На другу добу погіршало на Звягельському напрямку. З невідомих нам причин, маси російських військ почали насуватися з боку Шепетівки та по шосе з боку Рівного і натискали на стежі і варту Дорошенківців, які були перекинуті на цей напрямок.

До речі: я так і не знаю, коли до загону приєднався Дорошенківський полк та Республиканський під командою Болбачана. Я з тими полками блище познайомився щойно в боях під Коднею, але їх характеристику дозволю собі подати таки тут.

Дорошенківці цього періоду складалися переважно із сільської інтелігенції, захопленої ідеєю самостійності України. Склад їх був молодий, горячий, симпатичний. Дисципліна в полку була також своєрідна, як і у Слобожанців, так і в Гордієнківців: якась мішанина старо-українських традицій Запоріжжа, сучасного революційного демократизму та зовнішності правильного війська. Що правда, у Дорошенківців не було рівності поміж старшиною та козаком поза службою, як це було у Гордієнківців, відсутна була і та різка межа між розмовою та військовим наказом, яка була у нас, але товариська поведінка таки істнувала.

З бігом часу та дальшої боротьби змінили своє облича і Дорошенківці, зокрема за часів спілки з Німцями, коли до їх ідеольоґічних лав влилося чимало кондотієрсько-непманського та соціяльно проти-комуністичного елементу, який бачив у національному питанні та національній боротьбі лише засіб боротьби проти комунізму. Та про це дальше, при загальнім змалюванні цієї спілки з Німцями.

Зовсім інше вражіння було у республиканців під орудою полковника Болбачана.

Вже сама зовнішня поведінка, як самого Болбачана, так і республиканських старшин, вражала своїм наслідуванням поведінки старшин із кінних полків російської армії. Така сама надутість і, мовляв, "снісхадітєльний демократизм": приятельське ставлення до підчинених, але з постійним акцентуванням своєї службової висшости. Ще зручнійш порівняння з тим почуттям певної висшости, з яким завжди ставилися старшини технічних чи упривілеєних військ до старшин, але звичайної армійської піхоти.

Саме ті взаємини між козацтвом і старшинством реепубликанців, очевидячки, подобались обом сторонам, що стає більше зрозумілим, коли додамо, що козацький склад республиканців був дуже старшинське-інтелігентський на зовнішній вигляд чи пак: мав вигляд здеклясованої мійської інтелеґенції. Якби то не було, а ці обидва полки в бойовому відношенні були гарні та трималися чудово.

Отже, коли Дорошенківці почали просити допомоги, значить справа на Звягельському напрямі стала серіозна. Тому весь Запоріжський Загін вирушив у напрямку на Звягель уздовж залізниці.

У той час уже були Запоріжці на Коростені самі, бо Січові Стрільці, охороняючи Центральну Раду, виїхали в напрямку Олевська, куди виїхали і Слобожанці, а сполучення з ними перервалось.

Наша піхота вирушила ешелонами вздовж залізниці. Житомир ще був занятий Першим Запасовим Стрілецьким Полком, який ще стояв за Центральною Радою. В Коростені на стації була залога з охорони штабу та технічних частин, а Гордієнківський курінь вислано в ешелонах у напрямі Олевська, щоби вивантаживсь на сусіднім перестанку для співділання з правим крилом нашої піхоти, забезпечуючи його від несподіванок із західнього фронту.

Швидко навантажилися. Висунули наш "панцерпотяг" у бік Олевська, вивантажились знову на перестанку Яблонець та пішли густим лісом на південь, прислухуючись гуркотові бою, що вівся у напрямку на Звягель. За годину прийшли в якесь невеличке село, положене серед ліса, та там навязали перший контакт з ворогом.

Був то дядько з цього ж села, який утік зі складу Фінляндського Корпусу та ще увів пару гарматних коней до дому та страшенно боявся, що цю "військову здобич" йому відберуть.

Він доповів, що "Фінляндці" були в армійській резерві між Шепетівкою та Острогом, а тепер "прориваються" на північ, бо дістали повідомлення, що на російсько-австрійському фронті є бій, тому постановили оголосити "войну палацам і спокій хатам" та відійти з фронту через Полісся аж за Дніпро. Таким робом ми мали справу з упорядкованими масовими дезертирами.

По словам того же дядька "контрреволюційний опір" наших частин, яких числили "ударниками" (добірні частини російської армії) та юнкерами (юнаки військової школи), так обурив Фінляндців, що вони рішили нікому не давати пощади та вирізати всіх.

Той же український Поліщук "фінляндець" згодився провести нас на зади лівого крила "своїх" і то тим раднійше, коли довідався, що це не "контра", тільки війська Центральної Ради.

Ще за якусь годину вискочили ми з ліса просто на зади лівого крила Фінляндського Корпусу, який наступав на Коростень по обидвох боках залізниці.

Появлення нашої невеличкої лави наробило переполоху, а разом із тим урятувало життя трьох Дорошенківців, яких захопили у полон "Фінляндці", до речі, походженням із Тульської губернії, збираючись спалити їх живцем, приготовили вже й купу сухих гиляк, назбираних селянами.

Якась ворожа батерія почала стріляти в наш бік, але дальше участи в бою взяти не вдалося, бо дістали ми наказ якнайшвидче вертати, а Коростень вирішено віддати, щоби не здержувати напору тих російських частин, що тікали на північ.

Глухою нічю проїхали ми Коростень та поїхали в напрямі на Житомир.

З цих боїв найбільше була для мене цікавою та повна дезорієнтованість, яку виявляли російські війська та й поблизькі села щодо самої істоти боротьби, яка велась, і та кольосальна байдужість, яку виявило місцеве населення до наслідків не тільки нашої близької боротьби, якої гук вони чули і яку вони бачили, але і до тієї далекої, яка не могла бути їм байдужа – боротьби на російсько-німецькому фронті. Ці села були у віддалі яких двох-трьох днів дороги пішки від фронту та в разі руїни німецька кіннота на другий день опанувала би цю місцевість. А проте села спокійно слухали дезертирів, які оповідали про мир "без анексій та контрибуцій", про те, шо на фронті самі дурні лишились, що досить цієї війни, та, вислухавши це, байдуже приймались за свої побутові справи, налагоджуючи своє щоденне життя. Триклята спадщина "казьонного" патріотизму бувшої Росії та звички все робити за дозволом чи по наказу.

Так тяжко було собі уявити, що вдасться з таким пасивним затурканим народом зробити щось у напрямі відбудови його державности, відсутність почуття всенародньої спільноти загально національних інтересів була в той час так велика, що в людини падали руки, а підтримувала її інтуїтивна лишень віра, яку відчували ми в селі до своєї української влади, інтуїтивна приязнь до своїх військ, "по селянськи" балакаючих, яку ми віднаходили скрізь і завжди в наших тяжких мандрівках по "нашій, не своїй землі".

У Житомирі штаб загону мусів вирішити тяжке завдання, що далі робити, бо від Коростеня ми були відрізані. Звягель та Бердичів були заняті, так що ми були у ворожому колі.

Заки вирішували в штабі це питання, я почав підковувати свої коні, бо на ожеледі, яка тоді настала, підкови дуже хутко збивалися й тому треба було вивантажитись і виїхати до міста та мимоволі познайомитись з його життям.

Я знав Житомир зперед війни, коли це був глухий куток, місто, де доживало віку чимало димісіованих полковників і генералів російської армії.

Спокійного життя цього міста не міг змінити навіть великий відсоток жидівства, які не лише заселювали цілі дільниці, як нпр. дільницю біля Чуднівського моста, але були розкинені по цілому місті. Тепер став Житомир центром українського життя: раз-у-раз проходять та проїздять військові відділи, окремі козаки, старшини, пролітають авта. Суміш з Українцями чимало чеських легіонерів, бо Житомир був осередком одної із двох чеських дивізій, які формувалися на Україні. Крім Чехів, є також невеличкі польські відділи, – недобитки корпусу Довбур-Мусницького, які проскочили з боку Овруча. А скільки нових людей, чужих для Житомира! Вони заповнювали не лиш готелі, але й приватні помешкання.

При цій нагоді цікаво зазначити становище Чехів і відношення до них нашої людности.

Чеських військ було дуже багато, вони були дуже добре впорядковані, мали гарну дисципліну і могли бути рішаючим чинником, але всі вони трималися більш як невтрально, коли почалася довкола них боротьба. Що правда, треба зазначити, що ані чеські відділи, ані їх командування не мали майже жадного впливу на українську людність і на них орієнтувалась лише зрусифікована, чи російська інтеліґенція, як на вірних спільників Антанти. В той час, коли кожний, бодай невеличкий, але з ідейним провідником на чолі український збройний відділ, якого вислано на село з метою охорони якогось державного майна, зараз, як це я вже зазначив ранійше, перетворювавсь в осередок порядку культурного та політичного життя в місці свого розташування, у той час чеський відділ, висланий з тою же метою, був лише чужою для села вартою, присутність якої терпіли та проти якої не ставились ворожо лише настільки, наскільки ця охорона зуміла держати суто льояльний тон. А проте чеські збройні відділи мали значно інтелігентнійший та більш розвинений соціяльно і свідомійший склад, як наш.

Джерел цього явища, як і байдужої невтральности, треба, на мою думку, шукати не лише в приписах і вказівках політичного чеського проводу, який весь час настоював на невтральности. Їх треба шукати і в тій прірві, яка істнувала між поглядами на соціяльні та національні проблеми у рядовиків легіонерів і дрібної чеської старшини та між військовим проводом, що на більш визначних посадах був обсаджений або російськими старшинами старших ранґ, або Чехами, яких обібрав російський царський уряд чи тимчасовий буржуазний.

Отже, це реакційне керування було би не від того, щоби баґнетами чеського легіонера допомогти тим, які забезпечували єдність і порядок Росії; але чеський легіонер не дуже хотів цього. Навіть в Сибірі, при більше несприятливих умовах, коли чеських лєґіонерів таки вдалося втягнути в авантуру адмірала Колчака, то між чеськими відділами почався той же соціяльний розклад, який прогнав із рядів, у більшій чи меншій мірі, бодай чи не всі війська учасників світової війни.

Цей соціяльний розклад причинився до того, що з Колчаком лишився лише сам ґенерал Гайда, але й того вигнав Колчак за большевизм.

Не від того були ці російські і москвофільські проводирі, щоби чеськими баґнетами ліквідувати "австро-німецьку вигадку" – Україну, але легіонери ставились до цієї справи так нехітно навіть тоді, коли ми вже йшли у спілці з Німцями; значить ми проти цих лєґіонерів, вони продовжували держатись невтрально, бодай у відношенні до нас, Гордієнківців, що йшли деякий час в тісному контакті, а така чеська невтральність межувала з парадоксальним дивоглядом.

Були випадки, коли ми, "невільні спільники, небажаних друзів", чи пак: ті, що мусіли би поміж собою ворогувати, ночували в одному і тому же селі, по доброму вирішуючи, яку вулицю кому заняти.

Моє твердження відносно настроїв російського командування чеських легіонерів базую на численних моїх спостереженнях та розмовах, із яких найбільше яскравою була хвилева моя розмова з ґенералом Дітріксом, начальником штабу у генерала Шокорева, – команданта чеського корпусу.

З генералом Дітріксом, який мене знав ще із співпраці в штабі Київської Військової Округи, зустрінулися ми випадково в Житомирі в готелі, і він, довідавшись, що я командую кінним українським полком, докоряв мені, кажучи: що коли я не міг витримати "товариського безладдя" в російській армії, то повинен був іти бодай до тих "інородців", які не шматують Росії та вірні, хоч не законному російському Урядові, то бодай обов'язкові Росії до її спільників.

Як би то не було, а в Житомирі був вир – людей, подій і політичної гри, так, що навіть у самім Київі, в часі найзавзятійшої в ньому боротьби, я не бачив так безнадійно дезорієнтованих людей, як оці "обивателі" Житомира.

Вони боялися приходу Німців, а ще більше боялися російських большевиків, боялися, що підуть Чехи, а ще гірше, що присутність Чехів викличе бої в Житомирі. Мріяли про російські установчі збори, а одночасно боялися, що зникне влада Центральної Ради, з якою вони зв'язували сякий-такий лад і спокій.

Вся ця здезорієнтованість виявлялася в розмовах, невиразній поведінці, нервовості, а при цьому місто жило горячковим темпом "гандлю" та спекуляції, викликаної присутністю мас війська та його потребами, взагалі збільшеним темпом життя прифронтового центру.


Осібно нервувалось жидівство, яке намагалося догодити всім і балакало мовами тих, хто до них звертався, калічучи ці мови до непізнання. Лише невеличкий гурток Українців Житомирян працював самовпевнено та з відданням.

На другий день у штабі Загону перейшло рішення спробувати пробитися попри Бердичів та крізь нього піти вже назустріч тим українським Січовим Стрільцям, які мали нібито наступати нам на допомогу. Під вечір мали вирушити наші піші ешелони в напрямку на Кодню, де мали завантажитись і наступати на Бердичів, за ними мали виїхати Гордієнківці, вивантажитись у Кодні та зробити наскок на залізницю Фастів-Бердичів, щоби її зіпсувати та тим викликати заколот на ворожих задах, а головно не дати змоги підвезти допомоги з боку Муравйова, якого відділи нам були найбільш небезпечні, з огляду на їх ліпшу дисципліну і боєздатність.

Піхота вирушала ешелон за ешелоном і небавком далекий гук гармат зазначив, що вона вже у контакті з ворогом, який, як виявилось, уже заняв Кодню.

Ми чекали своєї черги, а я дістав в штабі Загону останні розпорядження, при яких віддачі підполковник Балецький висловив думку, що тоді досить мене вразила. Він сказав: "Єдиний наш рятунок в якнайскоршому розкладі російсько-німецького фронту, який кожний, хто не хоче панування большевиків, мусить всіма способами розкладати". Я тоді не спитав його, хто це ті "ми", що мусять рятувати розклад фронту, лишень пригадав, що з російської старшини першими дезертирували найреакційнійші елементи.

Ще не вирушив я з полком, як з Житомира попередили нас Чехи, щоби ми перебирали охорону складів, бо по їх звісткам уже підписаний мир з Німцями, які перейшли в наступ з метою окупації України. Звістка дика, нельоґічна, але на підставі неї Чехи вирушали на схід, на Київ. У дві години після цього почали Чехи сотня за сотнею, курінь за курінем, батерія за батерією переходити міст, що був над залізницею, якраз попри стацію, де стояли наші ешелони.

Мимоволі зрадів я, що Чехи так коректно нейтральні, бо ми не мали і п'ятої частини їх складу та були надзвичайно погано забезпечені технічно та ще зв'язані війною з тим, до якого, просто кажучи, відходили Чехи.

Коректність чеського командування була така, що ґенерал Дітрікс склав візиту ґенералові Присовському, одначе, як мені оповідали, під час цієї візити підкреслював, що він вітав генерала Присовського не як верховода українських збройних сил, але як російського генерала.

Нарешті в ночі вирушили Гордієнківці та, вивантажившись на стації Кодня, в ночі пішли в напрямку на стацію Бровки. У Кодні збиралася наступати на схід чета Чехів, яка вартувала залізницю. За цим селом вже під рано зустріли ми також чеський відділ, який поспішав з боку Бердичева та повідомив нас, що російські війська в масах відходять обома боками залізниці на Київ і що коло Бердичева чути бій. Ми гадали, що це наші б'ються в напрямку від Кодні.

Давши в день лише трохи відпочити у Білопіллі коням, які були дуже стомлені поганою дорогою, ледом та голою землею та тонучим снігом, погнали ми далі і в ночі дійшли до села П'ятигірки, про яке я вже оповідав. Трохи там відпочивши та покинувши з невеличкою вартою всі зайві вози, а навіть деякі скрині з набоями, пішли ми далі і ледви почало благословитись на світ, уже були біля залізниці, пройшовши за добу яких сто кільометрів поганої дороги.

Невеличкий перестанок Бровки, самітний серед поля, місток півтора сажнів довжини в п'ятсот кроках від неї, шлях обсаджений густо ялинками в один ряд з кожного боку, невеличкий хутір 200-300 кроків від шляху та містка.

Хутір займаємо залогою з двома Кольтами. В ялинках ховаються рушниці Шоша, сапери, яких приділено до полку зі штабу загону, – ледви волочучи ноги, втомлені незвичайно довгою їздою верхи, йдуть до моста, коней швидко відводять на хутір, а сам командант їде з чотирома гайдамаками на перестанок. На ній російська залога з 12 люда та комісар, якийсь молодик, який вискакує до нас у почекальню із заляканим видом. Я знаю з оповідань селян, що в цьому районі стоїть 12. кінна російська дивізія, рекомендуюсь як начальник роз'їзду, якого вислано на охорону залізниці, бо маю відомости, що її хочуть зірвати. Балакаю якийсь час про ситуацію на фронті та переконуюсь, що маю справу із звичайною "кобилкою", яка не розуміє нічогісенько, що діється довкола неї, та виконує ретельно накази тої влади, яка наказує авторитетно; цей тип безтямущого виконавця був дуже нерідкий у старій російській армії, де яку-небудь ініціятиву вбивалося систематично і послідовно.

Під час розмови дзвонить сиґнал і передають по "фонопору" (приладдя для розмови між стаціями в бувшій Росії), що з боку Бердичева має підійти військовий ешелон. За хвильку входять з суворим виглядом два гайдамаки, з яких один докладає: "Усе готово, батьку", а другий спокійнесенько і не поспішаючи відбирає пистолю від коменданта перестанку зі словами: "Тобі вже не треба, хлопче". Це хлопці виявили ініціятиву і розброїли всю варту стації, не даючи їй змоги прочунятись.

Швидко рвемо телеграфічні дроти, псуємо семафор і вхідні стрілки та в першім світанку мрячного досвітку робимо останні приготування до висадження мосту. Димить запалений шнур, відбігають сапери, а здалека чути гуркіт підходячого ешелону. Міцний вибух якось глухо вигукує в густому холодному тумані. Стовп чорного диму роспатланою шапкою розходиться вгорі. Ешелон термосить аж реплять шини. Паротяг налякано свище та спинюється в кількох кроках перед проваллям, де був міст. Дякувати Богові завдання виконано, а ешелон цілий. Бо невідомо, хто в ньому їде: чи то ворожі нам відділи, чи то "кобилка". З возів, як стурбовані муравлі, вибігають люди, – аж чорніє довкруги! Починається безладна стрілянина в бік відходячих до хутора саперів та гайдамаків, з хутора самовпевнено татакають чергами наші Кольти, стрілянина від ешелона втихає і чорні, погано видні в тумані, ріжні люди зникають, ховаючись. Сідаємо на коні та, пірнувши в тумані, губимо з виду ешелон, залізницю, людей біля неї; тільки якийсь час чуємо, як хлопають приглушені мрякою постріли, прямовані очевидячки в "уявленого ворога".

Вертаємось до П'ятигірки. І хоч як втомлені коні та люди, але треба давати собі раду з 12-ю дивізією. Тому організуємо виправу до сусіднього села, де її штаб. Ведуть нас все у тій же мряці селяни. Курінь поділено на дві ґрупи, з яких одна, що йде шляхом, натрапляє на виборного команданта і на виборний штаб, які трухцем їдуть напроти нас. Штаб розброюємо та пропонуємо йому дальше "слєдовать" пішки. Друга ґрупа захоплює в селі телєґрафічний апарат, який не встигли зняти, передає по ньому панічне донесення в штаб армії та панічні накази полкам і вертає нам назустріч.

З захопленої книжки телєґрам довідуємося, що російська армія відступає з боєм перед Німцями.

Ситуація ускладнювалася до неможливости. Треба було чим швидче віднайти свій провід, а тому, посадивши потомлених гайдамаків на селянські вози, з добрими свіжими кіньми, які дала нам П'ятигірка, та прив'язавши до возів наші верхові коні, які вже відмовлялися нести їздців і йшли лише посідлані на випадок бою, погнали ми в напрямі на Кодню.

Сонце перемогло мряку і в сяйві випогіднілого ранку полевими доріжками котилися віз за возом, з куняючими на них гайдамаками та поприв'язуваними довкола возів посідланими кіньми, що нагадували циганів, які їдуть на кінський ярмарок. Попереду як охорона їхала стежа з найбільш свідомих гайдамаків на свіжих конях "виборного штабу дивізії".

Не пройшли ми в той спосіб і вісім кільометрів, як побачили, що, перерізуючи нам шлях з південного-заходу на північний схід, тягнеться довга кольона з гарматами, що йде таки в доброму безладді, але на швидки трухцем (бігом).

Негайно повернули ми в недалекий гайок та почали готовитись до бою. Але кольона йшла без усяких засобів охорони, і ми перепустили її попри себе і пігнали дальше.

У селі Білопіллі, де була ота цукроварня під охороною Сердюцької чети, мали ми змінити вози, відпустивши П'ятигірців домів.

Коли ми прийшли на цукроварню, там була паніка. Висів білий прапор. Це все тому, що залога дізналась, що з південного-заходу, в бік села, суне масами російська піхота з гарматами.

Наш приїзд підбадьорив залогу. Зараз же зняли білий прапор, а замісць нього поставили на мурах і на даху скоростріли. П'ятигірські селяне запропонували нам зібрати вози та допомогу.

Ледви що покінчено оці приготування, як гайдамаки, які були приміщені на високім перегоні будинку цукроварні, доповіли, що від них видно довгу кольону піхоти, яка йде в наш бік. Було там яких 1 до 2 тисячі людей з двома гарматними групами та 8-12 гармат посередині. На біду ця кольона йшла, маючи всі засоби забезпечення в поході – стежі, розвідки, застави. Ліворуч на самому обрію через далековид ледви-ледви було помітно другу, таки досить довгу кольону, яка йшла рівнобіжно до першої.

Дійсно, подобало це на серіозний відворот військових мас.

На наше щастя, кольона пройшла прямою дорогою, не заходячи до села, а нам довелося лише розброїти її праву заставу, яка необережно почала "реквізувати" кури та яйця, розійшлася по селі та вся була переловлена.

Мимоволі пригадався мені подібний випадок, який трапився зі мною в осени 1914 року, коли я також попав з козачою розвідкою в 20-25 чоловік поміж австрійські кольони, що наступали на Раву Руську. Тоді після цілої ночі та половини дня, за час який почували ми себе, як заяць обскочений мисливцями, ледви вдалося нам врятуватись голодним, змученим, втративши п'ять козаків вбитими та раненими. Але тоді це була правильна здисциплінована та вивчена армія, а тепер тяжко знайти назву, що це таке.

Виборний командант стежі запевняв, що вони спішно відходять перед Німцями.

Знову Німці і такий "спішний відход", що кіннота відступає перша, а щойно за нею піхота.

Отже, не можна протягати ні хвилини. Тому, коли лише зібралися вози та попоїли наші верхові коні, яким розтерто спини та ноги, вирушили ми, найшвидшим маршом, знову прив'язавши коні до возів у напрямі Кодні.

Пізною нічю підходимо до Кодні. Тут злазимо з возів, які відпускаємо домів, сідаємо на верхових коней та входимо у повнім боєвім поготівлі в розлоге величезне село, яке положене по обох боках яру. Проходимо попри опалені мури знищеної панської палати, попри вирубаний парк і зруйнований ставок. Питаємось у першій хаті, що робиться на стації. Дістаємо відповідь, що в день багато вантажили на стації ранених, гармат, війська та що все це від'їхало на Житомир.

Підходимо до стації, з якої нас зустрічають розріжнені стріли, а в бік Житомира відходить пахкаючи якийсь паротяг.

Займаємо стацію і від залізничників довідуємось, що Українців розбито під Бердичевом, і що вони спішно відійшли до Житомира, залишивши тільки невеличку стежу з паротягом, яка, обстрілявши нас, щойно від'їхала.

З великими труднощами добився я получення зі штабом загону, де дуже зраділи моїй появі та повідомили, що висилають мені ешелон – для навантаження та переїзду куріня.

За той час, як очікуємо на ешелон, нервове напруження та перевтома роблять своє і нам ледви вдається вдержати на ногах варту. Все засипляє, падає на вохку землю, на брудний сніг. Якби не допомогли добровольці з села, то так і були б ми без усякої охорони.


Над ранком підійшов ешелон. Ми навантажились і поїхали до Житомира.

Стація в Житомирі повна наших ешелонів, козаків, коней, возів.

Заходжу в штабовий сальоновий вагон. З дива, остовпів: в сальоні поруч з підполковником Л. Балицьким, ґенералом Присовським і Натієвим, нахилившись над мапами, – сидять три німецькі старшини, яких залізні шеломи лежать на столі...

Генерал Присовський витає мене радісно та знайомить мене з німецьким сотником та двома "лєйтнантами" як команданта кінного полку, який щойно вернув з глибокого рейду за Бердичів.

Бачу велике здивування на обличах німецьких старшин, які нерішуче подають мені руку: я вдягнений у "салдатську" кінну коротеньку кожушину, розпатлану папаху та весь аж до облича, сірого від утоми, забризьканий болотом. А так "гер оберст" в їх уяві не повинен виглядати...

Облича Німців прояснюються, коли я знимаю кожух та під ним вони бачуть старшинський "френч", щоправда, без відзнак, але зі значком російського ґенерального штабу на боці. Спостережений одним із них ґеоргіївський темляк та хрестик на моїй срібній туркестанській шаблі та моя німецька військова термінольогія їх остаточно заспокоюють.

Користуючись вільною хвилинкою, коли "гер гавптман" розбалакався з підполковником Балицьким, а решта прислухується, – питаю ґенерала Присовського:

- "А це що таке? З ними теж будемо битися, чи що"?

- "Та ні", - каже отаман загону, - "вони ж наші спільники: Центральна Рада підписала з Німцями угоду і до Житомира прийшов на допомогу, по шосе, авто-панцирний дивізіон, а за ним іде кіннота. Повз залізниці на Бердичів й Коростень ідуть німецькі корпуси, а з одним із них Слобідський Курінь і Січові Стрільці. Німці наступатимуть, аж заки не звільнять Україну від большевиків..."

І так сторінка історії перегорталася...

Вчорайші вороги ставали спільниками, а разом із тим національний ворог – в уяві декого з наших провідників уже починав називатись іменем пануючої над російським суспільством соціяльної групи, тієї групи, яка була тоді не без впливів і на Україні.

Вузол соціяльних і національних відносин почав тепер замотуватись чимраз складнійше. Але про це зацікавлений читач довідається вже з другої частини наших спогадів.

Львів, 1927.

Накладом видавничої кооперативи "Червона калина".

ДО ЗМІСТУ