пляну ч. 2. треба робити! Без згоди робимо; починати негайно в ночі. Про виконання донести. Як перешкоджатимуть, бити. Добраніч".

"Спокійної ночі, товаришу".

"Ето ви по хохлацкі? - Да, там свой человєк паймьот".

Не починало ще на день благословлятись, як підійшли перші українські сотні і вирядились біля землянок. Ще мело.

Після коротенької промови команданта, що вияснювала ситуацію, сотні підтвердили рішення, щоб не коритись.

Швиденько пішли дозори (стежі) – понесли на руках скоростріли, а решта почала займати холодні землянки та шукати палива.

Виявилося, що склад палива, очевидячки з огляду на холод, був покинений вартою – тож поставили ми свою та запалили грубки.

На світанку коло 7. години повідомила телефоном українська рада Туркестанської дивізії, що всі сотні вже вирушили, що в дивізійному комітеті паніка, що телефонічна лінія на контрольних стаціях перехоплена, телєґраф зіпсутий і все йде гаразд.

Я слухав повідомлення в присутности вартового члена, який приймав кореспонденцію і обдивляючи аероплянові скоростріли, що стояли, очевидно, для паради в кабінеті голови комітету, я підсміхався з людей, яким не спиться.

В комітеті я залишився і ждав на дальші події. Коло 9. години вранці явилося начальство – голова та секретар.

Поздоровкались.

"А ви, таваріш, апять с пєтухамі в камітетє?"

"Што ж дєлать, у нас очень халодно".

"Вольно же вам, не хатітє занімать то, што дают, всьо вам надо, всем вмєстє, пєняйтє на себя".

"Пєняю, да нужно".

"Пасмотрімо почту, – ви поможіте, таваріш?'"

"Ахотна".

Голова роздивляється, передає декілька депеш про спинення дезертирів, демобілізацію, читає якусь довгу депешу, відкидає на бік, пробурмотівши "інтєресно" та подивившись у мій бік.

Радимо з пів години про способи виконання ріжних завдань, а тимчасом у вікно бачу, твердо відбиваючи ногу, проходить стежа з двома ниточками, такими тоненькими, жовтою та блакитною на лівому рукаві, що в нікого й увагу не зверне.

Нарешті простягає він "інтєресную" депешу, посміхаючись: "што об єтом скажете, товаріщ?".

Нечитка печать юза, – приблизний зміст: "З огляду на визиваючу поведінку Центральної Ради є небезпека відкликання нею з фронту "українізованих" частин. Наказується такі відділи розформувати, повернувши людей до їх попередніх частин. В разі незгоди розброїти та розформувати силою. Визначнійших українських провідників відправити під багнетом (охороною) до штабу фронту в Минськ".

"Ну, скажітє? позовьоте нашу раду посовєтоватса?"

"Це зайва справа, я можу сам дати відповідь, бо я призначений тільки що в ночі командантом цієї української частини, що формується з Українців III. Сибірського корпусу".

"Ето ви по каковскі загаварілі?"

"По українськи."

"Інтересно. Ну, і што же?"

"Полк збирається в Осиповщині і не годиться повернути до російських частин".

"То єсть, нєсоґласні?"

"Так"

"Ну, в таком случає я вас, товаріщ, арестую".

"Чекайте но (швиденько кладу руку на один зі скорострілів Люіса поза моєю спиною), подивіться ось сюди до вікна..."

В саме вікно, зі стріхи протилежного дому, спокійно дивляться два "Максими".

"Што ето за пулємйоти?"

"Українські!.. А тепер, будь ласка, підемо на двір..."

При виході двох вартових, на дворі при гарматах два другі, всі віддають шану рушницями, що тоді не було вже в моді.

"Здоровенькі були!"

"Здорові були, батьку!"

"Ну, хто кого заарештував? Ну, підемо краще тепер до комітету та погодимось..."

"Предсєдатєль", змінивши тон, просив дозволу порадитись із комітетом.

Радилися цілу добу. Їздили до 25. Сибірського, влаштовували мітінги і дістали відповідь, що битися з Українцями на разі "не желают".

А тимчасом до місточка Мир збиралися все то нові сотні, що підходили з піснями та розгорнутими жовто-блакитними прапорами.

Бувші Туркестанці донесли, що спокійно закінчили перший перехід і стали на відпочинок в 25 кільометрах від Мира.

Ранком 16-го підписали умову – голова комітету та командант 25. Сибірського полку, бувший "підпрапорщик", з одного, та командант українського полку та голова корпусної ради, з другого боку, про те, що Українці формують полк, який стає в районі Осиповщини. Він дістає все необхідне зі складів III. Сибірського корпусу й до одержання інших розпоряджень від свого уряду складає загальну резерву російського корпусу, допомагаючи останньому в разі наступу з боку Німців.

Умова складена у двох мовах і має уважатись військовою тайною. Того ж дня після підписання умови явився командант українського полку в корпусного команданта для затвердження тієї постанови. Тут відразу не пощастило. Довелося вислухати богато докорів за нестаршинське поведення тощо, але остаточно прийшло до згоди, що ранком 17. листопада українські куріні мають передефілювати перед штабом корпусу в ціли перегляду і там вирішиться про дальше їхне призначення. І дійсно, перегляд був днем слави для Українців. Справність, військовий порядок наших серед загальної дезорґанізації російської армії вплинули так, що командант корпусу дуже дякував за утворення ще одної надійної частини (за першу числили пробоєвиків) у корпусі та згодився підписати наказ про сформування полку.

Таки зараз по перегляді, балуючи по глибоких снігах, відійшли сотні в район зосередження і, не доходячи до Осиповшини, побачили, як чорним шнурком тяглися зі заходу Українці Туркестанської дивізії, над якими розвівалися жовто-блакитні прапори.

Опівдні 18. XI. надтягли й останні сотні сибірських Українців, що не здужали прорватися крізь ворожий 25. Сибірський полк та мусіли відходити поуз залізниці.

Вкінці полк зібрався і пішло горячкове його впорядкування; бракувало всього: возів, коней, грошей, їжі і не було надії, що покорений силою комітет III. Сиб. корпусу дасть все добровільно. Почалось заосмотрювання полку. На стації Осиповщина була база III. Сибірського корпусу та маґазини. Провірено варту, а коли показалося, що вона стоїть погано, змінено її українською. Недалеко стації були розташовані дві полеві хлібопекарні, з яких одна вже не працювала з браку робітників. Полк узяв її під свою управу та почав обслугувати своїми робітниками.

Коли командант полку приїхав до штабу штурмовиків та переконавшись, що вони цілком розкладаються й дезертирують та що їхній штаб не буде нічого мати проти експропріяції обозів, – 19. XI. зробили "атентат" та без бою видістали необхідні вози.

На 24-го XI. закінчили реєстрацію козаків та старшин полку. В реєстр затягнули 126 старшин, 621 підстаршин і 2.986 козаків. В полку не було жадного лікаря, так що місця лікарів довелося обсадити "фельшерами" та навіть "фельшерицями". Кадрових старшин російської армії з передвоєнними кваліфікаціями не було ні одного, крім коменданта полку.

Всю цю масу українських вояків поділено на 3 куріні по 6 сотень піших та по одній скорострільній в кожньому. Біля штабу полку залишалася, як охорона, штурмова (пробоєва) сотня (яка вийшла з 25. Сибірського полку). Були сформовані і всі потрібні технічні сотні та команди, по вимогам тодішньої російської армії так, що полк уявляв собою закінчену боєву частину.

Бракувало ще грошей. 25. XI. виїхав командант полку з невеличким відділом до містечка Мир, бо, не дивлячись на всі обіцянки, що слали телефоном комітети і начальники, нічого не надсилалося, без грошей же не міг полк покинути свого розташування біля магазинів Осиповщини та рушити в разі потреби на Україну.

В Мирі члени комітету зустріли прибувших настільки радісно, що це викликало сумнів. Але радість ця зменшилася, коли командант повідомив, що коли він не вернеться до полудня 26. XI. до полку (штаб полку в селі Кирилівці 40 кільом. від м. Мир), то полк прийде за своїм командантом, з усіма наслідками такого приходу.

Ця заява вплинула так, що голова комітету відрадив командантові полку лишатись в окремому помешканні, ранійш йому визначеному, та запросив його до своїх апартаментів.

Рано на другий день гроші, хоч і не без торгів, були видані і командант полку виїхав до своїх.

Тим часом у полку з розпорядження помішника команданта полку, сотника Андрієнка, скликано опівдні нараду всіх командантів сотень, курінних та по двох вибраних від козаків кожної сотні і фахової команди, щоби передати рішення, що робити в разі, коли б не повернув командант полку, а також для вирішення дальшої поведінки я разі його щасливого повороту.

Врешті командант полку повернув і почали радити, що робити. Загальний настрій був пробитись зі зброєю на Україну і просити там уряд, щоби полк залишено навіки, як кадровий полк української армії.

Після пропозицій штабу полку, полк вирішив приняти назву як свого шефа кошового отамана Костя Гордієнка, як рішучого і свідомого ворога царя Петра I, борця за незалежність і за демократичний устрій України, який в найтяжших умовинах не склав ніколи зброї.


Цією постановою полк народився та прибрав своє ім'я, яке проніс через увесь тернистий шлях нашої визвольної боротьби.

Ще з 22-го XI. почали ми розвідку, щоби виявити, що робиться довкола та відшукати нашу армійську раду.

Дня 27-го листопада виявилось, що крім Поляків – 2 сотень уланів, які стояли між нашим штабом та Несвіжем і Ґренадирського куріня імени Наливайка, що був розташований 8 кільом. на південний захід в околицях залізничої стації Мир, стоїть ще на Слуцькому гостинці у селі Синява також самочинно сформований полк імени Шевченка, який відокремився зі складу 24. російського корпусу та має до 1500 багнетів, але тільки 20 старшин воєнного часу; щодо IX. корпусу, який стояв проти Барановичів, між залізницею на Минськ та м. Ляховичі, то він хоч справді мав українську більшість, але був у стані повної деморалізації та розкладу. Старшини там здебільша Росіяни, а то ще гірше "малороси", тому і прірва між ними та вояцтвом (що була теж велика навіть у одноплемінних московських ґренадирів) в IX. корпусі підсилювалась ще національними ріжницями та утворювала ґрунт для ексцесів й масової дезерції. На цей корпус годі було числити.

ДО ЗМІСТУ