II. Київ, його вигляд, внутрішні взаємини, зустрічі та розмови з ріжними чинниками

Поїхав я з двома вартовими та ад'ютантом (досі цього терміна ще не встановлено, бо звали цю посаду чи то осаулом, чи писарем, чи то значковим), Олексою Григорієвим.

Ми їхали Васильківською, а далі Хрещатиком. Всі вулиці повні народу, як у яке свято. Де-не-де вартові "Вірмено-Грузини", яких видно по білих перев'язках.

Юрба схвильована; на нашу проїзджаючу групу всі звертають увагу, не сказав би я, щоби з якоїсь прихильности до нас, а просто з цікавости.

На Софійську площу доїхав я уже тоді, коли українські війська лаштувалися до церемонійного маршу, відходячи з площі в сторону пам’ятника св. Ольги.

Дуже погано я пам'ятаю цю параду. Таки зробила своє страшенна перевтома минулих днів і колізія протирічивих, незрозумілих почувань від тієї страшної плутанини національних та соціяльних противеньств, що виявлялись вже з підходом німців і новою фазою боротьби, а які розвивались і далі.

Пам'ятаю, що вразила мене нестрункість піхоти, хаотичний перехід кінноти слобожанців, напереді якої гарцював якийсь гарненький, веселий старшина чомусь у черкесці. Вразили мене і партизани Полозова, що йшли, віддаючи пошану "по офіцерськи", підчеркуючи і тим свою кваліфікацію.

Гурти і натовпи цивільної юрби, якої тут повно, вигукують привітання; тут же на вулицях і площі летючі мітінги з промовцями, що намагаються навіть спинити військові відділи.

У ряди військ вриваються якісь пані й панночки з квітками і дають козакам. Взагалі настрої, які я бачив колись давно в 1905 році, коли перемагали крайні кличі, коли на вулицях Варшави обносила товпа прапори з білими орлами і браталася з військовими, навіть російськими відділами, підйом, після якого вчорашні приятелі один в одного стріляли.

Але не всі радіють. Ось на розі вулиці, спинені хвилею рушаючих військ, стоять два вози чимсь навантажені, а коло них похмурі постаті в робітничих одягах; мовчазні, спокійні, але по всій їх поставі видно протест проти так близької до них фізично, але очевидячки далекої моральної радости. Там далі попри якийсь мітінг, на який я поїхав, шукаючи Пресовського чи Балецького, юрба людей, інтелігентів і міщухів стоїть і з кривими ворожими посмішками слухає промовця. Ще через крок до мене підходить теж з гуртком осіб, явно інтелігентів, якась дама і, відокремившись від свого окруження, близько підходить до мого коня та протягає мені червону троянду. Коли я нагинався з коня, щоби взяти її, вона спішно і дуже потихо каже до мене по російськи: "Простіте, но я вас знаю, я відєла вас на балу у предводітеля дворянства єщо перед вайной. Ви ведь русскій афіцер ґенеральнаво штаба. Успокойтє нас, скажіте, што ето не ґібель Рассії. Большевікі ето ужасно, но што дєлаєтса тєпєрь єщо болєє ужасна. Скажітє, вєдь Ви с німі (жест в сторону проходячих військ) только патому, што іначе невазможно спасті Рассію от ужаса большевікоф-українцеф і їх творцоф немцеф?"

Боже, це ж якийсь бред! Відповідаю їй як можна спокійніше, що не можна ставити під один ряд большевиків-українців-Росію. Що українська влада, яка прийшла сама без німців унаслідок революції, тепер має спілку з німцями, що це все явища нормальні для української землі та що я тому з українцями, що територіяльно та частково і по крови я українець. Але це її не переконало і вона зі словами "ну, канєшно, ви не можете іначе", тисне мені руку і відходить.

Вже проходять останні військові відділи, змовкає музика, – гомонячи росходиться юрба. Та раптом випливають нові знайомі згуки: близько, близько з над Дніпра гупають гармати, а далі чітко рвуться шрапнелі та ґранати. Це німці стріляють по лівому березі, намагаються сфорсувати Дніпро коло залізничого мосту.

Там бій, там і Гордієнківські гайдамацькі стежі з потомленими людьми на потомлених конях і ще з більше потомленою душею від нових важких переживань.

Знаходжу нарешті і свій штаб. З'ясовую стан полку і дістаю наказ перейти до "Гарматної юнацької школи" у "Кадетський Гай", де були незруйновані будинки і де ми влаштувалися та почали формування полку. Всі кінні організації, які ввійшли до Києва і які визнають Центральну Раду, мали увійти в склад полку. Разом із тим був наказ мати постійно стежі в безпосередньому дотикові із німецьким фронтом, що мав посуватися на схід. Стежі мали інформуватися про те, що в німців робиться.

Щоби читачеві та ще тому, який не переживав тих подій у Києві, стала ясною поведінка багатьох із українських чинників у ті часи, треба хоч побіжно з'ясувати ті взаємини, що утворилися між ріжними верствами у Києві та між ними, владою та німцями.

Не буду тутки подавати персональної оцінки – тих взаємин, бо годі учасникові бути об'єктивним, безстороннім – дам тільки низку малюнків зустрічів, розмов, настроїв, у малому і більшому мірилі, а вже ті, які читатимуть, самі прийдуть до висновків.

Перші, з ким я найблизче зійшовся, була моя рідня, з боку матері – обрусілі шведи, Строльмани, що жили у Києві. Цей рід Строльманів осів на Україні в 1709 році, як полонені шведи після полтавської баталії та був старим військовим норманським родом щось із 1112 року.

У той час жили у Києві лишень жінки з цього роду, бо період з 1900 по 1917 рік винищив чоловіків того роду, які наложили в боях головами та були поховані від Манджурії аж до монастиря св. Миколи у Києві, де в українських рядах загинув останній муж у тому роді.

У родині драма – чоловік одної з тіток, полковник, та чоловік її доньки, сотник Каленський, забиті червоноармійцями загону Муравйова.

Їх смерть, одну з тих 3000 смертей, що пройшли через Київ, поки ми мандрували і билися між Коростенем, Житомиром і Бердичевом, змальовую не тому, що це була моя, хоч далека рідня, а тому, що ця смерть є виявом настроїв і взаємин.

Полковник Келєр був вихователем кадетського корпусу щось 10-15 років і був типовий, трохи вже і комічний педаґоґ – людина в своїм фаху з покликання, карна та аполітична до смішности. Сотник Каленський, типовий російський інтелігент – сотник воєнного часу зі студентів, а до того ще й інвалід світової війни з покаліченими ногами.

Уся біда трапилася тому, що у двоєрідної сестри була дуже мала дитина, а старша тітка, що жила на Звіринці, мала корову. Поки йшла боротьба за Київ і свистало та літало по всіх усюдах, обидва мужчини сиділи дома. Але коли стихло, вони вибралися по свіже молоко, бо дитина ледви не померла, тому що в матері з хвилювання пропало молоко.

Йшли собі обидва, узявши ще слугу "уборщика" з Кадетського корпусу, бічними вулицями й щасливо дійшли аж до Васильківської вулиці, де їх зустріла стійка червоноармійців Муравйова і зажадала леґітимації. Бідолахи безжурно та впевнено витягнули ті "червоні посвідчення", які уряд Центральної Ради наказав мати усім службовцям та які корпусне начальство усім видало і наказало завжди з собою носити, а наказу сховати ще не було. Цих посвідчень було досить, щоби червоноармійці почастували обидвох прикладами, називаючи неписаними словами та контрреволюціонерами і повели зі собою кудись.

Слуга щасливо втік і передав усе жінкам. Останні взялися до ратункової акції, побігли до ревкому штабу Муравйова – благали, просили і щойно за яких три дні довідалися, що обидвох арестованих негайно по аресті як контрреволюціонерів "виведено в расход" на кручах Дніпра коло "Царського саду", де в цей час "виведено в расход" сотні інших, може, й не таких "контрреволюціонерів", може і тих, кого, мабуть, і варто було розстріляти за "нейтралітет", ворожий всяким змаганням і всякому поступові.

З бідою жінки вимолили дозвіл поховати убитих – "це падало, якому все одно де гнити", як цинічно заявили у штабі Муравйова одичавілі в світовій бойні та у громадській війні чини штабу, деякі зі знайомих тіткам "офіцери".

Тяжкі часи – тітка так посивіла, що я її ледви-ледви пізнав, а в двоєрідної сестри померла дитина і вона була напівбожевільна.

Але цікаво, як вони, ці нещасні, оцінювали події – кого винували? – Однаковісенько і Муравйових, і Центральну Раду – перших за неуґрунтований розстріл, – другу за дикі розпорядження і дикий шовінізм, примушування людей брати "посвідчення" – причину розстрілу.

Бачив я і директора київського корпусу – на жаль, забув прізвище (здається, Семашкевич), старого ґенерала, який хотів використати мене для "признанія кадетскаво корпуса нейтральним і науковим оазісом"; це акцентую, бо, як побачимо далі, він же був далеко не "нейтральний" під час повстання Директорії проти гетьмана.

Ті інтелігентські круги, в яких перед війною я бував, ці професори університету, з яких дехто і досі в Академії Наук, лаяли український рух і Центральну Раду на всі заставки, аж гуло. Доводили мені науково та ненауково, що все це не життєве, пускали навіть аргументи німецької вигадки, та єдине, за що хвалили уряд Центральної Ради, то за те, що він привів німців, які нарешті зроблять порядок. Бігме тоді вперше побачив я, скільки тієї персональщини обивательської сидить у цих мужах науки.

Ще гірше було в колах дрібнобуржуазної інтелігенції, цієї зрусифікованої чи там російської. Вони лаяли, ненавиділи уряд Центральної Ради з тих же самих мотивів, як і моя рідня: – мовляв, вій роз'ятрив большевиків, які розстрілами старшин та інтелігенції помстилися за сепаратистичну політику Центральної Ради, що коли б не це "учреждєніє", то, мовляв, російська інтелігенція та старшини дали би таку відсіч большевикам, що їм би й не бачити вулиць "Матери гародоф русскіх" та що тоді Малоросія стала би базою для "вазрожденія Рассеї" та продовженням війни з німцями до "победнаво конца", а не погибелю Росії, віддаючи її на поталу німцям. Німці ж бо вороги та вони ж видумали большевизм і випустили Леніна, вони ж видумали Україну та всі ці Центральні Ради, Секретаріяти і таке інше...

Цікаво, що ця інтелігенція, що присіла під тяжкою рукою німців, нишком приготовувалася до повстання проти німців. Деякі з моїх знайомих старшин просто казали мені, що коли би Центральна Рада привела антантську допомогу, вони би з нею тимчасом погодилися, але з німцями ніколи, навпаки будуть готуватись їх бити.

Міщанство, оці дрібні крамарі та перекупки на базарах, критикували найменше та дійсно були би цілковито вдоволені з того, що, мабуть, уже буде порядок і не буде оцих несподіваних реквізицій та стрілянини, якби вони були певні довозу всього необхідного із села, що ще не почалося та відносно якого були трівожні, непевні вістки.

Села коло Києва, з якими я мав тоді чимало зв'язків, бо як прибічник територіяльно міліційної військової системи, ще з передвоєнних часів, я використав дозвіл царської влади мати у війську 25% територіяльних новобранців, щоби зробити спробу хоч частинного усуспільнення війська. Тому я, командуючи сотнею (для цензу як старшина генштабу) в Києві, нав'язав тісні зв'язки з родичами своїх територіяльних вояків, щоби зробити для них військо не таким уже чужим та ворожим.

Отже, спроба вдалася, хоч мої бувші підлеглі, що були в моїй сотні в 1910-1914 році, частинно погинули в світовій війні, але зв'язки та приязні відношення зісталися. Був ще один міцніший зв'язок, а саме отой мій кінний джура – друг і незмінний "сопутник" на протязі цілої війни – Кірієнко, незаможний селянин з Межигір'я, близько Києва.

Ці мої приятелі не рвали зв'язків із моєю родиною і до них звертався я, коли треба було сіна для гайдамацьких коней та для коней з полку, які полк купував переважно із тих коней, що їх село забрало під панів. Все одно вже ясно було, що ці коні певно відберуть німці, які вели про цих же коней поки що розвідку.

З возами сіна і з ремонтними кіньми приходили до помешкання Юнацької школи ці знайомі пригородні селяни та ділилися з нами, як зі своїми, думками і вражіннями.

"Навіщо оті німці, пане полковнику", – обурювався голосніше від усіх та більш отверто від усіх, як цілком "свій", Кірієнко. – "Ми вже на селі почали організуватись, щоби тих москалів уговкати та свій лад селянський, український дати. Вже із другими селянами змовлятися стали та от маєш німці. Офіцерня знову сили набирає, та ще у війську Центральної Ради, мабуть, правда, що там сама буржуазія сидить... Навіщо? Навіщо революцію робили, щоби знову панів та "Ґаспод афіцеров та ісправніков" мати. Цього ж не буде!"

В тоні Кірієнка говорили й інші селянські ґрупи, висловлюючись більше чи менше щиро, більше чи менше радикально, в залежности до їхнього індівідуального успосіблення. Чим незаможніша була група, тим більше було в неї невдоволення з приходу німців, тим більше побоювання змін політично-економічних.

Ще більше чим зі мною розбалакували та шушукалися селяни з Андрієнком, який потім ділився своїми вражіннями зі мною, вияснюючи, що селяни дезорієнтуються та починають виступати проти української самостійности, якщо вона зв'язана з німецьким пануванням, висловлюючи при тому свій жаль, що не піддержали Центральної Ради, бо, мабуть, тоді такого не було б.

В українських інтелігентських клюбах, як у клюбі "Родина" та в інших осередках, не було якоїсь думки про дальше майбутнє і годі було розібратися, що робити, головно тому, що, очевидячки, мені, як кадровому старшині не вірили, бо все якось оминали простих відповідей, до того і мовою я тоді володів дуже таки препогано, а це теж впливало доволі негативно.

Андрієнко, якого я посилав на розвідку, теж не міг принести нічого ясного, він розводив руками зі словами – "певно, що це так треба – так неминуче".. Ходили ми навіть у якусь кавказьку їдальню на Фундукліївській вулиці – осідок лівих течій Центральної Ради, але й там годі було про щось дізнатися, бо крім невдоволення тією реакцією, що мала наступити, нічого виразного; може, знову таки перед нами скривали..

Найбільш рішучі настрої проти сучасної політики були у слобожанців, зокрема в "червоному куріню", вони казали, що С. Петлюра зрікається командування.

Щоби дізнатись правди, пішов я одного дня до С. Петлюри, який жив тоді в якомусь готелі, назви не пам'ятаю, здається чи не "Прага".

Побачив Симона Василевича, але від прямої відповіді на моє пряме запитання: чому він зрікається командування, він ухилився, сказавши, що, мовляв, він хорий, перетомився, почуває себе не на свойому місци і т. д. Коли ж я спитав, що мені з гайдамаками робити, спитав таки, хоч і відчував, що це трохи й по дитячому, але досада брала, то звичайно дістав відповідь: "А що ж ви хочете, – ви ж військовий, треба значиться воювати, а я цивільний, то мені вже годі"...

Пішов я тоді до полковника Слівінського за порадою, бо він числився начальником ґен. штабу. Той каже, що Петлюра зрікся тому, що розводить політику та амбіцію, а нам, військовим з обов'язку та державного почуття, таке робити годі.

Побачив я і військового секретаря Жуківського. Він таки соціяліст і мені більше подобався від інших. Жуківський почав мене формально іспитувати, по соціяльним і національним питанням. Розпитував докладнісенько, якими кадрами я розпоряджаю, про їх настрої і т. д. Після цього всього сказав мені, що я мушу залишитись у армії та далі вести полк у лівому напрямі, бо, на його думку, німці ледви чи можуть ризкнути провадити якісь соціальні реформи, що їм ходить лише про економічні вигоди, що ми мусимо цими економічними вигодами росплатитися за збройну допомогу та можливість так-сяк усталити владу та порядок. Головне, що просив мене п. Жуківський, то вдержувати з ним безпосередній зв'язок навіть, коли я піду з Києва – інформувати його та у нього інформуватися, щоби не помилитися.

Отже, і всі мої тодішні інформації; – тільки не знали ми нічого про настрої робітництва та великої буржуазії. До кругів останньої вступ українському старшині навіть і полковникові був неможливий, а робітництво потонуло ніби в мраковинню, спокійне – зосереджене, хоча невеличка його українська частина навіть привітно ставилась до українського війська, але вистерігалася всіляких політичних балачок вперто та рішучо. Видно щось впорядковано готують – а що?..

Отже, врешті-решт, для нас тоді виявилася така нібито ситуація: російські інтелігентські круги різко до українців ворожі, хоч частина виправдує прихід німців, міщанство, жидівське, українське та російське – байдуже, навіть вдоволене. Селяни не проти Центральної Ради і за Україною, тільки бояться соціяльних утисків і правих реформ з боку німців, ліві ж чинники Центральної Ради запевняють, що таких реформ не буде; робітництво мовчить, але українська частина його нам не ворожа.

У цій ситуації треба було рішатись: відійти від праці, від акції, але як? Залишитись у Києві чи на Україні та рано чи пізно підпасти наказові про мобілізацію, бо всі ми мобілізаційного віку. Втікати, а куди? На російський червоний бік? А чи там є українська влада?.. До далекого Корнілова?.. Не по шляху з ним і соціяльно, і національно. На Кубань? А чи є ще та самостійна українська Кубань?

До того ще питання: чи ж маємо ми право руйнувати ту військову силу, яка мабуть що зможе так-сяк бути опорою тим лівим групам, які не хочуть правих реформ і будуть їм протиділати?

У Запоріжців тимчасом сталися зміни. Демісіонував генерал Пресовський та полковник Балецький. Перший мені з'ясував свою демісію тим, що тепер кожний кадровий російський старшина мусить це зробити та як того я не розумію, тим для мене гірше і т. д., а Балецький сказав, що він ще роздивиться і або поїде до поляків, або буде працювати в українському генштабі у Слівінського.

На місце генерала Пресовського прийшов полковник російської служби Натіїв – грузин по походженню, гарний артелєрист і добрий військовий фахівець.

При побаченні він переказав мені, що мене виставляв військовий міністр Жуківський начальником Запоріжського штабу, але що він, Натіїв, думав, що це для мене пониження, бо посада команданта кінного полку вища, а разом із тим він буде просити, щоби я дістав посаду інспектора кінноти цілого Запоріжського Загону, який мав далі розвинутися спершу в корпус, а потім навіть в групу.

Не дивлячись на це, з огляду на розмову з п. Жуківським, дав я свою згоду на посаду начальника штабу Запоріжців. Але ґенерал Натіїв сказав мені, що я маю лишитися командантом кінного полку і до зміни повинен продовжувати його формування, а обов'язки начальника штабу сповнюватиме сотник Вербицький, який буде до цього дня старшим ад'ютантом. Це був молодий старшина, що скінчив прискорені курси генштабу у воєнний час і був приділений до штабу, здається, зі складу Дорошенківського полку.

Під час моїх побачень з тим старшиною зробив він на мене дуже гарне вражіння, так своїм тактом і працьовитістю, як і щиро українським переконанням, тільки соціяльне його обличя було для мене якесь неясне.

Щоби перейти далі до змалювання життя та настроїв тільки військових частин, в часі недовгого їх перебування в Києві, не буду додержуватись хронольогічного порядку та передам свої вражіння від наради військових начальників, що відбулася в бувшому кабінеті начальника штабу київської військової округи, вже майже перед самим виступом Запоріжців в дальший похід на схід. В менті цієї наради багато з тих непорозумінь, що були під час формування, полагоджено; всі вільні місця та посади майже настало пообсаджувано і тому метою наради було лишень підбадьорення командантів, а через них і їх частин – установлення знайомства поміж ними та обміна думок.

У великому кабінеті, коли я туди приїхав, був уже сотник Вербицький зі своїми паперами, постійними його "сопутниками", і полк Козьма, інжінір Запоріжців – кадровий старшина, трохи різкий у розмовах, постійно іронізуючий своїм храпливим басом, з постійною посмішкою на негарному та розумному обличі, отаман Олекса Шаповал, командант Богданівців, з типово південними рисами свойого виразно українського обличя, чорний, смаглявий, балакаючий помалу не поспішаючи, нібито підшукуючи вислову та виразів, зрідка при розмові не то лагідно, не то нервово усміхаючись, та генерал Остафіїв, типовий українець, хоч малюй з нього. Цей останній займав тоді, здається, посаду у міністерстві війни по інжінєрному заосмотренню чи що. Це дуже оригінальна людина, настільки, що про нього варто сказати дещо більше, зокрема тому, що в цій та в останній частині моїх спогадів доведеться ще до нього повернути, бо довелося таки чимало з ним співпрацювати.

Ґенерал Остафіїв – хоч і був російської служби, але під час неї числився українофілом і мазепинцем. Він не то, що багато інших із нас, уроженців України на російській службі, які весь час називали себе то "южанами", то "русскими Гасконцями", то "малоросами", які лише кохалися в українській пісні, їжі, звичаях та одягах, – але він був справжнім провідником українського культурництва і де ж уявіть собі – в російській воєнній Школі Юнаків у Чугуєві, де був професором і змінним старшиною. Він не тільки балакав поза службою по українськи, не тільки ходив у себе дома одягнений по українськи, не тільки гуртував коло себе земляків, не тільки був провідником українського хору, але й ризкував на прилюдні виступи та влаштовував у часи першої революції 1905 року, користаючи з паніки кермуючих кругів, Шевченківське свято в стінах Юнацької Школи, на якому сиділа уся влада, слухаючи співів, деклямацій та рефератів. Такі парадокси були можливі тільки в царській Росії, де заборонена була назва "український", а був "Український гусарський полк", а у Варшаві не можна було ані грати, ні співати "Єще Польска не зґінела", хоча ця пісня була полковим маршем Гвардійського уланського полку "Його Величности", у тій же Варшаві...

Сам мало ініціятивний, ґенерал Остафіїв легко засвоював чужу ініціятиву і виконував рішучо, та ще заохочував постійно других сло­вами: "Тільки робіть, робіть діти, а все буде гаразд". Де він тепер, цей молодий душею дідусь із сивим вусом? Я загубив його сліди, побачив його востаннє в 1919 р. коло Проскурова, коли він з мішком на плечах та крісом на рамені вів на пробій гурт старшин військової Технічної Школи, яку він щойно сформував, через "Пашківську Республику" до Любара вслід за відходячою туди українською армією. Незабаром прийшов командант Дорошенківців, Загродський, високий та масив­ний старшина, з голеним обличям, а з ним ще якісь два з того ж полку, – прийшов полковник Болбочан, комендант Республиканців, людина поважного вигляду, зі спокійною, трохи млявою манерою виговору, вдягнутий як завжди чистенько, з чепурно підстриженим волоссям на голові і вусами та бородою аля цар Микола II. Нарешті прийшов Натіїв з полковником Слівінським, тодішнім начальником ґенштабу. Натіїв, досить типовий грузин з різько кавказьким акцентом в російській мові, по українськи тоді він майже не балакав, хоч і намагався, а Слівінський рухливий, стрункий, невисокий старшина зі швидкою вимовою ка­теґоричними висловами, енерґійними жестами.

Зібралися майже усі; не пам'ятаю лишень, хто був від Слобожанців, здається, сотник Удовиченко, якого кремезну, широку по­стать так багато людей знало, що годі її тут змальовувати.

Коли вже всі зійшлися і позасідали, відчинилися двері і увійшло двох в одязі Січових Стрільців. Цей, що увійшов перший, витягнув­ся як на муштрі, вклонився коротким військовим поклоном та різко сказав: "Кланяюсь! Я Коновалець, командант Січових Стрільців, маю шану явитися!"

Тутки уперше довелося мені побачити команданта С. Стр., і тоді він зробив на мене вражіння таке, яке завжди справляли старшини німецької школи, тобто трохи перебільшена військова виправка.

Нараду відкрив, здається, Слівінський і далі він її провадив чи то Остафіїв. Нарада як військова нарада, тобто звіти командантів про матеріяльний та моральний стан частин, їх бажання, потім інформаційна промова начальства, дуже невеличкі дебати і кінець-кінцем наказ.

Усі промови командантів, крім команданта С. Стрільців, майже однакові: заосмотрення ще не впорядковане, людей не дуже багато, до повного складу далеко, але настрої добрі – бажано би ще дати час на формування та налагодження служби; Січові Стрільці, по словах їх команданта, в цілковитім поготівлі і всього мають досить.

Від головної команди виступив перший ґенерал Остафїїв, який доказував, що того, що ми маємо, то досить, бо навіть і три літаки є, та що сила війська нашого не в його кількости, але в завзятті і тільки праці треба. Далі Слівінський з'ясував, що наш виступ і участь у дальшому поході та боях конче потрібні, головно з політичних причин і тому скоро буде наказ вирушити, який мусить бути виконаний.

Наприкінці наради завітав до нас і Жуківський, який вказав на необхідність дисципліни у війську, а головно на необхідність демократизації цілого складу Запорожців, до яких, по його відомостям, увійшло таки чимало соціяльно неозначеного, а то й контрреволюційного елементу, який треба або виключити, або взяти в руки, але все це повиннося робити вже під час походу, бо час не жде і ми мусимо відвоювати Україну, тільки при допомозі німців, але не німецькими руками.

Цим кінчилася наша нарада, в якій зразу виявився поділ у поглядах щодо поготівля у команді Запорожців та С. Стрільців, а також побоювання уряду за соціяльний склад війська. Чи ці побоювання мали оправдання, побачимо далі.

За весь час нашого перебування у Києві в цей період перерви в бойових акціях, який трівав майже тиждень, не можна було помітити назовні порядкування німців. У них війська якось не було видко на вулицях Києва і тільки час до часу переходили під барабан та з трубами їхні невеличкі відділи у півсотню, або сотню, з двома скорострілами. Досить часто таки проїздив я зі своїх касарень у Кадетському Гаю до Липок у Ґенеральний штаб, у Секретаріят та по ріжних особах і під час цих переїздів став я уважнійше приглядатися до цих німецьких невеличких відділів. Яке ж було моє здивовання, коли я спостеріг, що увесь час ходять по ріжних вулицях Києва тільки два відділи, один у півсотні, а другий у сотню, обидва з двома скорострілами. В одному з них попереду їхав старшина на сірому коні, а в другій чвірні кидався у вічи рудий вояк і в другому рябий, а в скорострільній колісниці були два таки дуже типові коні, один висловухий, другий вкудовжений – соловий. Щоби перевірити мої спостереження, поїхав я за одним відділом, що йшов зі мною по шляху. Дійсно, цей відділ зайшов на подвір'я, перестояв декілька хвилин, вояки викурили цигарки і відділ знову рушив, але звернув майже у протилежний бік. Чому ж це так? А зрозуміло! Німці мають замало війська у Києві і тим способом роблять на громадян вражіння значної сили, бо ходять ріжними вулицями, щоби їх всюди бачили.

На цей же час припала зустріч Гордієнківців з кватирієрами Синьожупанців та Сірожупанців.

Про формування цих двох дивізій, першої в Німеччині, а другої в Австро-Угорщині, ходили чутки межи Гордієнківцями ще перед прибуттям до Києва.

Це формування було вже на фронті світової війни темою для обговорення, чи така акція є добра чи ні; чи зручно є формувати війська для Республиканської України за допомогою монархістичних держав. Треба зазначити, що ці формування в уяві Гордієнківців були чимось від'ємним в оцінці діяльности Центральної Ради, бо, мовляв, ці війська не пережили революції та відсталі від її поступу. Звичайно, тепер, коли ми вже знаємо, що подув революції пройшов тоді в 1917 році не лише за дроти німецько-австрійських таборів для полонених, а і в ці військові формації бувшої російської армії, які були на французькому фронті, то таке побоювання здається дивним, але тоді воно нас дуже непокоїло.

Отже, коли одного дня в помешканнях, в яких були розташовані Гордієнківці, з'явилися стрункі вояцькі постаті в гарно пошитих синіх та сірих жупанах, у сірих смушкових шапках з кольоровими верхами, то наші їх обступили зі всіх боків, та стали розбалакувати та розпитувати. Хоч і як не довгі були ці розмови, але ясною стала зараз ця ріжниця в успосіблені "Синіх" й "Сірих". Сині козаки гаряче балакали про ріжні політичні справи, казали нам, що в них молодший командний склад призначений із тих старшин, які мають цілковите довір'я козацтва, що настрої в їх частинах досить революційні, що Центральна Рада та її неповні соціяльні реформи є для "Синіх" мінімум і т. д.

Той єдиний "синій" старшина, з яким мені довелося балакати, був досить таки "червоний" по своїх поглядах, тримався по товариському зі своїми козаками, та нарікав на надто реакційні настрої вищої команди. Шкода, що не пам'ятаю, з якого полку "Синіх" були кватирієри, здається, чи не з 3-го. Сірі більше нагадували "муштрованого" вояка передреволюційних часів. Дивно, але нав'язувалась анальоґія між козаком Сірої Дивізії та стрільцем з Січового Стрілецтва. Та же сама мертвяча австрійська муштра, якась забитість і безкритичність. Знову скажу, що бачили ми лише гурток людей зі складу цих двох дивізій, але все ж таки були нам близчі "Сині" своєю більше свідомою, більше демократичною дисципліною.

Ці відвідини і ці балачки знову викликали між Гордієнківцями всякі розмови та обговорювання. Дарма, що й самі Гордієнківці, як далі ми побачимо, були вже не ті виразно ліві революційні боєвики, бо побачення з "Синіми" та "Сірими" було вже після доповнення полку, та все ж висновки цих розмов були майже такі, як і раніше, а саме: погано, що довелося формувати частини за допомогою монархістичних держав, але що ж робити, коли, ані демократична, ані соціялістична Росія не дозволила на українські військові формування і доводилося нам формуватись самочинно, а в той час та же революційна Росія дозволила формуватись польському корпусові Довбур-Мусніцького, хоча в нього старшинський та вояцький склад був далеко недемократичний.

У всякім разі ті настрої "Синіх", які спостерігли ми під час наших розмов з ними, давали надію, що і вони стануть опорою лівих груп Центральної Ради.

Поки відбулися ці події поза межами полку, полк почав своє поповнення та доформування.

ДО ЗМІСТУ