III. На Україні – Олевськ

За Глушковичами пішли ми попри ріку Уборт, вздовж якої вже зміняється і вигляд ліса, – в якому є вже чимало дубів та осель. Чим дальше тим все більше наближуємось до рідних, знайомих нам, українських сіл. Характерні риси цього району – це борткове бжолярство: безліч колод-вуликів по деревах, переважно по дубах.

Ми дома, але не в себе. В 30 верстах від м. Олевська, на яке ми мали вийти, зустріли ми знову сліди "російської демобілізації". По селах натрапляли на кінські кістяки, покинуті вози, а в селі Юріїв, 15 верст від Олевська, побачили ціле кінське кладовище й табор покинутих возів. Селяне казали, що тутечки стояв якийсь кінський шпиталь, якого обслуга розійшлася, покинувши хорих коней, які так і поздихали на припонах. Селяне повідомили нас, що на стації Олевську стоїть якась залога, яка виходила до села реквірувати сіно і знущалася над селянами, називаючи їх зрадниками революції – лаяла Центральну Раду, Україну і т. д.

Довелося нам спинитись у Юрієві та вислати розвідку, яка вернувши донесла, що в Олевську стоять два куріні ополченців переважно походження з Минська та його околиць з невеликою домішкою людей з-під Курська. Що ці куріні мають виборних командирів, що населення нарікає на їхнє погане поводження, а зокрема невдоволені Жиди. Розвідка донесла, що Коростень занятий нібито Українцями, а в бік від Сарнів мають бути Москалі.

Негайно по одержанні донесення, в ночі на 12. січня, перейшли ми під самий Олевськ та розташувалися по крайних хатах залізничної оселі, що була проти стації, відділена від неї залізницею і під якої наглядом був район стації з величезними складами вибухового майна та гарматних й крісових набоїв.

Вже настрій залізничників, у яких ми кватерували, переконав нас, що ми поміж своїми. Після недовгих розмов виявилось, що в Олевську істнує український революційний комітет та що він не може, з огляду на присутність залоги, виявити своєї діяльности назовні, одначе фактично він кермує тутешним життям.

Командант полку просив зв'язати його з тим комітетом, та залізничники не хотіли. Чи побоювались провокації, чи з інших мотивів, не знати і треба було зробити це самому. Тому ранком 12. виїхав командант полку з невеличким відділом кіннотчиків на стацію, а помішник з писарем без зброї пішли в містечко орієнтуватись у настроях. Гайдамаки мали наказ по можности не вживати української мови і якби хто хотів починати балачки, то їх вистерігатись.

Поява 10 верхових на чолі зі старшиною, хоч без "погон" і відзнак, але зі зброєю у сріблі (туркестанці носили азіятські шаблі), зараз-же звернула увагу. За хвилину підійшов до мене якийсь залізничник та з виразною українською вимовою почав зі мною балакати по російськи, намагаючись розвідати, хто ми такі. Ця російська розмова певно ні до чого не довела би, коли б на стацію не увійшов гайдамака та, забувши заборону, не сказав: "Батьку, там якісь Москалі приїхали на бричці та чіпляються до розмови: що з ними робити маємо"..?

Залізничник, почувши те, підскочив до вікна та вже по українськи сказав: "Це ж оці комітетчики трикляті! То значить ви справді Українці"..?

Дальшу розмову годі було продовжувати, бо увійшло п'ять вояків, з яких один звернувся до мене по документи. Та я не дав йому опам'ятатись і відвів його в бік, починаючи тоном старшини розпитувати про настрій залоги, здатність її боротися проти Українців і нарешті витягнув посвідку, що я приділений до комітету III. Сибірського корпусу для зв'язку з українською радою, яку то посвідку я одержав, коли мене викликали в комітет. Потім запитав я "товариша" о документ, а цей виявив, що він є головою комітету залоги Олевська.

Тоді я розповів йому нісенітницю про те, що я ніби то висланий зі складу II. армії з кінним відділом переслідувати Українців і що вони кожної хвилини можуть підійти до Олевська. На моє велике здивування, товариш відповів, що вони мають зі Сарнів наказ мати позір на північ, бо звідтам мають пробиватись Українці, але здивувався, що в депеші нічого не було про кінний відділ. Нарікав на те, що його вояки принціпово не хочуть ні з ким воювати і що держаться купи тільки милістю Божою.

Я просив його, щоби заохотив та підніс на дусі залогу, а також щоби скликав мітінґ, на що голова згодився і негайно виїхав зі всім комітетом у місто.

Поки він був відсутний, той-же залізничник поміг мені перебалакати з українським комісаром ст. Коростень, що був першим представником Української влади, з яким я ввійшов у зв'язок.

Комісар поставився дуже недовірчиво до моїх слів. Сказав, що є бажаним ліквідувати залогу Олевська, що він зі своїм курінем Полуботківців, який стоїть на стації, цього зробити не годен, бо мусить боронити цей вузол, і просив надіслати до нього якогось старшину, щоби з'ясувати, що ми за одні.

Вернувшись, мій помішник і писар з міста доповіли, що залога це банда, а не військо, що вона тільки мріє про демобілізацію. Зараз же за ними приїхали і члени комітету з повідомленням, що мітінґ вже зібрався.

Наказавши помішникові підвести полк і міцно обсадити стацію, виїхав я на мітінґ, де виголосив промову, в якій почав звичайним модним початком:

"Товаріщі, давольно етой проклятой вайни"... А наприкінці іменем Центральної Ради Української запропонував демобілізуватися, скласти зброю та їхати боронити Білорусь та свою землю.

Ефект був надзвичайний. Мітінґ постановив демобілізуватись негайно та ледви не перебив членів комітету, які закликали бити контр-революційних Українців. Большевицька метода розкладу війська, того часу, якої вони вживали скрізь і завжди на фронті, являлась тут доброю.

Вернувши на стацію, застав я її вже міцно обсадженою гайдамаками, яких скоростріли грізно дивилися на підступи з містечка.

Доручивши помішникові справу з ліквідацією залоги та виславши з першим проходячим ешелоном адютанта полку сотника Григорієва до Коростеня, почав я орієнтуватись у ситуації.

Було вже після полудня і за цей невеличкий час перебування полку в Олевську попри стацію пройшло з фронту п'ять потягів – повних салдатні, що покидала фронт. Залізничники доповіли, що ця хвиля людей йде попри стацію без перерви і що вони не знають, що дійсно залишилось на фронті. За той же час на фронт прийшло 2 потяги з харчами та декілька окремих вояків, між якими приїхав і мій джура, що виїхав ще зі Столпців із моїми річами до Київа. Вірний козак – по походженню зі Сибіру – етнографічно Українець дістав від мене дозвіл лишитись у Київі, але добровільно вертав до полку доповісти, що в столиці неспокійно, що заноситься на повстання проти Українського Уряду. Розказав і про скажену агітацію в новосформованих Українських "Сердюцьких" полках, якими заповнені казарми Київа; що ці полки ледви чи виступлять в обороні уряду, чи то проти уряду, бо це тільки "наїлі морди", нічого не роблять, не вправляють, і навіть до дому не хочуть.

Події йшли в революційному темпі. Ледви поспів скінчити доповідь мій джура, як викликали мене до телефону зі Сарн і якийсь комісар зі жидівською вимовою вельми суворо наказував полкові скласти зброю, погрожуючи карною експедицією.

На кожний випадок вислав я перед семафор сотню зі скорострілами та мінометом, який ми забрали зі складу. Кожний ешелон зі Сарнів мав бути спинений та зревідований.

За хвилинку по цій приємній розмові прибув на стацію, яка стала осередком "політичного" життя, весь український комітет у повному складі: на чолі знайомий вже залізничник, заст. голови селянин, секретар Жид-робітник, і члени: один Жид і один Українець з місцевих майстрів.

Укр. коміт. просив від мене дозволу на формування місцевої міліції, бо досі військовий комітет не дозволював, щоби в цей спосіб охороняти місто самому, порядком воєнної диктатури.

Дозвіл я дав іменем Центральної Ради, тільки з полковою печаттю та передав комітетові необхідну зброю для 50 міліціонерів, яких перегляд визначив на 13 січня.

Ледви я покінчив з рев. комітетом, як з'явилися з запискою від Андрієнка, мойого помішника, якісь два старенькі людці, з яких один був навіть у російських полковничих відзнаках. Вони доповіли, що їх наново вибрали командантами "дружин ополченія", яким оголошено демобілізацію; що ранійше вони були командантами тих дружин за царської держави, але опісля їх невибраних тільки залишили при дружинах "каптенармусами" (завідуючими складами), а тепер обібрали наново під тим претекстом, що ті, яких вибрали після революції, не зуміють швидко перевести демобілізації.

Старі служаки, витягаючись струнко перед "представником українського парляменту" (далебі, я-ж не мав жадних уповноважень окрім 400 з гаком багнетів), доповіли, що вони не мають права починати демобілізації на устний наказ, благаючи письменного наказу, бо вони між молотом й ковалдом, між відповідальністю перед російським урядом і вимогою салдатні.

Я дав їм письменний наказ з тією ж полковою гордієнківською печаткою з Михайлом Архангелом у середині, якої форму ми самі вигадали на півночі Білорусі коло Столпців. Але і цього було досить для наляканих і спантеличених бідолах та вони горяче взялись до демобілізації, так горяче, що 12-го в ночі вийшов перший ешелон демобілізованих.

Демобілізація йшла гладко; морока була тільки зі складами та возами, яких не хотіли панове "ополченці" здавати, а все вимагали відправити з собою. Справді було за що змагатися: чого тільки не було в тих складах. Ми, фронтовики Західного фронту, що жили на сочевиці та оселедцях, не уявляли собі, що може бути така розкіш на задах "Особой Армії", в яку входила вся ґвардія і упривілеєні частини. Яких там не було консервів, витребеньок! Не диво, що "ополченці" не дезертирували і були "надією порядку", і скажемо сваволі задів армії. Тому-то тепер вони, щоби не воювати – демобілізувалися, але все ж хотіли забрати з собою "центр імущества" в порядку воєнної диктатури.

Десь коло 10 години вечором залізничники повідомили, що через стацію Охотниково проходить потяг, повний "салдатів", який виглядає на впорядковану військову частину. Мабуть, що це карна експедиція зі Сарнів, бо російський командант стації дістав наказ пропустити цей потяг без затримки.

Прийшлося негайно заалярмувати перетомлених гайдамаків, що повлаштовувались вже на відпочинок на стації, та вийти до виємки перед семафором, ляскаючи зубами від холодного вітру зі снігом в дожиданню на потяг.

Потяг на даний сигнал спинився. Його вмент обскочили гайдамаки. Та показалось, що у возах спокійненько спав розброєний українізований полк, здається 58. дивізії, що невдало хотів проїхати на Україну. Старшини полку передали, що їхнім козакам ані не в думці наново озброюватись, що їх виїзд на Україну є причиною загального розвалу Північного фронту, що на тому фронті Німці ходять уже по цілому російському росташуванні так, що дійсно фронт вже не істнує.

За годину знову алярмове повідомлення з Охотникова, що йде потяг з гарматами на площадках. Знову поготівля і знову показується, що це якась російська батерія самовільно покинула Західний фронт, а старшини вже з тих новообібраних розказують, що все пропало і що фронту вже немає. А тутки проти стації безліч цінного майна – набоїв, мін, наряду.

Раненько викликав я рев. коміт. і передав йому, що наскільки дійсно фронт вже не істнує – то треба негайно вивезти майно поза Дніпро, інакше взрив його при відвороті знищить містечко.

Командантові Коростеня, від якого вернув сот. Григоріїв, переконавши його, що ми організована українська частина, а не банда, післав депешу про необхідність вивозу майна з Олевська та просив потягів. На те дістав я підтверджуючу відповідь, датовану дня 13. 1 год., і майже все населення Олевська почало вантажити в порожняк набої та міни.

Тимчасом з Охотникова невпинно йшли алярмуючі звідомлення, одно за другим, а все те денервувало гайдамаків і загрожувало повним їх моральним знищенням. Тому над вечір 13/1 вислав я одну сотню зі скорострілами в потязі, з наказом захопити Охотниково та просунутись якнайдальше під Сарни на розвідку.

Охотниково після коротенької стрілянини взяли гайдамаки, розброївши залогу і захопивши величезні склади рушниць, кинжалів, бомб та скорострілів.

Та виправа на Сарни не вдалась, бо коло залізничого мосту, перед Сарнами, гайдамаки попали під сильний гарматний обстріл.

Маючи на увазі нові прикмети війни, напівпартизанської, вирішив я озброїти полк як найлекше: всіх пішаків кінною легкою зброєю, решту ж полку, не виключаючи й старшин, – короткими крісами. Весь полк одержав автоматичні пистолі, а кожна піша та кінна сотня дістала дві автоматичні кріси системи Шоша.

Охотниківський склад наказав я вантажити для висилки в зад, а що не було б змоги вивезти, то казав роздати по селах, попередивши селян, щоб добре заховали, бо за найдену зброю Німці мають звичку палити села та розстрілювати найвидатнійших мешканців.

З менту прибуття до Олевська гайдамаки не мали хвилинки спокою. Праця кипіла. Виправляли потяги на Київ з майном, реквірували переходячі ешелони з організованими та дезорганізованими дезертирами, впорядкували життя та самооборону околичних сіл, звідки вже зранку 15. почали приходити делегації. З'явився навіть якийсь представник "Центральної Ради", який вилєґітимувався документом із підписом Ковалевського та почав заходитись коло організації вільного козацтва.

Малося вражіння, що полк впав як розжарений камінь у тиху воду Олевських околиць та підняв завірюху.

На стації був натовп людей. Всі вони звертаються за вказівками до штабу полку, який сам не має жадних інструкцій, жадних розпорядків, жадних уповноважень про утворення громадського ладу; сам йде на помацки.

Не можна було відмахуватись від життя, бо каламутні хвилі анархії та здемобілізованої сольдатески вже починали викидати своє шумовиння на поверхню.

Рев. ком. Олевська показав мені постанову "Військового Комітету" м. Сарнів, в автентичність якої і досі не хочу вірити, дарма, що вона була друкована на машинці та мала підписи та печатки, бо це була постанова про націоналізацію жінок, – якийсь пашквіль на ідеї комунізму та гідність людини. Бачу і тямлю цей документ як нині:

"...Тому що до цього часу буржуазія, з огляду на соціальну нерівність користалася кращими представниками жіноцтва і вважаючи необхідним цю несправедливість направити, Совдеп Сарни оголошує недійсність подруж і усуспільнення жінок"... а потім йшли дикі хімерні правила користування жінками. Знову повторюю, що все те виглядало на пашквіль, але представники "ревкому" присягалися, що це все правда, що були навіть спроби прикласти в життя ці постанови, спинені лише погрозами населення та одним з революційних карних відділів гвардії.

Тому буде зрозумілою ота горячкова праця суспільства з околиць Олевська, яке несподівано дістало підтримку від українського регулярного полку, що з'явився з пралісу.

Таким же скаженим був і розгін праці гайдамаків: догляд за вантаженням майна, поміч населенню, ревізія приходячих потягів, постійне поготівля проти Сарнів та демобілізованих "ополченців" і т. д. Все те страшенно томило і денервувало гайдамаків, які щойно виконали важкий перехід, щойно вирвались із хаосу боротьби на фронті.

Від 13. до 15. відправлено 7 потягів, із яких два зі зброєю до Київа, впорядковано міліцію та козацтво в районі 25 кільометрів довкруги Олевська, збільшено число верхових до 52, переведено перезброєння полку, – а все те зроблено без жадних вказівок із Київа, куди ми офіційно донесли про свій прихід вечором 12.1. окремою депешою.

Ця горячкова діяльність спричинила зменшення стану полку. Біля 30 гайдамаків виїхало з потягами, як провідники та варта, 5-х захоріло на тиф, на червінку – наслідок перевтоми та недоїдання – 10 лежало в горячці в полковій лічниці, а двох гайдамаків дезертувало (оба з Кам'янецького повіту).

Ранок 15-го січня приніс знову тривожні вістки про Київ. Командант Коростеня передав, що він дістав наказ відправити скільки можна козаків у Київ, але його Полуботківці вважають необхідним виконувати завдання удержання Коростеня, – тому він непевний у виконанні наказу про виїзд до Київа і не може його видати.

Коло 3-ої години гайдамаки, що виїхали з останнім потягом набоїв, донесли, що їх не приймає ст. Святошин, тому вони спинились у Малині, та що з боку Київа чути гарматні стріли. За годину донесли залізничники, що по їх відомостях у Київі бій. Кого – з ким? невідомо.

Відомости страшенно зворушили гайдамаків. Летучі мітінґи, – розмови, вигуки, нервове напруження зробило своє.

Головна тема розмов – необхідність щось робити: "У Київі б'ються – хто зна чи не контр-революція.. Чого ми йшли на Україну? Не сидіти тутки в дірі, коли там вирішується доля народу! Не даром маємо рушниці! В Київ, а там побачимо!"

Штаб полку намагався вияснити положення. Вдалося дістати телеграфічне получення зі стацією Київ ч. 1. Якийсь старшина радив російською мовою не турбуватись. Російською мовою?! Це вже надто ясно було для нас – що в Київі, мабуть, контр-революція...

Видано наказ вантажитись у похід на Київ. Залізнича вуглярка перед паротягом озброєна в два "Максими" і два "Шоші" на паротязі, – решта скорострілів на поготовлі у возах. Передаємо варту складів на стації сформованому вільному козацтву, вчимо, як поводитись із мінометами та бомбометами; та перед досвітком 16.1. виїзджаємо на Коростень-Київ.

ДО ЗМІСТУ