У Київі кипіло. Арсенальці раз-у-раз намагалися збити наші стежі, що були поза Дніпром, та старалися захопити ланцюговий міст.

З другого боку, з Подолу, весь час робили большевики виправи проти Головної Пошти та Центральної Ради, спрямовуючи свої удари і вздовж Великої Володимирської, Нестеревської [29] і вздовж Малої Володимирської.

Характеристичний епізод, що малює несталість положення на всіх напрямках: хотів я одного вечера пройти до знайомих, які тоді жили в районі площі, що біля церкви Святого Володимира. На щастя, взяв зі собою невеличку охорону. На розі Гімназійної [30] довелося підтримати невеличкий відділ Вільних Козаків, який разом з розвідкою Січових Стрільців відходив під натиском переважаючого ворога, наступаючого з боку Нестеревської, і тільки після відпертя цього наступу поза Анатомічний Театр [31] вдалося мені пройти. Одначе моя візита була недовга; її припинила горяча стрілянина на Бибіківськім Бульварі, де йшов наступ від сторони майстерень Київ I, які теж були одною із баз повстання.

Того ж дня, коли дістали ми сталий зв'язок зі Слобідським Курінем, прийшов до штабу Ковенка на допомогу курінь залізничників.

Дуже гарне вражіння справляли козаки цього куріня. Молоді хлопці в більшости з інтелігентними обличами, глибоко переконані в правоті тієї справи, за яку вони стали до зброї, але пересякнуті думками про можливість згоди з ворогом, а головне погано обучені військово. Наприклад, вони майже на руках притягли гармати, що їх так нам бракувало, але не переконалися в тому, чи гармати справні, бо дійсно із них не можна було стріляти. Не взяли також у вистарчаючій кількости набоїв, а головно гранатів, які єдині були "переконуючими" для арсенальців; тому довелося лишень поставити ці гармати як прикрасу штабу Ковенка.

Не знаю, куди подівся цей курінь і як його використали під час оборони Києва, бо знову залізничників, що правда вже цілком іншого типу, довелося мені зустрінути щойно в 1919 році.

В вечері того же дня дістав я від своїх гайдамаків донесення, що Слобідський Кіш переходить Дніпро, при чому "червоні гайдамаки" йдуть через ланцюговий міст, а "чорні гайдамаки" переходять з боєм стратеґічний деревляний міст, що низше ланцюгового. І дійсно, крізь ті рідкі вистріли по цілому Київі, до яких ми вже звикли, чути було густу стрілянину, що вже нагадувала фронтовий бій: гриміли гармати та вибухали стрільна десь у напрямі за Лаврою. Вже в цілковитій темряві прийшла від С. Петлюри до Гордієнківців пропозиція приняти участь у розброєнні "нейтральних" Сагайдачників, бо усталено, що вони допомагають набоями та харчами Арсеналові.

Вже давно було необхідно покласти край цій нісенітниці, якою була оця "нейтральність", тому я охоче пристав до акції та зосередив до Миколаївського мосту весь свій "резерв", щось коло 20 людей. Справу розброєння "червоні гайдамаки" повели так швидко та досконало, що нам і участи взяти не вдалося. Розброєних зараз же заставлено до "нейтральних" справ, а саме на господарчі праці та обслугу.

Ця акція в зв'язку з захопленням "Чорним курінем" Печерського Ринку та усталенням тісного зв'язку між Богданівцями і нами привела до повного окруження Арсеналу.

Це вплинуло на його оборонців очевидячки деморалізуючо. Цілу ніч з Арсеналу вибухала панічна стрілянина, і цілу ніч поодинокі арсенальці намагалися, покинувши зброю, проскочити через нашу сторожу.

На ранок була призначена загальна атака. Гордієнківці мали демонструвати наступ з боку Школи Сліпців та мали увірватися до Арсеналу крізь вікна від сторони рова.

У ранішньому тумані почалась перестрілка, а гордієнківські лави почали наближатись до Арсеналу – городами та пустарями.

З Арсеналу стріляли, хоч не дуже рясно, зате там з боку Печерська за будинком Арсеналу, який був лише одною зі складових укріплень старої, Миколая I. твердині Києва, зірвалася велика бойова завірюха: десь близько, раз-у-раз гупали гармати і вибухи гранатів гучко відбивалися в середині Арсеналу; там же стріляли скоростріли і без окремих згуків, як шум кипячої води, тріскотіли кріси.

Враз, у цей хаос згуків вмішались людські голоси, які кричали "Слава", а ми побачили, як крізь Миколаївський проїзд, який розділяє казарми Сагайдачників від Арсеналу, проскочив гурток людей в жовтих кожушках із повіваючими червоними шликами.

...Атака! – Гордієнківці рванулись теж вперед і крізь деякі вікна, що не були загратовані, вскочили до Арсеналу. Там у середині, поміж машинами, вже йшла боротьба тієї залоги, яка ще змагалася, бо більшість її не видержала і піддалася.

Проскочивши з гуртком гайдамаків на другий бік, перше, що кинулось мені в очі, то побачив я у тій коротенькій вулиці, яка виходить від Миколаївської [32] до Арсеналу, гармату, що дивилася просто до вищербленого вікна Арсеналу. Біля неї двох убитих гайдамаків з червоними шликами в кожушках; на щиті гармати, в багатьох місцях свіжі сліди крісових куль...

Московська вулиця коло Арсеналу вся вкрита склом від вибитих шиб, а на ній декілька трупів. Чорний струмочок мазуту, що витікає з розбитого резервового баку, залишивши підлогу салі Арсеналу, витік і на вулицю; один труп ним підпливає. Знайомий вже малюнок господарювання суворого бога боїв – Вотана.

З боку Миколаївської казарми, де були Сагайдачники, чути крик багатьох голосів й окремі вистріли. Спішу туди зі своїми хлопцями.

Під високою з бійницями цегляною стінкою, яка лучить окремі оборонні будинки старої фортеці, налякана голосуюча юрба людей у робітничих блюзах, сірих салдатських шинелях, звичайних цивільних одягах, обдертих, вимазаних в мазуті, між ними декілька жінок. Перед юрбою лежать трупи; з них один ще в смертних судорогах і стоять два наладовані скоростріли, які грізно спрямовують на цю юрбу обслуговуючі їх червоні гайдамаки. Поміж скорострілами та юрбою, якраз поміж свіжими трупами, стоїть невисока худощава людина з блідим стомленим обличам у сірім вояцькім плащі без нараменників та сірій "салдатській" папасі і намагається перекричати юрбу. Примусивши її замовчати на хвилинку, людина звертається до скорострільців і схвильованим голосом: "Коли хочете розстріляти їх – і показує на юрбу – то розстріляйте перш мене! Це ж робітники, які, може, й по несвідомости спровоковані до повстання проти української влади робітників і селян; між ними, може, є чимало й несвідомих Українців із тих працюючих, за яких ви ведете боротьбу і ви їх хочете розстріляти? Я того не дозволю, першу кулю в мене!"

Користаючи з хвилевої тишини, спитав я одного з Червоних Гайдамаків, який був недалеко: "Де я зможу побачити кошового отамана Петлюру?" "Ось він!" – вказав гайдамака на чоловіка, який щойно промовляв до скорострільців. – "От не дозволяє розстріляти цієї сволоти, а вони навіть наших ранених розстрілювали та ще як знущалися. Теж добрий"..!

За хвильку підійшов до скорострільців – які нерішучо дивились у бік Петлюри, що повернувся до них спиною і щось розмовляв з полоненими, – якийсь, очевидячки, старшина з рябим побитим віспою круглим обличам, сталево-скляними очима, рідким рижуватим оселедцем під незграбно вдягнутою шапкою і хриплуватим голосом, тоном, який виключав саму думку про непослух, наказав зняти скоростріли, що негайно і виконано.

Потім підійшов до Петлюри і, торкнувши його за плече, витягнувся по військовому зі словами: "Батьку, вартових привів, куди вести?"

Не більш, як двадцять похмурих і злих гайдамаків, із них двох верхи, обступили юрбу понад 200 людей, швидко її вирядили чвірками і повели. Я підійшов до кошового та познайомився із ним та з його кремезним начальником штабу сотником Генштабу Удовиченком, питаючи їх, що вони думають робити, на що дістав від Петлюри дуже неясну ухильчу відповідь, а від начальника штабу яснійшу, що мовляв, це діло тих, що ледви не загубили Київа...

Під час розмови пригнали Чорні Гайдамаки понад 100 полонених, а Гордієнківці забрали на тім боці майже стільки.

Потім принесли Слобожанці і з мовчазним докором поклали перед старшиною трупи декількох Богданівців, замордованих у такий жахливий спосіб, який тільки до лиця азіятам... Трупів найшли в Арсеналі.

Почалась небаром збірка Слобожанців, яких було смішно мало, порівнюючи з тим, що звикли ми бачити на фронті, але був то добірний народ, зокрема Чорні Гайдамаки, всі скорше юнаки ніж старші люди; дуже одноманітно вдягнені, без усякої театральности, лишень з чорними шапками і чорними шликами на них. Пізнав я і того старшину, який приходив до Петлюри. Він командував Червоним курінем і був це Волох, який потім придбав собі і почесну і погану, неґативну славу в нашій визвольній боротьбі.

З начальником штабу Слобожанців пішов я до штабу Ковенка. Там знову хотіли висмикнути від Слобожанців якусь чету для ліквідації якогось там повстанського штабу, але начальник штабу Слобожанців, подібно як перед тим і я, рішучо заявив, що Кіш може виступати або весь разом, або ніхто. Тоді, після наради, вирішено, що Слобідський Кіш трохи відпічне і піде ліквідувати повстання в майстернях Києва I, а Гордієнківці розтягнуть свою варту аж до ланцюгового мосту, який візьмуть під свою охорону.

Ті інформації про насуваючу небезпеку зі Сходу, які дістали в штабі Ковенка від живої людини, – начальника штабу Слобожанців, викликали очевидячки великий неспокій, який виявився назовні пропозицією, яку після того зробив мені підполковник Сальський, а то чи я не згожусь зорганізувати оборону фронту на Дніпрі та перевірити розвідкою відомости про ті значні сили, які йдуть зі Сходу.

Що торкається до розвідки, то я взявся її перевести, але для вирішення питання про оборону попросив дати мені відомости, якими засобами я міг би розпоряджати, бо з 280 гайдамаками виконати це завдання – годі.

До вечера, провіривши охорону ланцюгового мосту і стійки для забезпечення Державного Банку, обчислив я докладно, що до самої оборони лишається не більше як 80 крісів і 4 скоростр. Тоді познайомився я близше зі Слобідським Кошем і мені дуже подобалась їхня організованість, чисто по військовому. Їх штаб вільний від зайвих людей, прегарна розвідка і т. д. – все те, до чого звикли ми, техніки військової справи.

Вечером зайшов я знову до штабу Ковенка, де в той час обговорювався цілий хаос проектів оборони Києва. Повно було тут людей. Якийсь російський артилерійський полковник голосно доводив, по російськи, про свій догідний плян оборони, який вимагав поставлення на березі Дніпра, лише... сто гармат. Але як їх притягнути, коли ці дві гармати, що сиротами стояли коло штабу, були доказом повної неможливості переведення цього проекту. Другий якийсь, також по вигляді військовий, доводив, що треба зосередити всю піхоту до Дніпра, а кінноту аж поза Дніпром і т. д.

Тут же, на коридорі, вів уже новий військовий міністр Жуківський та полковник Сливінський переговори з якимсь військовим у чужоземній уніформі, здається Бельгійцем, про можливість притягнення до оборони тих панцирних авт, які без діла стояли на Святошинськім шляху.

Розмова велась по французьки, і Бельгієць рішучо заявив, що панцирників він не дасть і вмішуватись у горожанську війну він не хоче.

Спитав я Сливінського, чи є можливість дістати відповідь, чим розпоряджатиму, як візьмусь за оборону Дніпра, і мені відповіли, – що при такій відсутности "державного і стратегічного почуття" в кермуванню та у військових частинах, годі на щось конкретного числити. Та й дійсно, тяжко було визнатись, що робиться в штабі, де вже перевтома і нервування зробили своє. Навіть дехто, не виключаючи і старших, вже піддержувався алькоголем зі всіма наслідками того штучного підйому...

Тому прийшла мені до голови думка, що треба буде порозумітись із тими командантами, яких відділи вдержували порядок і не були ще розпорошені і так-сяк зв'язатись у спільній акції, підпорядковуючись, бодай самочинно, хоч би тому самому Петлюрі. З Богданівцями, які також показались доброю частиною, був у нас уже тісний контакт, але їх штаб не надавався до кермовання акцією кількох боєвих одиниць. Ми також не мали потрібного штабового апарату, Полуботківці були розкинуті, а з Січовими Стрільцями ніяк не годен було устійнити зв'язку.

В ночі Гордієнківські стежі вже увійшли в контакт з передовими стежами наступаючого ворога. Це була кінна розвідка 25. Сибірського полку, того самого полку, з якого вийшли всі Українці під час формування Гордієнківського полку. Отже, ця допомога "працюючому людові України" в одній з її частин не мала ані одного Українця. Такий національний склад тих наступаючих частин зробив їх для нас ще більш ненависними.

Захоплені полонені зізнали, що йдуть частини бувшого Гренадирського Корпусу, з яких Українці виступили та увійшли у відомий вже курінь імени Наливайка, 12. Туркестанський полк теж не залишав сумніву щодо його національного складу, відділи Червоної Ґвардії, Революційний Курінь та повстанські формування Білорусі та України складені переважно з бувших російських полків. Є бригада гармат і цілий важкий дивізіон. Всього 12-20 тисяч боєвого стану під командою б. царського полковника Муравйова.

Для наступу кинено гасло: "Дайош Кієф! Смерть Центральной Раде і єя защітнікам!"

Для пояснення треба додати, що в російських військах, після революції, увійшло в звичай давати коротеньке гасло, яке виразно характеризує мету наміченої операції.

Моє повідомлення про висліди Гордієнківської розвідки ще збільшило переполох у штабі Ковенка, який без огляду на ніч, був повний ріжних людей, проектів, чуток одна одній суперечних. Балакали про непевність тих чи інших українських частин, про підготовку до виступу російських старшин і т. д.

Повною протилежністю була поведінка Центральної Ради та її орґанів, до яких мене викликали тієї ночі. Там підготовлювали дальшу боротьбу за своє право, розраховуючи на гірше. Генеральний секретар війс. справ Жуківський, спитавши мене, чи я і полк вирішили продовжувати боротьбу навіть у разі розпорошення центру на власну руку, та діставши категоричну, підтверджуючу відповідь, наказав мені на завтра пібрати гроші та уповноваження на формування партизанських відділів при полку та репрезентацію Центральної Ради на місцях і познайомив мене з тими двома членами Центральної Ради, які мають йти з полком, як зв'язкові, в разі неминучого розпорошення осередку влади.

Тієї ж ночі вийшов Слобідський Кіш у напрямі на Київ I. Полонених арсенальців розміщено під вартою залізничників, частинно в казармах Сагайдачників, частинно в помешкані польського театру на Мерингівській вулиці. Не знаю, куди вони поділися потім, але після залишення Києва мені оповідали Богданівці, які відходили з Печерська останні, що всіх їх випущено на волю.

І після ліквідації арсенальців бої в Києві не спинилися. Гордієнківці, крім далекого ще контакту з підходячою армією Муравйова, весь час вели боротьбу з окремими відділами цивільних, що насувалися з боку Саперної Слобідки. Богданівці та розпорошені Полу-ботківці весь час мали мороку з невтихаючою стріляниною з вікон у районі вулиці Ділової [33] та Васильківської [34], що раз-у-раз припиняла зв'язок між Печерськом та Києвом II., який постійно був у наших руках. Між Києвом II. та Києвом I. та на Бибіківськім Бульварі й на Подолі не вгавала стрілянина. У самому тільки що опанованому нами Печерську не було спокою: раз-у-раз доводилося ліквідувати ріжні банди, які втікали в напрямі Лаври та Видубицького монастиря. Ченці тамошні були нам, як не явно ворожі, то у всякому разі дуже несприяючі, що виявлялося не тільки в постійному уживанню російської мови, з підчеркненням, але й у постійних намовах гайдамаків не розкладати "Матушки Росії", а головно в їх нелегальній підтримці інсурґентів, які зникали як камінь у воду на території монастиря.

На слідуючий ранок почалася вперта боротьба біля Києва І., у якій взяли участь з обидвох сторін гармати. Гордієнківську розвідку з району Дарниці відкинули ворожі стежі і панцирний потяг, який дійшов аж до залізничого моста, де, здається, залишив залогу, бо ті вільні козачі відділи, які висунув штаб Ковенка для оборони Дніпра від залізничого до стратегічного моста, не змогли просунутись навіть до стації Київ III, що коло Лисої гори.

На відтинку Гордієнківського полку в забудованнях Миколаївського монастиря уставилася якась гарматня батерія, що підвозила по одній гарматі та по однім муніцийнім возі все тою же шестірнею коней. Командант цієї батерії доповів, що він має безпосередно від штабу Ковенка наказ підготовитися до обстрілу Ланцюгового моста. Отже, одно завдання з Гордієнківцями. Але кермування йшло від заду. Ця система суперечила підставам військового мистецтва і була питома при кермуванню обороною Києва.

Коло полудня прилетів і перший подарунок з лівого берега. Ворожий панцирний потяг, який маневрував між Дарницею та Передмістною Слобідкою [35], обстріляв Печерськ та пустив декілька стрілів у напрямі Володимирського Собору, очевидячки шукаючи по мапі змоги попасти в будинок Центральної Ради.

Наші розвідки та стежі були остаточно збиті із лівого берега, а до Передмістної Слобідки увійшла якась піша частина, яку обстріляла наша батерія з монастиря Святого Миколи. По Ланцюговому мості почала пересуватись ворожа піша розвідка, але її задержав наш вогонь. Під вечір якісь ворожі гармати з боку Дарницького ліса та від Передмістної Слобідки почали встрілюватись по нашім березі, а потім пустили декілька стрілів по Київі, тимразом також у район Володимирського Собору. Потім все втихло.

Взагалі все це виглядало на ту плянову підготовку рішучої атаки на завтра, яку ми звикли бачити на фронті. Ясно було, що підійшли правильні сили старої армії з досконалим і досвідченим керуючим апаратом.

Тому не турбуючись за свій відтинок, я зміг проїхати нарешті до Петлюри, якого штаб містився офіційно в готелю проти оперового театру, недалеко.

Хотілось заздалегідь перебалакати про дальшу нашу акцію, подібно як з Богданівцями, бо для мене, як фахівця, не улягало сумнівови, що ми ледви чи видержимо в боротьбі за Київ і якщо не будемо мати ясних плянів на майбутнє, а ворог буде настирливо переслідувати, то в кращому випадку будемо розпорошені та будемо приневолені перейти на ту безвиглядну й безнадійну партизанщину, якою намагалися вести боротьбу Поляки в 1863 році.

В штабі Петлюри застав я лише господарську частину та муштрового адютанта, який, довідавшись про мету мого приїзду, дав провідника ординарця до бойового відділу штабу, який був на фронті та єдиний мав уповноваження вирішувати справи оперативного характеру. Всі ж господарські та політичні справи мали бути розв'язані тут подальше від осередку боротьби.

Петлюру знайшов я коло пам'ятника Бобринського [36] перед яким на Безаківській вулиці [37] стояли дві гармати, які раз-у-раз стріляли в напрямі зал двірця та майстерень, що по за ним. Слобідські гайдамаки дійшли вже до того залізничого шляху, що обходив дворець із боку міста і вели підготовку до атаки на двірець. Йшла горяча крісова та скорострільна стрілянина, а кулі, чиркаючись і підстрибуючи, відбиті долітали до самих гармат і пам'ятника. Десь далеко в напрямі на Жидівський Базар було теж чути крісову, але рідку стрілянину.

Довідавшись про мету мого приїзду, Петлюра сказав, що цю справу треба обміркувати в спокійнійшій обстановці та просив почекати, поки остаточно стемніє, бо на ніч він гадає припинити бій, у надії, що завтра виступлять на боці Центральної Ради ті сердюцькі гарматчики, які розташовані в Гарматній Школі і до нього часу були невтральні. Цей виступ вирішить боротьбу з майстернями без зайвого розлиття крови.

На мою увагу, що це може бути пізно, бо з того берега вже перевели пристрілку, він сказав, що Муравйов посувається дуже методично та що час буде. Але гайдамаки певно думали інакше, бо після горячої стрілянини з боку стації залунало "Слава" і двірець був взятий, а противник випертий поза залізницю, аж до майстерень. Стемніло та стихло. До Петлюри прийшли команданти за наказами, дехто з них, як от курінний Волох, ранений багнетом.

Віддавши всі накази, поїхав штаб зі мною до свого помешкання на Фундукліївську.

Після тяжкого дня почали ми розмову, причому зголоднілі штабовці та й сам Петлюра, не діждавшися пригріваних на вечерю консерв, їли, як казав кошовий, припрошуючи й мене, "хліб святий – козацький харч".

Докладно вислухав Петлюра мої міркування про утворення декількох секторів боротьби, об'єднаних під одною владою, про необхідність одного начальника в кожному секторі, про неможливість таких випадків, як поява на відтинку батареї, яка не підчинена командантові цього ж відтинку і т. д. Однак не згодився на мою пропозицію взяти на себе почин впорядкування оборони. Він дав дуже невиразну відповідь: мовляв і так він забагато взяв на себе відповідальності, тому не може вмішуватися в розпорядження влади, хоч і бачить її помилки. Виходило, що поміж ним і тодішньою владою були якісь особисті непорозуміння. Приобіцяв тільки держати з нами зв'язок. Я виїхав тоді з нічим і хоч виніс добре вражіння від Слобожанців, та невиразна відповідь кошового трохи бентежила мене, але важко було зрозуміти її справжні підстави.

Слідуючий день почався бурливо. Зранку, після недовгої пристрілки, почали ворожі гармати міцний обстріл так наших позицій на березі Дніпра, як і самого Київа.

Обстріл був дуже нагальний так, що нагадував стрілянину на дуже неспокійних відтинках австро-російського фронту в 1915-1916 рр., але властивости вогню були якісь дивні. Дуже влучно і планово стріляли яких чотири, п'ять осередків – по чотири, шість гармат, осібне дошкулювала якась чотири- або дво-гарматня батерія довгих трьохдюймових гармат, так званих морських "дальнобойних", яка била із-за Передмістної Слобідки та просто не давала рушитись на тих відтинках, які вона обстрілювала. Тяжко від неї доводилося і нашій батерії, що була біля монастиря Святого Миколи: хвилинами просто бракувало їй голосу. Решта ворожих гармат, а було їх таки чимало, стріляли якось хаотично. Стріляла по певному напрямку кожна група, але щодо віддалі та височини розриву шрапнелів, то вони були страшено нерівні, раз добре спрямовані, то знову не вірні, не послідовні. Тоді ми ніяк не могли цього явища зрозуміти та щойно потім, уже наступаючи разом із Німцями, ми могли то все з'ясувати. Муравйов вигадав тоді штуку: большевики взяли з Дарницьких складів гармати, розвезли їх потягом та поставили вздовж залізниці, що йде від Дарниці до тимчасового мосту, на пристані, тобто лівим берегом вздовж цілого Києва, – забезпечили їх значною кількістю, теж підвезеною залізницею амуніцією та поставивши по два-три люда до гармати казали набивати та стріляти. Приціл перевірювали час від часу гарматчики, які їздили вздовж залізниці на паротязі.

Якби то не було, а вогонь був гучний та міцний і вражіння від нього було поважне, зокрема у зв'язку з поведінкою місцевого печерського населення, що складалося переважно з родин російських військових, служачих і тих, хто годувався при Лаврі та при богомольцях, отже, з елементів найбільш цареславних і найбільш "общеросійських". Ці людці нетерпляче чекали на "рускіе войска" та неґативно ставилися до наших змагань.

Як не хаотичний був цей обстріл, а всеж таки можна було завважити, крім берегової смуги, два найбільш обстрілювані райони: район штабу Ковенка та Центральної Ради.

Стріляли густо до десятої-одинадцятої години, коли ворожі розстрільні пробували просунутися вздовж Ланцюгового мосту, але були вогнем спинені.

Тоді ворожі гармати навалилися на ті наші позиції, які стріляли, приневолили змінити місця скорострілів, розбили один з них, примусили розстрільні перейти до інших рівчаків, причому командантові другої гордієнківської сотні зірвало ґранатом голову та побило декількох гайдамаків; довелося, щоби вдержатись, підтягнути від задів усе, що жило. Наші батерії знемоглися; гармати були вже понищені, порозривані ворожим огнем на впрост.

Коло години 1. по пол. під рев ворожих гармат пішла нова атака, попереду якої йшов авто-панцирник системи "Пірліс", а за ним нахабно в кольоні піхота.

Панцирник допустили Гордієнківці аж до цвинтаря Аскольда, де так добре зустріли його нечайним вогнем протипанцирних куль, захованих у ладівницях "Кольтів", що знищили прислугу та понищили машину, не давши їй навіть змоги почати вогонь. А ворожа піхота, зачувши скорострільну стрілянину та гадаючи, що це працює їх автопанцирник, прискорила крок, але попала під гордієнківський скоростріл. В паніці застеливши міст трупами, скачучи стрімголов у Дніпро, завернули большевики назад, а Гордієнківці знову попали під сильний гарматний вогонь, на який вже не відповідали наші батерії.

В цей мент величезного морального напруження посипались на нас кулі від сторони Лаври, звідки почав стріляти скоростріл. Це не видержали Вільні Козаки біля "Стратегічного моста", і ворог вже наступав на нас правим берегом Дніпра. З великою бідою вдалось нам вдержатися у Святого Миколи, де пробували поставити скоростріли на дзвіниці, але та триклята морська "трьохдюймова" батерія за третім стрілом всадила гранату у дзвіницю та скинула і наші скоростріли, і наших скорострільців. В повному вичерпанню відходили здесятковані розстрільні в напрямі на Арсенал, переслідувані і ворожим вогнем і стрілами з вікон. Не видержали б наші і в Арсеналі, якби не заатакував хтось із боку "скачок" наступаючого ворога та тим не задержав його.

З темнотою закріпилися Гордієнківці в Миколаївських касарнях, а Арсенал був занятий мішаними частинами Вільного Козацтва та, здасться, Богданівцями. На нашому фронті стихло... Але горів бій у напрямі на Київ II.

Користуючись перервою в бою, зайшов я до штабу Ковенка, де не найшов начальника штабу підполковника Сальського, який, як передав його заступник, був відпущений до дому виспатися. Я просив Ковенка змінити мою варту в Державному Банкові, щоби створити свіжий резерв, який міг би змінити цілковито вичерпаних та знесилених гайдамаків у першій лінії. Одначе дістав я наказ передати Миколаївські касарні Полуботківцям, які мають підійти, а весь полк зосередити до Державного Банку, який, може, доведеться вивозити.

Полуботківці змінили нас коло десятої години вечором, а в одинадцятій большевики, відкривши гарматний вогонь, заняли касарні та Арсенал, тільки не могли вибити Богданівців із їх касарень.

Полуботківці задержалися в городах проти касарні, а коло Школи Сліпців задержали переслідуючого ворога Гордієнківці.

Цілу ніч йшла стрілянина, зокрема густа біля касарень Богданівського Полку, які були одинокою точкою на Печерську, яка ще була в наших руках, та коло Києва II.

На ранок у тумані підійшла Олександрівською вулицею [38] колона, зложена з Полуботківців, Вільних Козаків і, здається, Січових Стрільців. Ця кольона зробила спробу заатакувати Арсенал і Миколаївські касарні, але звідтам обсипали її рясним вогнем і не дали просунутись дальше наших позицій. В той же час знову почався гарматний обстріл Києва, причому якась гавбиця почала стріляти від задів, з напрямку Посту Волинського.

Це викликало великий неспокій у штабі Ковенка, куди мене знову викликали. В штабі знову розпоряжався помічник начальника штабу, бо начальник штабу ще не повернув, адреси його не знали і сильно боялися, шо він забитий. Серед тріскоту крісів, вибуху шрапнелів та гранатів у помешканню штабу йшла нарада Ковенка та Жуківського з якимись ще невідомими мені людьми, з яких одного обдертого та стомленого представили мені, як нового команданта Богданівців.

Нарада сконстатувала трагічний стан Києва, бо наші нічю відійшли до Києва I., залишивши Київ II, і тільки держалися на Кадетському Шосе [39], так, що наше праве крило було в повітрі і була лишень надія на контр-акцію тих Сердюцьких частин з числа розташованих у Кадетській Рощі, які таки вийшли з невтральности.

Мене спитали, чи я можу негайно вирушити до Посту Волинського ліквідувати там ворожу групу та підперти контр-акцію правого крила. Я просив тільки змінити мою варту у Державнім Банку та гайдамаків на відтинку Школи Сліпих, який я заняв самочинно, щоб підперти Полуботківців і забезпечити Державний Банк. Зміну для Державного Банку призначено від Слобідського Коша. По одержанню наказу, задержав мене на хвилинку Жуківський та, передавши чек на одержання для полку грошей, дав устний наказ у разі повного розпорошення Київської залоги, що в цій надзвичайно тяжкій ситуації можливе, почати переформування полку десь на Волині, може і в часі походу, з тим, щоби до часу продовжувату боротьбу, спираючись на сільське населення.

Заки йшла зміна та збори, вислав я кінну розвідку, яка виявила, що по Бульварі пройти не можна, бо він сильно обстрілюваний, головно з панцирпотягу, який від Києва II. веде боротьбу з нашими батеріями, що під Собором Володимира, та розбиває будинок Грушевського, який уже горить.

Отже, лишився шлях Львівською вулицею, яким полк і пішов. Шкода було дивитись на те, що лишилося з полку: це був, просто кажучи, тільки обоз з невеликою вартою. Верхові виїхали вперед, а в масі йшло не більше півтора сотні людей, стомлених, вичерпаних і торохкотіли – вози, вози, вози.

На Софійській Площі, коло самого Богдана, стріляли гармати під орудою полковника Алмазова і Великий Гетьман своєю булавою ніби вказував напрям, куди стріляти: туди на схід за Дніпро!

Львівська вулиця майже не була обстрілювана, кулі ізза Дніпра завивали десь високо, перелітаючи в напрямі Володимирського Собору; позаду на Печерську гуло пекло крісової стрілянини.

Вулиця повна людей. Цікаві вистоюють майже у кожній брамі, дехто питає, чи це вже початок відвороту "військ Центральної Ради" і лише від небагатьох чуєш українську мову та стурбовані запити: "Невже ж наші відходять"?...

Бувші касарні Луцького полку – повні війська, – ситі, виспані, молоді пики, дехто жартуючи підходить до стомлених, виснажених гайдамаків та питає: "Ну, що, мабуть вже досить? доборолися?"... Це "невтральні" Сердюки, – улюбленці тих, хто їх формував.

Ми радо стрільнули б у них зі скорострілів, але їх набагато більше як нас, а до того в нас ще спішне завдання.

Ідемо далі і заки минемо перехрестя шосе і старо-житомірського шляху, щоб не було несподіванок, їду до касарень бувших залізничних курінів, бо там Бельгійські панцирники. Авта гудуть, випробовують машини, провіряють пристрої скорострільних та гарматних веж, набирають бензину, все у строгім поготівлю. Старшина на всі мої запити відповідає ляконічно: "Підготовлюємось до бою".

Ліс перед Святошином занятий сторожею польських формувань, які ставляться до нас неворожо; розпитують та співчувають.

Від ліса вислані верхові з одною сотнею, 42 людей, просто в напрямі на Пост Волинський, з якого раз у раз гупає гармата, а решта полку й обоз йдуть на Борщагівки (підгородні села) в обхід Посту Волинського, але поява нашої кінноти викликала те, що ті відділи (щось коло 100 люда), які були захопили гавбицю та лякали вогнем Київ, утікли і Пост Волинський був вільний. Гірше зі зв'язком на правому крилі: його команди не знайшли мої стежі, вони лише донесли, що коло залізниці б'ється якийсь полк імени Грушевського та рештки кінного полку Вільна Україна і що Сердюки, чи то знову прихиляються до "нейтралітету", чи то просто розбирають коні та тікають.

Так і довелося заночувати в Борщагівці, бо гайдамаки були стомлені безсонною нічю і попередніми днями бою та переходом по важких дорогах.

Ще в ночі мої стежі донесли, що полк Грушевського знявся з позиції, а Сердюки розбіглись.

Тому, ще досвіта, відіслав я весь свій обоз до Білгородки, наказавши стати за Ірпинем, а сам з охороною виїхав до Києва, довідатись, що робити далі. Зі сторони Києва щось було підозріло тихо; тільки крісові постріли чути невпинно.

ДО ЗМІСТУ