V. У Києві

Під згуки то зростаючої, то змовкаючої стрілянини поїхали ми в дальшу дорогу. На мості біля Києва І. якісь люди сигналізували червоними світлами, над потягом просвистіла черга (серія) із скорострілу від сторони Києва I. Розрізуючи воздух, пронісся з боку міста, десь понад возами, гарматний набій, заскомлів і бухнув коло Кадетського корпусу.

Стація Київ II. Злізаю з вуглярки. Довго і даремно блукаю з невеличкою охороною озброєних гайдамаків поміж залізн. рейками (торами), забитими потягами, порожняками і з майном; багато возів із кіньми, що вже поздихали. Перед нами втікають якісь постаті, що порались по возах. Гурток селян витягає з возів напів живих коней, які хитаються на ногах, – кудись їх ведуть між потягами, а зовсім – близько-близько гукають зрідка гармати, чути як виє вилітаючий лаштунок, і десь далеко-далеко вибухає.

Нарешті найшли вільну рейку (тор), який провадив до військового вантажного помосту (місце, де вантажаться і вивантажуються вози). Відсуваючи порожні й повні вагони, якось перепихаю свій потяг до помосту, на якому бруд, похідна кухня, декілька поломаних возів, чотири кінські трупи та один здохлий віл...

Хоч вже й ніч і гайдамаки потомлені, лаштуємось, як до бою. Рухома твердиня – залізничий вагон для вугілля, – стає з боку Києва І., із сусіднього потягу витягаємо дві гармати, які вишкірюють свої набиті гирла в протилежні боки, забезпечуємо від несподіванок гайдамацький ешелон, два "Максими" витягаємо на кручу, якраз над помостом, – обслуга скорострілів влаштовується по малих хатинках на самому верху кручі, два близші до потягу тори звільняємо від возів.

Готово! Тепер можна "явиться по начальству". З невеличкою охороною продираюсь поміж потягами в напрямі на стацію. По дорозі знаходжу той потяг зі зброєю та набоями, що виправили ми з Олевська. Вартові гайдамаки (три відпочивають, два по обох боках потягу вартують) доповідають, що через ці два дні, відколи вони тут, весь час йде грабунок ешелонів; що на стації безладдя, якийсь старшинський відділ формується, якісь вільні козаки, чи пак якісь міські паничі; був правильний відділ Богданівців та кудись пішов, але очевидячки стація Київ II. за "Центральною Радою".

Нарешті дійшов я до стації. Питаю за командантом, – кажуть, на другому поверсі. Іду по сходах, на яких сидять ріжноманітно вдягнені й озброєні люди: довгий коридор теж повний таких же спячих озброєних людей. Попав я у якусь кімнату, де біля скорострілу пораються якісь типи в червоних лямпасах. Вони розмовляють зі собою по московськи, і звуть один другого "ваше превосходительство" – питаю, – кажуть, що в тій нерозберисі, вони, молоді генерали, не хочуть бути без зброї, тому витягли скоростріл та ладнають..

– "Треба розброїти оцю контр-революцію", – бурмотять за моєю спиною гайдамаки.

Воно справді не вадило би, але при таких порядках, як на стації, розброєні за хвилину знову були би зі зброєю, а нам нема чого тратити часу й енергії на дрібну акцію, тим більше, що тії семеро "превосходітельних" зрештою лише влаштовуються "для озброєного нейтралітету". Тому питаю тільки про команданта та дістаю відповідь, що "етот абалдєлий подпалковнік" в кімнаті на кінці коридора.

Іду, переступаючи через спячих, і вхожу до великої кімнати зі столом посередині, за яким якийсь присадкуватий чоловік, у старшинськім плащі мирного часу, видає кільком іншим накази про відшукання гарматчиків та паротягів для відправки на завтра якогось ешелону. Коло стації близько-близько зрідка бухають гармати так, що від вибуху освітлюються мов блискавкою вікна і жалібно дзвонять шиби.

По скінченню наказів присадкувата людина дивиться на мене втомленими очима зі синцями майже до половини обличчя і питає: "Ну, а вам чого?" Доповідаю, що прибув з полком гайдамаків імени кошового отамана Костя Гордієнка та хотів би зорієнтуватись. Відповідь несподівана: "От і добре, ми вас причепимо до ешелону "Охочєкомонників", які мають від'їхати в напрямі на Ворожбу тай поїдете"... Я зауважив, що слід, мабуть, доповісти про прибуття головній команді, бо ж три сотні людей впорядкованих фронтовиків, і до того добре забезпечених, може щось варті. Командант сказав, що він нічого не має проти того, щоби я перебалакав із Шинкарем, який був тоді головним начальником у Києві, та післав зі мною якогось старшину до телефону.

Довго нас не лучили і нарешті я почув розмірний рівний голос, який, вперше по прибуттю на Україну, поставив мені річеві запитання про скількість козаків, стан полку і т. д. Той же голос інформував мене, що є два осередки керування обороною Києва: штаб особливого команданта – Ковенка на Лютеранській вулиці та штаб вільного козацтва на Миколаївській [5], з якими я мушу перебалакати про свою діяльність. На моє запитання про бажаність чи небажаність виїзду на Лівобережжя, Шинкар категорично заявив, що від'їзд полку неможливий, що кожен стрілець є в Київі на вагу золота.

Хоч мене і здивували два осередки оборони, які розположені так близько один від другого (вулиці в 600 кроках), але почав шукати сполучення із ними.

Першим відкликнулося вільне козацтво, яке зазначило, що їм потрібно підсилити такий і такий район оборони, куди я маю дати в один – двадцять п'ять, у другий – шістдесять, третій – вісімдесять людей і т. д., себто розшарпати полк на кусники, і, не зорієнтованих у Київі людей, розкинути без зв'язку від Подолу до Печерська. Відповівши, що не дам розбивати полку, який тільки в цілости є силою, я дозвонився до штабу Ковенка, але і звідтам посипалися накази: післати 10 людей зі скорострілами туди, 20 сюди і т. д.

Побачивши, що ради не має, почав знову звонити до Шинкаря, але сполучення зі стацією Київ II. перервалось, бо з телефонічної централі подали, що близько неї починається бій та телефоністки тікають.

Отже, довелося з нічим вертатись до свого потягу. Знову ешелони, коло яких пораються якісь темні постаті, вози, в яких стогнуть голодні, здихаючі без нагляду коні та нарешті наш вантажний поміст.

На велике моє здивування, гайдамаки не сплять: на помості летючі мітінги, групи людей, розмови, вигуки. З'ясовую, що прийшли групи аґітаторів із залізничих майстерень, які намагаються довести гайдамакам помилковість їх поведінки щодо самостійности України та визнання їх владою – Центральної Ради.

Ведуться горячі спори, але, при повній майже згоді гайдамаків з соціальними твердженнями робітників майстерень істнує глибоке розходження в національному питанню: розходження тим більше, тому, що ні один з аґітаторів не володіє хоч сяк-так українською мовою, не визнає зовсім самого навіть істнування українського народу, вважаючи ту боротьбу, якої гомін, тахтахтання скорострілів, вибухи гармат та тріск пострілів, – долітає з міста, лише боротьбою "буржуазної Центральной Ради" з революційним пролетаріятом.

Спори загострювались, гайдамаки починали хапати за кріси, хвилина, і були б забули, що перед ними безбройний робітник, який прийшов поки що без ворожих намірів. Доводиться вмішатись до них і поставити вимогу звільнити поміст, бо вже пізня ніч.

Сторони розходяться, обмінюючись останніми, вже цілком ворожими викриками та ще довго потім гудуть розмовами вози, в яких ніяк не можуть заснути гайдамаки.

На ранок другого дня нічого не вияснилося: той же шум боїв в стороні Києва з головним пеклом десь біля Печерська та вже повна неможливість будь з ким увійти в зв'язок телефонічний. Але значно погіршується ситуація в районі стацій Київ І. та II: починається загальний страйк залізничників. Паротяги зі свистом випускають пару і покинуті обслугою стоять сиротами, без людей й без руху. Мені, щоби уможливити скоре вивантаження та пересунути потяг, ледви щастить знайти якогось механіка-Українця, який згоджується, і то при умові демонстративного примусу з нашого боку, зробити необхідні маневри своїм ще не вистиглим паротягом.

Отже, доводиться, так як у диких пралісах Полісся, робити все на власну руку.

Вважаючи на те вражіння, яке зробила на гайдамацтво і неясна так соціально, як і національно залога Києва II-го (лише "охочекомонники", що виїхали вранці, були для нас зрозумілі як українські революціонери) і страйк робітництва, та, правду кажучи, не маючи змоги і самому собі дати ради в тих суперечностях, що нас окружували, та побоюючись завести своїх гайдамаків на Бог зна які манівці, вирішив я їхати з делегацією просто до Центральної Ради, щоби на місці дати собі раду.

Це рішення викликало глибоке задоволення хлопців. В делегації мали їхати всі верхові, які були в полку, два скоростріли Максима на двох колісницях, два Кольти, і дві автоматичні ручниці Шоша, так що "делегація" в разі необхідности мала солідні "арґументи".

Ми виїхали, переїхали міст через залізничий шлях до Арсеналу, на якому стояла вже озброєна варта від майстерень Київ I., але ні ми її, ні вона нас не чіпала.

Навмисне їдемо на Васильківську, бо там ширша вулиця та лекше в разі бою з кінними.

До Бесарабки ні одного, озброєного, ні одної стійки, або стежі, так що такою дивною здається невпинна стрілянина з боку Печерська. На вулицях звичайне повсякчасне життя, тільки не ходять трамваї та якось брудно, неохайно.

На Бесарабці, на широкій площі, де великий рух людей, ходять як сироти п'ять Богданівців в уніформі і зі зброєю. Побачивши нас, готуються до бою за невеличкою решіткою малого скверу. Вони швидко зникають, і площа пустіє. Та довідавшись, хто ми, Богданівці пускають нас далі. Ідемо до Фундуклієвської[6] і зустрічаємо нову варту шістьох озброєних, але щойно коло Колегії Галагана, де міститься Військовий Секретаріят. Ті нас навіть не питають. От вже і будинок Педагогічного Музею, Центральна Рада, – яку вартують чотири Січові Стрільці.

"Делєгація" швидко злізає з коней. Шоши та Кольти "займають" позиції по обидвох боках Великої Володимирської [7] за загородою в садку. Коні та коноводи ховаються у садок, і тільки Максими похмуро дивляться своїми цівками просто в двері та вікна Музею, куди впевнено входить "делєгація", скидаючи в часі ходу з плечей набиті кріси.

Січові Стрільці дивляться безрадно, а потім починають розмовляти з обслугою скорострілів.

20 делегатів, обдертих, брудних, в мохнатих сибірських шапках, але з лискучою від чистоти зброєю, юрбою ввалюються до широкого вестибюлю Музею та заявляють бажання побачити членів Центральної Ради і самого батька Грушевського.

В вестибюлі невеличка метушня, якісь цивільні бігають, а за хвилинку нас ведуть вже в кімнату ліворуч. Двері цієї кімнати ми залишаємо відчиненими і коло них ставимо двох вартових гайдамаків. Хвилину чекаємо та з внутрішніх дверей виходить до нас, знайомий вже із фотографії, сивобородий та сивоволосий "батько" в супроводі кількох людей. Один із них зараз вже впадає в око своєю селянською ношою та штанцями з очкуром.

Мохнаті шапки мимоволі знимаються перед поважною постатю сивого голови Українського Революційного Парляменту; але за хвилинку вдягаються знову, насуваючись до самих очей.

"...Ну ось я, що хочете, діти?" – каже не поспішаючи впевнений голос. Павза. Відповідає командант, який знову скинув шапку: "...З далекої Білорусі, без всякого наказу, прийшли ми український трудовий народ боронити. Без ніякого наказу прийшли ми сюди у Київ та до Вас, батьку. На фронті нам наказали, що Ви тут усі чисті буржуї, а прийшли ми сюди, то не можемо дати собі ради: не знаємо, хто з ким та за що в Києві б'ються?" До цієї промови, зараз же підіймаючи кріс, додав полковий писар Іваненко: "Ось тутки маємо все, щоб оборонити трудовий нарід український від того ворога, від якого доведеться!"

Голова Центральної Ради відповідає, що нам набрехали про її нібито буржуазність і, доводячи протилежне, представляє деяких її членів, зокрема оцього виразного селянина, яким був Одинець, та ще якогось робітника, які входили до цілої низки комісій. Крім того, голова Центральної Ради каже, що справжнє облича цього революційного парляменту нам виявить діяльність контрольованих ним Генеральних Секретарів. Після того передає голос останнім.

Перший говорить Порш, який з'ясовує, що Секретаріят Військових Справ іде щиро назустріч демократичним гаслам і бажанням народніх мас України та прямує до осягнення як найскоршого спокою, тому оголошена ним частинна демобілізація Південно-Західнього фронту, зменшує кількість частин; також проводиться демократизація армії і т. д. Все те, що ми вже нераз чули на мітінґах. Я слідив те вражіння, яке ця промова робила на гайдамаків і бачив здивовані погляди, бо так не підходила дійсність: ця безпереривна стрілянина у самій столиці, ця невпинна загроза зі всіх боків, до цих паціфистично плаксивих слів. Зокрема, це було дивне нам, тим, що не залишили зброї в переконанню, що в революційні часи тільки вона може бути рішучим аргументом. І ставав зрозумілим той "нейтралітет", якого трималися сердюки Центральної Ради.

Промова секретаря земельних справ зробила ліпше вражіння і її вислухано уважно, з жагучою цікавістю.

За цим секретарем промовляв селянин Одинець, за ним якийсь робітник, але у всіх цих промовах ще не було відповіди на головне для нас питання: хто з ким і за що б'ється в Київі.

Якраз наприкінці останньої промови спішно викликали до телефону одного зі старшин, що був у делегації. Він вернув за хвилинку та, не діждавши кінця промови, доповів, що залишений при ешелоні сотник Андрієвський повідомив, шо проти полку повели наступ озброєні відділи з боку Києва I. та що полк почав бій; отже, події рішалися без нас.

Впала команда: "Позір!.. до коней!" і вмить зникли гайдамаки з кімнати, де лишилися самі секретарі та представники Центральної Ради з головою останньої, який лише добавив: "Оцеж і військо"... Відходячи останнім, попрощав я представників словами: "Мабуть, ще доведеться розмов та програм почути колись пізнійше"... Швиденько зібравши делегацію та взявши скоростріли, поїхали ми в напрямі Київ II., де зірвалася густа крісова та скорострільна стрілянина.

Як не поспішала делегація, але справа вирішилась швидче: на мості коло Києва II. лежало декілька вбитих і стояла вже гайдамацька варта. Коло ешелона було тихо, тільки в бік Києва I. тріскотіли поодинокі стріли поміж нашими і невідомого ворога стежами. Пишу невідомого, бо ми тоді не знали, хто нам тут ворог.

Сотник Андрієвський доповів, що до полку в нашу відсутність прийшла делеґація від майстерень Києва I., яка поставила ультимат: або підчинитись "єдіной всеросійськой владе", або розброїтись та оголосити невтралітет. Відповідь природно була відмовна, та за 20-30 хвилин після від'їзду (приїздили на паротязі) з боку Києва I. почався наступ озброєних розстрільних, які полк відбив. Перемога ця коштувала нам 7 ранених.

Ці події та повернення делегатів і принесені ними вражіння стали темою розмов у гайдамаків і горяче дебатувалося питання дальшої нашої поведінки. Обговорювала це питання скликана мною на нараду старшина.

Думки, що висловлювалися на цій, як гайдамацькій, так і старшинській нараді, у головних рисах були такі: Центральна Рада в стані оборони, вона не має на думці вживати примусу, щоби провести якусь свою політику та скорше думає про вирішення питань, які висуває само життя згідно з всенародньою волею; з другого боку, ті, що нападають, борються не лише проти Центральної Ради чи її політики, а головно проти прав на самостійність і самовизначення Українського Народу, вони балакають виключно по російськи, заатакували Гордієнківців без усякого приводу. При тім зазначували, що авторитет Центральної Ради значно більший в Олевську, на селах і провінції, як у Києві.

Майже коло двох годин мітінгували, а потім прийшли представники козацтва з твердим рішенням: іти цілому полкові до Центральної Ради та стати в її розпорядження.

Коли рішення принято, дальше справа пішла швидко по військовому. Вивантажувались коні, вози, зброя. Знайшли паротяг під парою і з бідою зігнали всі наші ешелони до купи та забезпечили їх вартою, якій залишили оці наші дві гармати. Коли вже починало смеркатися, довгою смугою почали Гордієнківці витягатись з Києва II. в напрямі до будинку Центральної Ради.

Тяжко було возам їхати по брудному, підплившому водою снігу, тому тільки в повній вже темряві дійшли ми до Центральної Ради, де полк привітали її члени. Після коротеньких розмов нас виправлено на нічліг до театру "Варєте Апольльо" [8] на Мерингівську вулицю [9], 200 кроків від штабу Ковенка. З піснею пішли по Фундукліївській гайдамаки. Грімко лунали співи по порожніх вулицях, радісно вітали полк рідкі стежі та українські стійки, притихли навіть невпинні стріли, а пісні про Дорошенка та руїну Січи не залишали сумніву у міщан в тому, що прийшла нова українська сила.

Дійшовши до Мерингівської, поставили коні на припонах, які влаштовано на арені цирку [10], що на Миколаївській вулиці [11], і позакочували вози на велике подвір'я цього ж будинку, в якому містилося "Апольльо", а гайдамаки примістилися на долівці театру, вкритій пухким килимом; старшини, штаб та канцелярія влаштувались у льожах. Розташування забезпечено вартою, і ми спокійно переспали цю нашу першу ніч у середині української столиці.

Щоби читачам цих спогадів став зрозумілим дальший хід подій, треба ранійш всього познайомитися із властивостями тих боїв, які відбувалися в місті Києві у ці дні січня 1918 року.

Головною прикметою цих боїв була повна майже неможливість провести виразно межу, по якій іде бій. Бої вибухали несподівано там, де починали стріляти на Українців інсурґенти, які просмикалися дуже легко по цілому Києві, бо Центральна Рада не розпоряжала вистарчаючими силами, щоби надійно охоронити все місто, а за увесь час боротьби не видала ані одного наказу, який давав би право її військам проводити ревізію серед мешканців Києва. Так, що в перерві бойових сутичок по тих вулицях, по яких не літали кулі, "обивателі" пересувалися цілком свобідно, ніким не запитувані і не ревідовані.

Але без огляду на ці властивости всеж було можливо зазначити ті райони, які були в цілковитому посіданні сторін, осередки, за які йшла боротьба.

З боку Центральної Ради це були: квартал між Великою Володимирською, Фундукліївською; Пушкінською та Бибіківським бульваром [12], де містився будинок Центральної Ради та Військового Секретаріяту; квартал між Лютеранською, Мерингівською, Інститутською та Банковою – де містилися: Штаб команданта залоги, якраз коло Кірхи, штаб Вільного Козацтва коло Цирку, Генеральний штаб на Банковій та Державний Банк на Інститутській; квартал в районі Львівської вулиці [13], де були розташовані Січові Стрільці та касарні Богданівців, які містилися в Печерській цитаделі якраз проти Арсеналу.

Большевицькі інсурґенти мали: Арсенал, який був їх головним осередком, майстерні Києва I., околиці пристані та район між Крутим Спуском та Собачою Тропою [14]. Районами найупертійших змагань були: Софійський Майдан, на якім йшли бої за телефонічну централю, і район між Арсеналом та Державним Банком.

Йшли змагання без перерви між Богданівцями, з одного боку, які засіли у своїх касарнях, і Арсеналом – з другого. Там йшла невпинна стрілянина. Вікна будинків відділювались тільки подвір'ям, що найбільше в триста кроків, тому кулі з Арсеналу літали по цілій богданівській касарні. Було дуже тяжко вдержатись в долішному її поверсі та цілком неможливо було користати з нормального виходу; тільки вікнами, що виходили до рова старої фортеці, можна було дістатись до Богданівців. Кожного дня тим незручним виходом спускали на мотузках ранених та забитих переважно в голову.

З другого боку Арсеналу в касарні т. зв. "Миколаївських воріт" [15], якраз проти пам'ятника Іскри та Кочубея [16], був розташований український cердюцький імени гетьмана Сагайдачного полк, який, як і всі сердюки, оголосив "нейтралітет" і залюбки не лише перепускав арсенальців, але й продавав їм їжу та набої..

Такі же "нейтральні" частини були розташовані в гарматній військовій школі у Кадетської Рощі [17] – Сердюцька гарматна бригада, в касарнях бувш. Луцького [18] та Бендерського полків та в самій цитаделі коло головної варти, де стояв якийсь Шевченківський полк, який приїхав з Петрограду добре розпропаґандований, з твердим наміром розігнати Центральну Раду, але, приїхавши, занявся "нейтральними справами", як от самозадоволенням харчами, одягом і т. д. Були ще деякі частини, які теж, хоч і не зголошували "нейтралітету", але були ще більше пасивні, ніж "нейтральні": це був штаб Сердюків і полки – кінний Вільної України, складений з молодняка ще необстріляного, та піший полк Імени Грушевського з мійської інтелігенції невиразного облича.

Цих невтральних та напівневтральних було так багато, що вони перевищували числом обидві змагаючіся сторони. Вивести їх зі стану невтральности було годі, бо мали певну організованість і карність супроти своїх командантів, які здебільша були "малороси", а то й просто Росіяне, бо при формуванню тих частин мало звертали уваги на свідомість національну командного складу. Отже, це командування, не маючи змоги повернути багнетів своїх підлеглих проти українського уряду, обмежилось грою на шкурництві та втомі війною і вдержало свої полки в догідному стані "нейтралітету".

ДО ЗМІСТУ