II. За самостійну Україну. Союз із Німцями. Прорив на Україну

Вже своїм революційним відокремленням Українці із Західнього фронту російської армії стали на становище майже ворогуючої сторони, тому зрозуміло, що вся наша поведінка того часу може бути схарактеризованою одним словом – "поготівля".

Варти та стежі на поблизьких залізничих перестанках – озброєні застави зі скорострілами, висунені в сторону шляхів, які ведуть до району зосередження, повна непевність завтрашнього дня, а головно повна відсутність директив та вказівок. А проте російська влада почала низку спроб проти національних частин. Дня 29. листопада були розброєні сусідні з нами дві сотні польських уланів, а ми, довідавшись про те, вислали до них три вози зброї зі складів штурмовиків та складів III. Сибірського корпусу, яких ми були повними господарями.

1-го грудня з Несвіжа в напрямку на Осиповщину були вислані 2 сотні 25. Сибір. полку з панцирним дивізіоном та гарматами. Одночасно з містечка Мир мали виступити збройні відділи до 1000 багнетів ріжних частин теж з гарматами. На Столпці прибули відділи Червоної Гвардії з Минська.

Одначе Несвіжську групу цілковито несподівано розброїли Поляки (яких вважали розброєними) – група з м. Мир відмовила послуху, а червоногвардійці не прибули. Але ясно було, що те, в чому не пощастило нині, може вдатися завтра.

Нарешті 3 грудня надійшли зв'язки від Василя Тютюнника з інформаціями про III. Універсал і про плян, знову утвореного з армійських рад Західнього та Північного російських фронтів, революційного комітету – прорватися на Україну.

Проектувалося: створити збірну дивізію з Гордієнківців – куріня Наливайка і Шевченківського полку в Синяві, командування якою мусів обняти я. Ця дивізія мала захопити та вдержати всі стації на зал. шляху від Столпців аж до Синяви. За той час 45 російсько-українська дивізія, яка перетворилась у 5. українську дивізію, мусіла, наступаючи з півночі опанувати Минськ, там навантажитись та, проїхавши вищезгадані стації, мала захопити Лунинець. Тоді мала виступити і збірна дивізія, щоб, перейшовши Лунинець, взяти Сарни і пропустити 5 дивізію на Україну.

Плян був не тяжкий до виконання, якщо взяти під увагу розклад російських частин, але у нас теж не все було гаразд. Годі було створити з окремих складових українських частин Західнього фронту вищу одиницю, бо перш за все не було відповідного старшинського складу.

Революційно відокремлені Шевченківці були по суті аморфною масою, в яких вже почався розклад на ґрунті боротьби за владу, між якимись двома "прапорщиками", які претендували на посаду команданта. Цей полк держався тільки зусиллями полкової ради, з якою довелося зноситись, але вона, прищіпивши полкові український патріотизм, не знала, на яку ногу ступити в питаннях організаційних та військово-технічних.

Ґренадирський курінь Наливайка був міцною організованою одиницею, але його командант – кадровий старшина – чути не хотів про прорив і "руйнацію" вже безнадійно розкладаючогося фронту російських військ. Його впертість викликала те, що коли Наливайківці довідалися про нашу підготовку до прориву та спостерегли нерішучість свойого командування, перестали вірити йому і не виконали наказів навіть тих, що були зв'язані з проривом.

Якби там не було, Гордієнківці 6-го грудня почали підготовку до виконання наказу. Повели розвідку на стаціях Мир, Осиповщина, Столпці – намічалися завдання, розділювалися ролі. Кожний сотенний знав, куди мав рушати, – що робити. Навіть одну зі сотень першого куріня пересунено до стації Мир, а то за згодою та допомогою команданта цієї стації, який не міг дати собі ради з демобілізованими, що просто були дезертирами.

Згодом туди пересунено ще одну сотню та два скоростріли. Між 11. та 13. грудня ці дві українські сотні мусіли в алярмовому порядкові вирушити до містечка Мир, бо там прийшло до жидівського погрому, який почав дезорганізований натовп салдатні.

Із цим погромом не могли дати собі ради комітети. Вражіння від нього було таке велике, що один з ідейних большовиків, яких так було мало, бувший каторжний за політичний терористичний акт – Сергій Конів, який був комісаром комендатури Мира – застрілився.

Наші хлопці під орудою помічника команданта полку сотника Андрієнка живо вичистили Мир від зайвого елементу та зробили порядок.

Корпусний комітет доніс про цей факт, повідомивши, що частини, які удержали ще порядок, припинили погром. На те донесення прийшла депеша від "главковерха" Криленка такого змісту: "Товарищей, коториє сахранілі революціонную дісціпліну і панімают, что только порядок і солідарность всєх трудящихся обезпечит нам завоєванія ревалюції, ставлю в прімєр Революціонной Армії. От єя ліца благодарю салдат і командіров полка прекратівшаго паґром у Мірі".

І це писалось на адресу представників "жовто-блакитної контрреволюції".

Діяльність підготовки прориву на Україну підтримувала морально полк серед розбурханого моря пристрастей та дезорганізації.

Большовицька агітація велася в межах полку вперто та настирливо. Козакам вказували, що вони мають на чолі старшину генерального штабу явного контрреволюціонера, що Центральна Рада є лишень збіговиськом дрібної буржуазії, яка тільки тимчасом надягнула червону маску, щоби розвалити єдиний фронт всіх трудящих.

Ішла вперта пропаганда проти командного складу, який всупереч революційним наказам не є вибраний масами, тільки що найбільше комітетом.

Останній мотив мав найбільший вплив у рядах полку, так, що вже 5. грудня були випадки спротиву проти наказів, і тому 10. грудня командування полку видало наказ про перевибір усіх начальників, який доконано 11-12. грудня. Всі начальники були перевибрані наново на своїх попередніх місцях…

Про перехід на виборний принціп повідомлено корпусний комітет, який радо привітав поглиблення революції "у товарищей Українцев"...

Найтяжше всього було питання з демобілізацією. Попри розташування полку проїздили переповнені ешелони, з фронту проїздили батерії, шо відходили в половині складу гармат, щоб облекшити прохарчування коней, проходили окремі групи свавільно демобілізованих домів ділити відвойовану революцією землю, а з України приходили відомости про те, що військовий міністр Порш [4] теж оголосив повну демобілізацію.

Настрій "до дому" був такий міцний, що здавалось приїзд на рідну землю буде смертю полку. Одинока надія ще в тому, що козацтво мало горяче бажання дійти зі зброєю до "своєї" влади, щоби її, або привітати, або, коли вона справді реакційна... розігнати.

Нарешті 14-го грудня дістав я наказ на 15. захопити стації для пропуску ешелонів 5. дивізії і ранком 15-ого українська варта, без усяких ексцесів і збройного спротиву, обсадила стацію Столпці-Осиповщину, Мир. Але ґренадири Наливайківського куріня мітінґували, висловили недовір'я командуванню і не виконали наказу. Зі Шевченківцями сталося ще гірше; спроба захопити Синяву не мала успіху, і Росіяни почали зосереджувати проти них свої сили...

Дня 16. грудня, під вечір, через Столпці проїхав перший ешелон 5. дивізії, але... розброєний.

Не знаю, хто так впорядкував, але ця дивізія їхала через Минськ по-панськи ешелонами, а в Минську її зустріли відділи червоної ґвардії та, спокійнесенько розброївши у вагонах, відправили дальше.

На стації Столпці командуючий нашою залогою запропонував командуванню та козакам 5-ої дивізії озброїти їх із наших запасів та запасів Осиповщинських складів зброї, але ті рішуче заявили, що їх і так везуть на Україну, де зброї досить...

Цей випадок вплинув достаточно розкладаючо; до того ще в розташування 3. куріня полку прибули якісь два людці, які нібито мали посвідку від військового міністерства України та передали, що українська влада не бажає бачити таких "самочинних" формацій, що створилися на фронті з російських частин, а формує нову українську армію, так, що для тих Українців, які є в російських рядах, найкраще вертатись найскорше домів, де їх вже пляново притягнуть до української армії...

Чи треба ще з'ясовувати, що сталося?...

Сотні полку 17. та 18. грудня мітінгували та винесли рішучу постанову: "демобілізація домой".

Годі було протиставитись стихії, треба було вибирати: чи зберігти бодай вигляд організованности, чи, викликавши ексцеси, все одно лишатися без людей.

Як не тяжко було, але 18. грудня видано наказ про демобілізацію полку, в якому зверталося до всіх свідомих свойого обов'язку перед Народом Українським старшин та козаків із закликом не здавати зброї, а виїздити на Україну зі зброєю з тим, щоби здати цю зброю тільки українській владі. Тих же старшин та козаків, які вважали для себе негідним покинути боротьбу та дезорганізовано потайки продиратися домів, та хто своєю честю уважав прийти до своєї влади, як частина і принести їй свої кріси та скоростріли, своє ім'я полкове, щоби вона рішала як повестися з полком далі – тих закликали лишитися під полковим прапором до кінця та пробиватися на Україну.

Почалась демобілізація. До штабу полку зносили та звозили зброю, вози, амуніцію.

В стодолах фільварку складали цю покинуту зброю, а її було багато, бо полк перебрав від дезертирів та розклавшихся штурмових полків усе їх майно, щоби взяти його зі собою на Україну. В інших стодолах та клунях громадили амуніцію, а на толоках довкола лаштували у великий табор вози.

Сортовано коні: найліпші залишилися до походу, інших випускали на Божу волю, бо не було рук ані їх харчувати, ані доглядати.

Шкода було бідної тварини. Її таки засуджувалось на голодову смерть. Видовище вихудлого коня, що з голоду обсмикує стріхи чи обгризає плоти і паде трупом біля них – було звичайним малюнком російської демобілізації на всьому близшому й дальшому запіллю, по задах армії.

Село не могло вмістити всіх покинутих коней, не годно було їх прохарчувати, а в той же час в глибині держави орали людьми й коні були на вагу золота. Але як вб'єш у голову такому "демобілізованому", що треба взяти та довести на Україну коня! До дому та й годі! А про коней мусить подбати старшина. А як?

Тяжко, але все ж таки не дезерція, – не хаос. Демобілізуються по черзі: хто бере зброю, дістає посвідку з правом везти її та підписує зобов'язання здати її правній українській владі.

Треба було ще якось управильнити залишення тої зброї, що її складено в штабі полку, і всього майна, що його лишалось. Пощастило знайти представників революційної білоруської влади та їм здати все, що лишалось за реєстрами та поквітуваннями.

Одночасно з наказом про демобілізацію розроблено по сотнях плян адміністративно-господарчої підготовки для прориву: для всіх, хто йде на прорив, взяти хліба та харчів на 10 діб, скільки змога набоїв, але щонайменше 200 на рушницю, 30 тисяч на скоростріл, зайві чоботи, які пощастить дістати, і теплий одяг. Брати скільки мога більше возів, щоби значна частина козаків могла їхати. Посадити на коні скільки вистарчить сідел та здатних верхівців.

Демобілізація посувалася швидко. Збільшувались запаси зброї у стодолах, чорніли все нові та нові чотирокутники залишених возів (звозилося майно українського та двох російських "ударних" полків). Блукали все нові та нові череди безпритульних, голодних коней-кістяків. Попри штаб полку проходили групи демобілізованих частинно зі зброєю, яких вели теж демобілізуючіся старшини.

Безнадійність та зневіра стискали серце тих, хто надриваючись працював в штабі полку, щоби кермувати тією аґонією частини; здавалося, що нікого не зістанеться, щоб рятувати бодай честь того імени, що ми собі прибрали на шефа: імени кошового Костя Гордієнка. Сумно сидів гурток штабових старшин та козаків у напівтемній салі старого панського будинку литовського типу фільварку та слухав гри ад'ютанта полку на плачучому старому фортепіяні (Олекси Ґригоріїва, нині вже покійника, шо вмер під час визвольної боротьби на сухоти як командант бригади Київської Дивізії). Плакали пісні про зруйновання Січи – про неволю-недолю.

Стало тихо. І в цій тиші писар полку козак Іваненко висловив загальну думку: "Чи залишиться хто, бодай прапор домів віднести…"

Спокійно на це відповів командант полку, що як інших не буде, то він відвезе – кінь добрий, якось пощастить.

З несподіваним поривом зірвався з місця на своїх зранених ногах сотник Андрієнко і сказав: "Анумо поклянемось усі один одному, ще не зрадимо імени полкового та підемо всі, хто тут є, напробій"..!

П'ятнадцять чоловік встало та, протягнувши один одному руки, поклялися пробитися збройно до Київа, та не скласти зброї аж поки не переконаються, що Центральна Рада є справжнім виявом волі Українського Народу, тоді мають її накази виконувати.

Поклялися, а за вікном жалібно їржав голодний кінь та хрускали кроки вартового коло стодоли, повної амуніції та крісів.

Події розвивалися швидко. Росіяне, довідавшись про почату нашу "демобілізацію" та про те, що українська варта вийшла з Осиповщини, – заняли міцно цю стацію та висунути пішу та кінну розвідку в напрямі розташування полку. З Несвіжа теж почали підходити їхні стежі. Ось чому 21. грудня видано наказ решткам полку, що вирішили йти на пробій, чи які не поспіли демобілізуватися, шоби зосередились до м. Пісочне, близше до станції Столпці, яка ще була в наших руках і де всідали до проходячих потягів наші демобілізовані.

Ще 20. грудня дуже потепліло, почав танути сніг, а у вибоях доріг показалась вода. Тому пересування навантажених возів йшло дуже повільно та щойно під вечір 22. штаб полку перетягнувся до Пісочного.

Прибувши туди, ми довідались, що наша варта на станції Столпці збита червоною гвардією, яка підійшла з Минська, та що всі наші демобілізовані арештовані у станційних будинках.

Цікаво, що до таких же демобілізованих та просто дезертирів із російських частин, які переповнювали всі потяги, подібних репресій й не думали вживати.

Вночі з 22. на 23. зорганізована була виправа з Пісочного в 150 козаків при 2-х скорострілах, яка на світанку 23. заатакувала Столпці, вибила звідти червоних та всадила до потягів усіх наших демобілізованих.

Тимчасом наше становище в Пісочнім ставало непевним. Не кажучи вже про те, що ворожі стежі та розвідки натискали з боку Осиповщини та Несвіжа, що червона ґвардія, відступивши зі Столпців, невпинно шукала змоги їх знову заняти і що в самому Пісочному почалась проти нас акція. Невеличке село Пісочне, щось коло 120-140 домів, мало до 20% жидівського населення, яке провадило невпинну агітацію серед запільних частин ґренадирського корпусу, що заповнювали більшу частину домів, в самім Пісочнім і околичних селах.


З менту прибуття штабу полку не вгавали мітінґи на вулицях, на площі перед церквою, по шинках і стодолах.

Темою отих мітінґів була боротьба з контр-революцією, з тими, хто не слухав безоглядно совітської влади; – в своїх промовах агітатори весь час ставили запитання: "Хто вони, оці Українці: вони втікають із фронту під проводом вовка в шкурі вівці – старшини генштабу, що одурює вояцтво, щоби вони перешкоджували обороні революції. Що за Україна? Про неї ніхто не чув і не знає, це тільки вигадки. Кожний чесний борець за революцію мусить розброїти тих задурених робітників і селян, щоби вони не пролили з дурноти братерської крови, а тих, хто їх дурить, треба розстріляти".

Зверталися агітатори та салдатня із запілля армії до наших козаків, дратуючи їх, і вибухали спори то там, то тутки. Треба було величезних зусиль, щоби вдержати Гордієнківців від ужиття зброї. Двічі мені самому довелося спинити своїх хлопців, які вже тягли скоростріли, щоби розігнати ворожий мітинг, на якому їх ображали. Всі начальники Гордієнківців доводили, що ми мусимо тільки боронитись, а не нападати та піддаватися провокації до зайвого пролиття крови.

Після випадку в Столпцях і стички з червоною гвардією, в якій пролилась таки кров, становище стало таким напруженим, що один випадковий стріл напевно був би викликав бійку.

А тут же наближалися свята; жиди шинкували горівкою та вином, які набули в "демобілізуючихся", тобто розкрадані по військових лічницях.

Українці здержували можливість ворожих вибухів лише тим, що твердо вдержували озброєними відділами зі скорострілами два виходи із села в напрямі на Несвіж й на Столпці та будинок священика, що біля церкви. Невпинне патрулювання по селі відривало багато людей, а головно вся ця напружена атмосфера не давала ніякої змоги перевести яку-небудь організацію полку, тих людей, що залишилися в окремих сотнях та курінях після демобілізації. Штаб не знав навіть, чим він розпоряджає, бо все було в русі, службі та поготівлі.

Ранком 24. після коротенької перестрілки червона гвардія, загрожуючи обходом, вибила наші частини зі Столпців, що підняло і без того піднесений настрій у Пісочнім. Після полудня російська кіннота з боку Несвіжа пройшла попри Пісочне і безумовно зв'язалася з Столпцями. Треба було щось робити.

Тяжко було з цілковито невпорядкованими козаками, зденервованими та перетомленими, з дезорієнтованою старшиною, ризикувати на рішучу акцію, щоби пробитись у напрямі на Несвіж – в найкоротшому напрямку до Шевченківського полку в Синяві: в Несвіжу був же штаб II. армії з поважною охороною. Тим більше годі було вирушати в бік Осиповщини чи Столпців, бо це віддаляло би нас на північ у цілком вороже окруження. Лишався один шлях на схід на ліси малого Полісся – в напрямок на м. Купин в обхід Несвіжа, але на цьому шляху була ріка Німан, без мостів і з непевним, як довідалася наша розвідка, ледом.

Але що ж було робити? Наші розвідчики, що, користуючись хаосом, який панував поміж російськими частинами, були майже на всіх їх мітінґах і нарадах, доносили, що на кутю (Святий Вечір) проти полку буде збройний виступ у самім Пісочнім та що цей виступ мав підтримати іззовні російський відділ. Завважено присутність матросів червоної гвардії в Пісочнім, які приїхали, очевидячки, як зв'язкові зі Столпців. Одна зі сестер жалібниць, що була при полку на посаді лікаря, побувала на дуже таємній нараді комісарів Пісочного та червоноґвардійців і принесла повний плян нашого майбутнього розброєння, яке мало відбутися в півночі на 25., коли то сподівалися зменшення поготівля задля святкування Різдва. Одночасно з внутрішнім виступом мали підійти і червоноґвардійці зі Столпців.

Треба було оминути цього розброєння, а тому треба було відходити на схід, числячися з тим, що так-сяк пощастить переправитися через Німан.

Неспокійна була Різдвяна ніч для Гордієнківців. У темноті, малими гуртками почали тягнутись через Пісочне на схід вози, навантажені хлібом і набоями. Тяжко, зі скрипотом, перетягались вони через колдобину, що була на східньому виході з Пісочного, і зникали в пітьмі та мряці. Все Пісочне гуло п'яними співами та лише в українському куті було тихо, бо люде сиділи по хатах у повнім поготівлі з крісами в руках, чекаючи на свою чергу до відвороту.

Повне поготівля заряджено і в штабі полку, де поміж двома телефонічними апаратами з озброєними телефоністами стояла маленька ялинка, слабо освітлюючи шабашовими свічками невелику кімнату, до якої що 10-15 хвилин входили Гайдамаки з донесеннями: – "Здорові були, батьку! З кутею! Сотні з Осиповщинського кінця вирушили" – "Святий Вечір, батьку! Дозволь від попа забрати скоростріл?" "З Різдвом! стежі зі Столпців вернули – кажуть Москва вже вирушила".

Коло півночі щось підозріло стихли співи, але до того часу виїхав із села останній український віз та почав відходити штаб, збіраючи останні стежі з двома скорострілами "Люіса".

Коли виїздили останні верхові з Пісочного, десь ніби видніли на бруднім снігу, на площі, якісь постаті, що прямували і до попівського дому і в напрямі виходу на Столпці. Там, у тому напрямі раптом зірвалася коротенька стрілянина, протахтав кілька черг скоростріл і також раптом усе стихло, наприкінці неясним гомоном голосів і викриками.

П'ять кілометрів вузенької снігової доріжки цілком розбитої возами – оклики варти і маленьке сельце все забите кіньми, возами, людьми, коло нього в невисоких, але стрімких берегах біле пасмо ріки Німана зі сталево-чорними плямами та смугами незамерзлої води, на ньому сям-там світиться вогонь, рухаються тіни... Це гайдамаки обстукують місця, де лід надійнійший: підстелюють слабші місця, викладаючи їх соломою, сухим очеретом та гіллями.

До п'ятої години вже майже готовий покручений шлях поміж прогалинами та полонками; лише у двох місцях непевно: – кінь ще пройде, але з возом буде тяжко, може й втопитись. Над самим ранком раптом вдарив мороз і вкрив білим пухом інею і солом'яні дахи кількох хаток села і високі сосни та ялиці понад берегом і коней, і вози, і куняючих під возами, з браку місця по хатах, Гайдамаків, які, хоч і звонили зубами від холоду, та дякували Богу за несподіваний мороз і його допомогу. За яку годину, в перших червоних промінях сонця, потягнулися гадюкою вози через Німан, підпомагані пішаками у той час, як кіннотчики вартували шляхи на Пісочне.

Останні вози втягнулися до ліса на східньому березі Німану. Відходять, ковзаючись на леді, кіннотчики. Їздці злазять із коней, декілька бомб для зруйнування дротяних перешкод падають на слабі місця льоду. Глухі вибухи і розбитий лід пливе за водою, відіймаючи шлях для можливого переслідування.

Широкий нерівний шлях йде вгору правим берегом Німану в напрямку на Купин, перерізуючи на перших 3-х верствах високий старинний сосновий бір, весь вкритий білим інеєм, червоніючим і виблискуючим під першими промінями сонця. На шляху йдуть наші вози в цілком випадковім порядку, перемішані з муніційними скринями, скорострілами, з пішими козаками та верховими.

Нарешті перша нагода, коли після "демобілізації" і розкладу можливо підрахувати сили. Валка спиняється. Всіх, крім погоничів на возах, викликається вперед і, під дахом засипаних інеєм сосон, на морозі складаються списки полку, провадиться поділ-впорядкування. Залишилось старшин ріжних степенів 21, піхотинців 420, кінних – 35, погоничів на возах 78; скорістрілів Максима 6, Кольта 4, Люіса 8; возів господарських 60, скорострільних 6, муніційних 12.

Полк поділено на чотири піших, одну кінну та дві скорострільних Максима та Кольта сотні. Призначено командування, зорганізовано немуштрову сотню. Через півгодини із ліса витягається вже не обоз з людьми, а готова до бою частина, яка прикривала, щоправда, дуже великий обоз, але конче необхідний, з огляду на далекий шлях, на якому годі було числити на нормальне постачання.

Відразу, по виході з ліса, наткнулися ми на прояви тієї "демобілізації", що відбулася в російській армії: застрягла в замерзлому болоті і стояла нахилившись на шляху цілком справна 42-ка гармата, а коло неї лежали два здохлі вихудлі коні. На селі в 1½ кільометра від ліса знову найшли покинуту "канцелярську повозку" 12. важкого мортирного (моздірного) дивізіону, з якої взяли блянкети та печатку, щоби використати на дальшім шляху.

Перший день проходу пройшов спокійно. Ми йшли то по лісах – вільхових, березових, густих та великих, які були першими вістунами Полісся, то відкритими засніженими полями і пройшли декілька сіл, причому в тих, через які шлях йшов із заходу на схід, полк зголошувався як українська частина, що йде на Луцьк – (штаб III. армії), а в тих, через які доводилося йти з півночі на південь, йшли вже як 12. важкий дивізіон, що тягне за сіном у Полісся.

Ті місця, куди ми йшли, були від фронтової смуги 40-50 кільометрів поза гостинцями, далеко від залізниці, а тому жадного війська там не було, життя йшло там майже нормально.

ДО ЗМІСТУ