Зі всіх "нейтральних" зосібна шкідливі були, крім вищезгаданих Сагайдачників, ще бельгійсько-французький авто-панцирний дівізіон, який стояв на шосе, що веде до Святошина, і був головною підтримкою "нейтральних", загрожуючи виступом проти тої сторони, яка насмілиться їх зачепити. Звичайно, про ці всі деталі дізналися ми значно пізнійше.

Перша наша ніч у театрі "Апольльо" пройшла спокійно, так, як у полковій резерві на фронті, бо нікого з наших фронтовиків не турбували ні далекі крісові постріли, ні тактакання скорострілів в напрямі Арсеналу.

Ранком полкові приобіцяно "баню" (парню), бо за час нашого безпереривного походу ми набралися стільки насікомих та всяких паразитів, що тяжко було витримати.

Ще напередодні замовили ми парню в районі Думської Площі [19] і коло 8 години ранком сотня, виладнавшись, пішла купатись, а я з невеличкою охороною пішов до Військового Секретаріяту зарегіструвати полк, вияснити, що з ним маю робити та дістати гроші, прохарчування та одяг.

Щойно, дійшов я до бувшої Колегії Галагана та спинився на сходах подивитися на заклик до вступу у "Кіш Слобідської України", на якому був намальований здоровенний козарлюга з оселедцем і шапкою зі шликом у руках та була виписана відозва із підписом Петлюри, яка закликала тих, хто бажає боронити Вільну Самостійну Україну, вступати до Слобідського Коша та зголошуватись до прийомного бюра, яке міститься тутки, як раптом зірвалася горяча стрілянина в стороні Думи [20], куди пішла перша сотня. Занепокоївшись тим, пішов я швидко до свого "Апольльо", але на розі Фундукліївської та Крещатика зустріла мене гайдамацька стежа, яка доповіла, що перша сотня мусіла брати парню з боєм, бо там була засідка і що друга сотня пішла на допомогу, щоби прикрити першу, заки та скінчить купатися.

Пішов я знову до Військового Секретаріяту, а з боку Думи вряди-годи тріскав постріл, то перестрілювались з ворожими стежами гайдамаки, які забезпечували для полку купіль.

Військовий Секретаріят мав дуже своєрідний вигляд: тимчасові деревляні перегородки в кімнатах, що робили їх придатними до нових функцій, лавки з садів у почекальнях, а головне повне боєве поготівля цілої установи.

На сходах зараз же за дверима скоростріл вже з готовою лентою та обслугою біля нього, другий скоростріл такий же готовий до негайного бою в самій прийомній кімнаті Військового Секретаря, очевидячки тому, що з вікна цієї кімнати дуже гарний обстріл Фундукліївської вулиці. Всі урядовці озброєні, так що навіть мені, що таки багато дечого бачив з ділянки військового поготівля, трохи дивно було бачити кріси, які стояли коло столів з паперами і друкарськими машинами, та розсильних, які, вирушаючи з дорученнями, набивали кріси; навіть деякі з небагатьох панночок машиністок мали револьвери при поясах.

У коридорі коло прийомної секретаря ладнаються урядовці, частина в військовому, частина в цивільному одягу, але всі озброєні. Начальник канцелярії після списку їх перевіряє, – це іде відділ зміняти варту в Державному Банку, яку більше як тиждень з браку військових відділів виконують урядовці Військового Секретаріяту, по черзі переходячи від боєвої до канцелярійної справи і навпаки.

Я розповів свою справу вартовому старшині та, на велике моє здивовання, був принятий самим Військовим Секретарем, який докладно розпитав мене про стан полку, настрій його, настрій населення тих районів, якими я йшов і, нарешті, запропонував мені видати негайно винагороду гайдамакам по 300 карбованців, старшині по 1000, а тоді це були великі гроші. Я, знаючи настрій своїх козаків, відповів, що подібна винагорода була б кінцем існування полку, бо ні один із нас не йшов до Центральної Ради та до Київа за грошима, тільки йшов боронити прав Українського Народу, а видачу таких великих грошей могли б уважати наміром купити нас, з'єднати для непевної мети. Тому я просив, щоби для полку видано тільки такі гроші, які йому належаться на удержання, якого ми вже другий місяць не діставали за браком коштів. Зі мною був господар полку з усіма розрахунками. Ми швидко визначили необхідні нам кошти та негайно дістали наказ про їх видачу. Я просив також, щоби до полку повернули всіх наших вартових, які були при потягах зі зброєю, та визначили, звідки я можу діставати доповнення людьми з огляду на неминучі бойові втрати. Перше приобіцяли, а в другому порадили вивісити заклик поруч із закликом до Слобідського Коша та почати набір охотників.

Гроші ми дістали дуже швидко і без всяких формальностей. Я просто підписався в якійсь книжці, а той, у кого я підписувався, відрахував мені купу царських карбованців. На запит господаря полку, чи треба в розчисленню додержуватись російських звичаїв, чи може є які нові, той, що видавав гроші, відповів: "а пишіть як хочете..." Це нас трошки здивувало – бо революція революцією, але в грошевих справах ми навіть на фронті звикли до більшої формалістики.

Коло полудня вернувся я з грошима та з наказами до своєї тимчасової касарні, де пообчищувані та повеселійшалі гайдамаки їли консерви з хлібом і запивали горячим чаєм. Сходив я до парні з останніми вартовими і по скінченню її передав варту коло Думи відділові Полуботківців, який почав помалу з боєм просуватися до пам'ятника Олександра II [21].

За яких 20 хвилин після мого повороту викликали мене спішно до штабу Ковенка, де сам командант залоги просив мене вислати 12 козаків зі скорострілом на Крещатик, 10 – на Бульвар, 15 – ще кудись. На це я відповів рішучо, що з подібними не то що проханнями, але й наказами я прошу до мене не звертатися, бо розірвати полк і перетворити його в дезорганізований натовп, який вже уявляють собою Полуботківці, я не дозволю і якщо ця поведінка моя не до вподоби, то прошу мене скинути з командира полку, бо поки я ним командую, полк буде виконувати всі накази, але як впорядкована одиниця, а не як випадково зібрана ватага. Коли хочуть полк використати, то прошу дати йому, як цілому, певний відтинок і певне окреме бойове завдання.

З тим пішов я зі штабу, а за 10 хвилин знов прибіг ад'ютант з наказом вислати 10 козаків на підтримку Полуботківців на Крещатик, але знову дістав відмову.

Тимчасом стрілянина по цілому Київі ставала все жвавійша, а з боку Думи раз-у-раз тріщав скоростріл.

Ще за кілька хвилин прибіг до полку сам особливий командант і дуже схвильовано сказав, що моя впертість веде до того, що Полуботківці відступають та що йде загальний наступ від Дніпра на відтинку від Крещатика до Малої Володимирської [22] та що сама "Центральна Рада" під загрозою.

Нарешті командант спитав мене, "на яких умовах" виступить полк, я знову підтвердив, що "умов" я не ставлю, але лише не можу дати полку розмикувати, всяке ж бойове завдання для цілого полку виконаю негайно. На цю мою заяву командант зацікавився дізнатись, який саме відтинок зможе обслужити полк у даній ситуації, на що я заявив, що уважав би за доцільне повести наступ на відтинку між Інститутською та Лютеранською і далі на Софійський майдан і Фундукліївську вулицю, щоби забезпечити Центральну Раду.

Коли з тим пляном згодився командант Києва, полк негайно став до зброї, а сотні пішли – перша по Інститутській, друга по Миколаївській та далі по Прорізній, третя по Лютеранській і далі на Фундукліївську, а остання тимчасом лишилася в "Апольльо" в резерві. Був уже останній час до виступу, бо на Крещатику аж гуло від вистрілів. Я пішов при третій сотні, щоб скорше осягнути головну мету: зв'язок з охороною Центральної Ради.

Щойно вийшли ми на Лютеранську, як з боку Крещатика прибігли схвильовані Вільні Козаки гімназисти та переказали, що з боку Думи вже підходить якийсь ворожий відділ. Третя сотня, поставивши скоростріли, гусаком, по обидвох боках вулиці, побігла на діл. За хвильку дійсно з'явилися з боку Думи якісь вдягнені в сірі шинелі люди, але наші скоростріли для обережности дали першу чергу понад їх голови. У відповідь вони замахали шапками, а за хвильку розгорнули малий жовто-блакитний прапорець. Це ті наші Полуботківці, що з боєм відходили з під Думи. Наказую їм зібратись та впорядкуватись на Бесарабці, куди намагаюся скупчити всіх Полуботківців, які тактикою штабу команданта порозкидані партіями та перемішані з Вільним Козацтвом і тому доволі деморалізовані. Дві чети третьої сотні закріпляють за собою ріг Фундукліївської та Крещатика, шукаючи зв'язку з Центральною Радою, а дві повертаються на допомогу другій сотні, яка веде впертий бій на розі Миколаївської та Крещатика і ніяк не може просунутися, четверта сотня підтягається Лютеранською до Крещатика.

Ворога з рогу Миколаївської і Прорізної збито, але він затримався на горі Прорізної вулиці, звідки продовжував стрілянину зі скоростріла. Дарма намагалися наші хлопці уставити свій скоростріл за афішевим стовпом проти Прорізної, це коштувало лише трьох ранених та одного вбитим. Невідомо було, що робиться з першою сотнею, але в бік Думи "кипіло".

Знову зосереджую всю третю до Фундукліївської та, залишивши свої резерви на Крещатику, починаю підійматись по Фундукліївській.

Вздовж Пушкинської вулиці, що прорізує Фундукліївську 50-60 кроків перед будинком Військового Секретаріяту, іде бій. Кулі густо летять, як з боку Бибіківського Бульвару і з-за плота в садку, що належить до будинку Секретаріяту, так і з боку Прорізної, назустріч від Секретаріату гусаком тягнеться, тулячись до будинку, що в бік Прорізної, невеличкий відділ ріжноманітно вдягнених і озброєних людей.

Тяжко орієнтуватися, де свої, де чужі, бо наша стежа обстрілювана з обох боків, лишень ті, що по Фундукліївській, не стріляють.

Допомагає національний прапорець, який обстріляно тільки з боку Прорізної.

Починаємо бій. Дарма гайдамаки, позалягавши за хідником, обстрілюють вікна будинку типографії "Корчак-Новицького", звідки весь час іде стрілянина; надаремне ті Вільні Козаки, що підійшли з гори, з великою самопосвятою намагаються просунутись Пушкинською вулицею – ці, що обсадили типографію, продовжують стріляти так влучно, що Вільні Козаки втратили із сімох аж чотирох вбитими й раненими, а гайдамаки трьох і не могли посунутись ані на крок вперед.

Той наш відділ, що займав садок коло Військового Секретаріяту і складався з членів Центральної Ради та Секретаріяту, відійшов, а ми змагалися аж до тої пори, поки не підійшов наш панцирник та не висадив брами типографії, що примусило її залогу зникнути, залишивши трьох вбитих у цивільному одязі, а одного в одягу російського старшини та скоростріл Кольта.

Це вирішило долю бою і на Прорізній, а Гордієнківці, женучи перед собою ворожі лави, досягли Великої Володимирської вулиці та Софійського Майдану та увійшли в зв'язок зі Січовими Стрільцями, які йшли з боку вулиці Львівської і якраз тоді почали бій за т. зв. "Присутствєнниє Мєста" [23] та "Готель Прагу". Залога Січових Стрільців, майже півтора години обложена в Центральній Пошті, видержала без огляду на всі ворожі атаки аж до нашого підходу.

По Великій Володимирській від Прорізної аж до Софійського Майдану лежало багато вбитих, а перед "Готелем Прага" перекинута колісниця з-під скоростріла із забитим конем.

Вечеріло, коли Гордієнківці знову зосередилися в "Апольльо", передавши вартування звільнених від ворога районів Вільним Козакам. Пізнійше від других вернулася перша сотня, що загналася з переслідуванням аж на Поділ.

На другий день ранком, знову після декількох невдалих спроб витягнути з полку людей частинно, мене закликали до начальника штабу Ковенка і підполковника Ген. Штабу Сальського, який після пертрактацій зі мною, нарешті знову дав цілому полкові таке завдання: оперуючи на відтинку Крутий спуск - Дніпро, намагатися взяти Арсенал і увійти в зв'язок з гайдамацьким кошем Слобідської України під орудою С. В. Петлюри, який по відомостям штабу Ковенка мав підійти до Києва з Лівобережжа [24].

Щоби розібратися в ситуації, взяв я п'ять гайдамаків і пішов по Інститутській в напрямі до Арсеналу. Щойно минули ми Державний Банк і дійшли до бувш. помешкання генерал-губернаторства [25], як з боку Арсеналу прибігли сполотнілі, задихані два з рушницями гімназисти і доповіли, що вони рештки варти Вільного Козацтва, яка збита арсенальцями зі Школи Сліпців і що ареснальці великою юрбою посуваються далі; ще за хвилинку прибіг розхрістаний, переляканий писар "нейтрального" штабу Сердюків і доповів, що арсенальні порушили їх "нейтралітет" і розброїли штаб, відобравши два скоростріли.

Тлом до цих донесень була все жвавіша стрілянина з боку Печерська, яка чергувалася з вибухами ручних бомб.

Ще за хвилину по Інститутській зачорніло від юрби, яка, стріляючи в гору та вигукуючи, йшла в нашу сторону. Попереду докладно бачилось два скоростріли, які тягнули в руках.

Вільні Козаки скрикнули і, стріляючи вгору, побігли в бік Державного Банку, але наші "фронтовики" швидко засіли за стовпами від ліхтарень та телеграфів і почали стріляти до юрби з віддалі яких 100 до 80 кроків.

Звідтам відповідали безладною стріляниною і видко було як пробують поставити скоростріли, навіть один з них дав дві-три черги, високо, понад голови, але змовк, і юрба, стріляючи із криком кинулась врозтіч, залишивши скоростріли, вбитих і ранених. Почали ми посуватись до покинутих скорострілів, як раптом зірвалася стрілянина позаду нас і коло Державного Банку і в боці бувшого Царського двірця. Кулі свистали десь високо, чиркаючись об стіни і вибиваючи шиби. Аж за кілька хвилин, коли ми вже взяли скоростріли, позаду нас стихло, а до нас підійшов невеличкий відділ, на чолі якого був якийсь добродій, вдягнутий у напів військовий однострій, який як "начальник відтинку" наказав мені продовжувати наступ і був дуже здивований, коли дізнався, що я веду розвідку призначеного мені району. Він же пояснив, що стрілянина була наслідком "нервозности" Вільного Козацтва і залоги Державного Банку, які себе не пізнали.

Залишивши цього "начальника відтинку", пішов я зі своїми гайдамаками, які тягнули взяті скоростріли, один з розбитим панцирною кулею щитом, до штабу довідатись – хто мав держати відтинок.

У штабі страшна метушня, збирають папери, всі бігають озброєні, сам командант з пистолею в руках ладнає писарів штабу, в той час коли в 150 кроках від штабу жде спокійно наказу 300 фронтовиків.

Паніку вчинили Вільні Козаки, які доповіли, що Державний Банк взяли арсенальці, на бік яких перейшли українські частини, а в штабі думали, що це Гордієнківці.

Моє прибуття вияснило непорозуміння, але тільки після довгих пертрактацій зі штабом Вільного Козацтва та з Військовим Секретаріятом удалося мені добитися того, щоби на відтинку, який доручено полкові, не було жадних озброєних відділів інших формацій. Також до вечора остаточно вичистили ми відтинок, від своїх і від чужих, обсадивши і Державний Банк і краї рова, що відділював будинки Арсеналу та взагалі стару твердиню від тієї частини Києва, яка звалася "Липками". Ми увійшли в зв'язок і з Богданівцями, і тутки я особисто мав змогу переконатись, у яких жахливих, тяжких обставинах вів боротьбу цей полк.

Одначе не можна було сказати, що ми були цілковито господарями свойого району. Бо в ночі, коли я пішов перевірювати свої варти та почав балакати з одним вартовим, який стояв між Державним Банком та "Апольльом", значиться позаду лінії, нас обстрілював хтось із будинку "Гінзбурга" (найвищий будинок у Київі) [26] зі скоростріла. Після короткої перестрілки скоростріл замовк, а на ранок ми знайшли його, покинутого в калюжі крови на бальконі п'ятого поверха порожнього помешкання. Тої ж ночі наша стежа мала перестрілку з кимось, що стріляв зі садочку, майже проти самого Державного Банку.

В ночі захопили большевики водопроводну стацію на Подолі та відібрали Києву воду та світло. Якби не природні криниці в театрі на Мерингівській та Миколаївській і в пивниці одного з будинків, так нічим було би напувати коней.

Цілий день Гордієнківці перестрілювались з Арсеналом, причому найтяще було тим, хто був у залозі Школи Сліпців, бо доводилося під вогнем тягати воду через вулицю з криниці і не тільки для себе, але й для сліпих бідолах, які ані самі не могли дати собі ради, ані не могли їм допомогти сестри жалібниці.

У невпинній боротьбі пощастило нам збити усі сторожі арсенальців на шосе вздовж Дніпра, добитися до ланцюгового мосту [27] та вислати стежі поза нього. Тим осягнено Печерськ з боку Дніпра.

"Нейтральні" Сагайдачники дуже занепокоїлись тоді і слали до нас делеґацію за делеґацією. Головно їх непокоїло те, що Гордієнківці рішуче відмовилися перепускати будь кого через свою сторожу, тим самим цілковито перервали зв'язок Печерська з Подолом. Сагайдачники навіть почали загрожувати виходом з "нейтралітету", що було би дуже неприємно, бо їх було понад тисячу, але ми все таки залишилися при свойому рішенню і нікого не перепускали.

Цілий день Полуботківці, що були проти Подолу разом з Вільними Козаками, намагалися надаремне вернути воду та світло.

Штаб оборони шукав вільних резерв і ледве назбірав 20-30 людей. Як мені казали в штабі, можна було би використати полк Вільної України, але ворог так зручно уставив проти його казарми скоростріли, що держав увесь полк як в арешті, а не обстріляний молодняк, з якого складався цей полк, не умів дати собі ради, післати ж для нього в допомогу не було кого, бо все було зв'язане розгорілою боротьбою. Хотів я підтягнути гармати з Києва II., бо годі було думати без гармат взяти Арсенал з його грубими стінами, приноровленими до боротьби, але надіслані гайдамаки не могли пробитися до стації, яка ще була в наших руках. Гірше скінчилася спроба добитися сіна та вівса для коней з інтендантських складів Печерська: надіслані вози та варту захопив ворог і з них лише одному гайдамаці, і то раненому, вдалося вернути до полку з повідомленням, що решту охорони і погоничів – розстріляно.

В вечері трошки полекшало, бо не знаю звідки [28] з'явився курінь українських моряків до 150 чоловік, який узяв водопроводну стацію та пустив її в хід, давши воду та світло у місто, а в ночі найшла наша стежа зв'язок з Гайдамацьким Кошем Слобідської України.

Дивне вражіння справило на мене перше побачення з представником цього Коша, начальником стежі, підстаршиною Червоних Гайдамаків.

Засмальцьовані, втративши природний червоний колір, шкіряні штани, жовтий коротенький кожушок, смушкова шапка з червоним шликом, голена голова з довгим чорним оселедцем за вуха та свіжим шрамом від кулі, та нерухоме самовпевнено залізне облича маняка, – анормальної людини, нібито справді воскресший гайдамака прастарих часів.

Він віз доручення до Ковенка, зустрівся з Гордієнківською стежою, яка допровадила стежу червоних гайдамаків аж до самого Ковенка, де цей самий підстаршина передав у моїй присутности доручения після призначення та дістав наказ відпочити у Гордієнківців та поінформуватися.

Питаю: "Де ваш Кіш?". Ляконічна відповідь: "Не далеко". "Багато маєте людей?". "А вистарчить". Кажу: "Чоловіче, перед ким скриваєте, ми ж свої та мусимо спільно працювати". А він у відповідь: "А ви не питайте, дарма, пане полковнику! я мав наказ відвезти доручення – відвіз, а іншого наказу не маю, тому нічого не казатиму. Знаю, куди маю вертати і як відпочинуть коні, чи Ви дасте свіжих чи ні – вертатиму. Коли хочете, напишіть листа батькові кошовому, я передам, а розповідати нікому нічого не можу, така звичка у нас, Слобідських Гайдамаків".

Гордієнківці, які розмовляли з рештою гайдамацької кінної стежі, переказували, що також про ніщо, що торкається коша, не кажуть. І на вигляд решта червоних гайдамаків мали вигляд, подібний до цього підстаршини.

Я написав докладне повідомлення до Кошового Слобідського Коша та передав через вертаючу стежу.

На слідуючий ранок дістав повідомлення за підписом Петлюри, в якому він писав про координацію наших зусиль для добуття Арсеналу, а разом із тим повідомлення, що Росіяне в значних масах ідуть в яких 15-20 верстах за ним і лише зіпсуті гайдамаками шляхи та мости їх задержують.

ДО ЗМІСТУ