Відразу кидається у вічі величезна ріжниця відношень мешканців Гребінки від того, що ми бачили в Києві. Там більшість населення ворожа, в ліпшому – невтральна; тутки всі свої, навіть робітництво, яке так похмуро мовчало в тому Києві, тут балакає, ділиться вражіннями, розпитує, помагає. Щоправда, кріпко чешуть потилицю та кажуть, що погано, що ми з німцями, що напевно з того буде шкода усьому працюючому народові, але це все те, що чули ми від усіх лівих елементів і в Центральній Раді, і в українських верствах населення, це незгода своїх, а не ворожість чужих.

Поволі з'ясовуємо, що хліб нам спечуть щойно за годину, що на Гребінці протиділали нашим і німцям такі відділи: "Крюковські партизани", російські робітники з району Крюкова, в яких було дещо й українського елементу, "Революційно-комуністичний морський курінь", у тому теж дещо українців, та два полки червоноармійців, які при дальших наших розпитах, а головно після оглядин декількох забитих, яких ледви присипано землею недалеко залізниці, показалися по знайдених документах стрільцями бувшого 25 Сибірського, 12 Туркестанського та 3 Ґренадирського російських полків. Отже, все це старі знайомі з армії Муравйова, окрім партизанів, які є вже новою для нас формацією.

Мешканці Гребінки означували скількість відділів партизанів на 200, моряків комуністів на 1000, а в обох полках 1500-2000 люда. Казали, що було дві чи три батерії по 4 гармати і три панцирники, один справжній "Заамурець", а два тимчасових з гарматами на плятформах.

З розмов крюковських та червоноармійців – бо моряки, як казали мешканці, "зовсім не розмовляють, а тільки лаються" – виявляється, що з боку Полтави мають підійти на допомогу лотишські полки, що командування над групою військ, які оперують на півночі України, приняв товариш Антонов-Овсієнко (тепер полпред СССР в Празі на Чехах), що при вантажці у москалів був величезний переполох і безладдя.

Мешканці нарікали, що відійшовші большевики дуже таки далися їм узнаки, зокрема безпереривними реквізіціями. Одночасно розпитували про долю тих українських відділів, що проходили через Гребінку в січні, були це, здається, Слобожанці, і казали, що Лубни теж радо повитали би повернення українських військ, – але без німців і без правих реформ, які були якимсь страховиськом у цьому містечку, в якому були самі лише інтелігенти, дрібні крамарі та селяни.

Нарешті підійшли і Богданівські стежі та доповіли, що німецька кіннота вирушає кудись не на північ, що в Полтавському напрямку залишаються Запоріжці, а їх має підперти німецька піхота, яка ще має підійти. Тому що міст перед Гребінкою зірваний, Богданівці знову починають його направляти і тому частинно вже повсідали в ешелони.

Незабаром прийшло повідомлення і від ад'ютанта Богданівців про те, що командант полку уважає бажаним для кінноти прикрити відбудову мосту. Значиться знову стояти, тоді як до ворога підійдуть нові частини, або як він зірве ще пару мостів, так що не то до Полтави, а то й до Лубен у місяць не доїдемо.

Отже, краще виконати й тут обов'язок доброї кінноти та "гнати ворога аж до знищення", числячись не з його кількістю, але з його настроями. Тому втративши зо дві години на підхарчовання людей та коней і повідомивши, що йдемо прикривати відбудову мосту аж до Лубен, полк відійшов далі на схід.

Перше йшли ми повз залізниці, а потім повернули на північ на великий шлях з Прилук до Лубен. Там довелося досить таки рано дати відпочинок, бо люди після поганої ночі та дуже раннього вимаршу були дуже потомлені та куняли у сідлах, що для кінноти, хто знайомий з технікою, є погано, бо "наб'ють" (відпарять) коней.

Ми стали в якомусь розлогому селі, яке все складалося з низки розкинених хуторів і звідки було видко залізницю.

Думали там заночувати, але не довелося. Вечером приїхав зі сторони Лубен віз, в якому були представники селянської організації з села Мачухи з-під самої Полтави. Делегація явилася в штабі полку та виказалась посвідками зі "старорежімними" ще печатками старости і доповіла, що вони їдуть: "шукати української федеративної (sic) влади", бо не вірять, щоби її не було, а знають, що вона має бути десь у Києві, бо про це є її оповіщення. Делегація мала повновласть відшукати цю "українську владу" та просити її, щоб вона вигнала "москалів із Полтави" та поставила там "українську козацьку залогу", бо, мовляв, за багато вже тих "салдатів", яких досить і за старого режиму було.

Як собі уявляє делегація цю нову "залогу", годі було вияснити, аж поки на другому возі не доїхав учитель з того ж села, що задержався був у Лубнах і який пояснив, що село дуже невдоволене російською залогою у Полтаві, що веде реквізіції та взагалі надуживає своїм становищем збройної сили.

Цей же інтелігентний українець доповів, що під Лубнами російські війська стоять в ешелонах, які розміщено за Сулою коло перестанку Солониця, а на стації Лубни є панцирник і то лише у день, що населенню Лубен загрожує репресіями, а то може і повним погромом з боку москалів бо, мовляв, громадяни дуже необережно виявили радість з приводу їх відвороту.

Треба, отже, поспішати, бо хоч сили були дуже нерівні, але те, що ворог держиться за річкою, явно доводить, що у него з настроями дуже не гаразд.

Щоби читач міг краще розібратись у подіях, пригадаю, що наш "полк" мав 3 сотні та зачаток четвертої, раптом 210 шабель, до того 4 скоростріли "Кольта" та дві гірські тридюймові скорострільні гарматки новітнього зразку.

Відправивши делегацію з захворівшим гайдамакою та листовним донесенням про приняте рішення, негайно зібралися ми і вже в темряві рушили в дальшу дорогу. Добре ще, що йшли ми широким шляхом та що від полуночі засвітив місяць, "козацьке сонечко", а то було б більше всіляких клопотів, чим було; в одному місці застрягла в замерзлій зверху грязюці гарматка, так що запряжені муштрові коні ледви витягли, в другому перекинувся в глибокій баюрі віз і загуло за кіньми, декілька гайдамаків поковзнувшись на зрадницьких похилинах шляху таких нібито певних, але ковзьких, бо розмоклих; та, на щастя, тільки один з упавших побився так, що довелося покласти його на віз.

Такі погані жарти з нашими грунтовими дорогами у весняну пору.

От чому довелося ще о півночі дати малий відпочинок, бо ж і холодно було, зябко, вохко та туманно.

Села при шляху вже мали, очевидячки, певний досвід від тієї навали, що вже раз прокотилася попри них, від филі дезертирів і окремих відділів та військ із громадянської війни, бо цим шляхом перевалювались через Україну Донські частини та "Добрармейчики", пересуваючись на південний схід. Хати на першу вимогу швидко відчинялися, а господарі зараз же попереджували, що вони самі все дадуть, хай лишень ніхто нічого не бере й дуже дивувалися нашим скромним вимогам. Мене це дуже дивувало, чому по хатах не бачу молодих жінок. Та згодом виявилось із розмов, що вони по першім алярмі ховаються, бо "війна війною": хто знає, що за люди прийшли; а що як черкеси?...

Весь час 3. сотня мужно держала службу на стежах, але, проїхавши до неї під час відпочинку опівночі, довелося провірити, що там люди вже до решти поморені, лише Епов та барон Штакельберґ були мов із заліза. Перший настоював, щоби сотня ще далі була на стежах, але другий згоджувався, що необхідна зміна.

Трохи відпочавши та розтерши коням ноги і спини, рушили ми далі і перед самим досвітком опинилися в хуторах, що розкинені між шляхом і залізницею, трохи на схід від стації Лазорки, останньої перед Лубнами.

Кожен кавалерист знав, що значать для витривалости муштрового коня оті всі переддосвітні хвилини, коли кінь навіть лягає та спить лежачи. Як не розсідлати чи бодай не дати йому часу на повний відпочинок, то на другий день буде в нього лише половина тієї енергії та витривалости. Тому рішаю ризкнути та розсідлати усі коні, виставивши пішу варту.

Твердим сном заснуло все, але з першим промінням сонця команданта покликали до стійки, що стояла на самому шляху, де задержано ґрупу моряків українців, які були озброєні лишень револьверами і йшли на захід. З допитів виявилося, що вони тікають домів з "Революційного Комуністичного Куріня", бо "надоїло воювати". Вони щиро переказали, що большевики стоять за Сулою та бояться наскоку німців і контрреволюційної кінноти Центральної Ради; що чекають допомоги з боку Полтави і піроксиліни, щоби зірвати міст на Сулі, та що на Лубни наклали контрібуцію, якої речинець виплати кінчиться нині вечером, це було 18. березня (дата досить певна).

Відібравши револьвери, пустили ми далі домів цю "демобілізацію", як влучно охрестили їх гайдамаки, та почали збиратися в дальшу дорогу.

Щойно посідлала коні 2. сотня, яка мала на цю добу замінити 3-тю, та вирушила по шляху, як з боку залізниці бухнув гарматний стріл і стрільне, прорізуючи повітря – пролетіло десь високо над хуторами та бухнуло далеко на ріллі.

Друга сотня швидко рушила вперед, а надігнавший гайдамака доповів, що сотник Андрієвський вирішив атакувати панцирник, якого дим від сотні видко, та просить підтримати атаку гарматами. Нічого собі рішучість!

Наказ гарматам заняти позицію, а сотникові Андрієвському порада не дуже ризикувати.

Та до бою не дійшло. Панцирник, пустивши ще декілька стрілів невідомо по кім, бо ні одного не спрямував на нас, подався скоренько до Лубен.

Очевидячки, його вислано на розвідку, а їхати вперед не дуже то хотілося, то він стріляв, як то у світовій війні називалося, "на реляцію", щоби мати право щось вигадати про розвідку.

Цей випадок ще більше переконав нас, що треба поспішати, щоби використати "отступательні" настрої, які були наочні у ворога.

Скоренько виряджується весь "полк" у звичайний порядок. Сотня, гармати, скоростріли – сотня – кадра 4 сотні, вози та рушає трухцем за 2-гою сотнею, що вже зникла на обрію десь там за горбом.

Гаряче весняне сонечко все вище та вище піднімається, заливаючи проміннями хуторки, виблискуючи на рейках залізниці, розтоплюючи ранішній лід на калюжах, так що вода починає вибризкувати з-під кінських копит, а гарматкам раз-у-раз доводиться мати мороку, то об'їзжаючи баюри, то застрягаючи у грязюці. Добре хоч вони легенькі, а коні добрі, а то б не дійшли.

Настрої у гайдамацтва чудові, – просять дозволу співати й швидко сотні одна перед другою намагаються виконати якнайкраще українські пісні, але репертуар їх більший у 1-ій сотні.

Нарешті вдалі замигтіла копула Лубенського собору, до якого шлях поволі йде під гору, так що видно, як друга сотня ріденькою лавою обережно підходить до перших будинків Лубен і спокійно, без стрілів, зникає за ними.

Спиняюсь на хвилю коло хуторів на шляху, щоби підіждати на донесення від 2-гої сотні. Але щось їх довго немає. В Лубнах тиша. Не чути ні стрілу; тому починаємо посуватись далі вже без пісень у повнім поготівлі.

Ось уже перші будинки Лубен, і широка вулиця міста, – як назустріч летить старшина другої сотні та доповідає, що в місті ворога не має, що бронепотяг його відійшов до залізничого мосту через Сулу, де стоять і ешелони з большевицькими військами, але відходячи бронепотяг забрав зі собою дві цистерні з нафтою, щоб спалити міст, бо не мають піроксиліни. У місті чекають, що із-за Сули прибудуть ворожі відділи за контрибуцією, яка має бути зібрана до 2-ої години (14) пополудні. Над порядком збирання цієї контрибуції саме радилася "Городська Дума" (Рада міста), коли підійшла друга сотня, але зараз вона лаштує нам зустріч.

Зустріч! а ворог на гарматний стріл від міста, а нас жменя.

Прискорюємо бігу – з походу висилаю 4-ту сотню – кадрову – 5 козаків і старшину зі скорострілом "Шоша" заняти та удержувати стацію, а самі йдемо далі до центру міста.

Треба зазначити, що місто Лубни, як і багато інших міст на Україні, не дивлячись на невеличку кількість мешканців, досить розлоге, бо має багато садів, незабудованих просторів, широкі вулиці і т. д. Тому, що Лубни місто старе й положене незручно для проведення залізниці, то залізничий двірець віддалений майже два кільометри від центра, від базару та собору, а залізничий міст, ще трохи далі, так що між деревляним мостом через Сулу на старім Муромсько-Московськім шляху та залізничим, коло яких 4-ох кільометри; залізничий міст лежить далеко за будинками міста.

Сама залізниця, починаючи від двірця, відходить далеко на південь і широким півколом підходить до моста, спускаючись з крутобережа правого західного берега Сули. Далі за Сулою залізниця йде вже по звільна підіймаючійся до Ромодану рівні трохи хвилястій і завертає на перших 4-5 кільометрах на північ, так що перестанок Солониця, перший після Лубен, лежить майже проти середини відстані між обидвома мостами; від неї до крутого берега Сули яких 3-4 кільометри, а залізницею від стації Лубен до Солониці цілих 10.


Будинки та сади Лубен тісно підходять під кручі правого берега, високі на 15-20 метрів. При самому майже південному кінці міста, над кручами, невеликий бульвар з молодими ще деревами та чистенькими доріжками, це "Види" (краєвиди), одно з улюблених прогулькових місць.

Сулу перед Лубнами перебристи навіть кінно ніде не можна: глибоке та багнисте з водорослею дно.

З високого берега, зокрема із "Видів", далекий вид: в ясні соняшні дні видко ст. Ромодан – 40 кільометрів, село Покровську Богачку – 25 кільометрів, так що як плян рисується, то ця далека рівня засіяна хуторами, селами, невеличкими балочками.

Лівим берегом, проти самих Лубен, тягнеться в два ряди хат довжезне село – Засулля, яке перервою на пів кільометра переходить в більше розлогу Солоницю, велике село на південь від залізничого моста.

Переїздимо широкими вулицями, де багато народу, – дехто вітає, дехто махає шапками-хустками.

На декілька сот кроків перед площею, в центрі міста, підлітає сам сотник Андрієвський, командант 2-гої сотні, і кричить: "Батьку! москалі вивезли на міст цистерну та пускають нафту! їх кінні стежі підходять до деревляного моста, а в мене там лиш трьох гайдамаків..."

Даю йому два "Кольти" та наказую чим швидче поспішити з цілою сотнею до залізничого мосту та перешкодити його знищити, першій сотні заняти та удержати міст деревляний. Зі сотнею йде два скоростріли "Кольта", решта полку рушає за гарматами і другою сотнею. "Чвалом!" пригинаються до кінських грив гайдамаки, хитаються в тороках скоростріли, гуркотять гармати; одні вози спиняються і дехто з безкінних гайдамаків, скидаючи з плечей кріси, шукає місця, з якого можна буде, як що до чого, боронитись.

А по вулиці назустріч з копита чвалуючому полкові поважно рушає делегація з панночками в українських одягах, з квітами, хлібом-сіллю та, здається, з попом.

"Зараз не час" – кричать зі штабу полку – "потім, аж ворога проженемо" – "Слава!" "Живе Україна" – вигукують козаки та хмарою проносяться мимо остовпівшої делегації.

На ходу відокремлюється перша сотня зі скорострілами, звільняючи крок по нерівній бруковій вулиці.

От і "Види". У ясному сяйві погіднього дня видко як на долоні два ешелони, що стоять на перестанку Солониця, другий коло самого моста, коло останнього характерно відокремлюється своїм профілем з невеликими баштами "Заамурець", далі до Ромодану дим йдучого на захід довжезного потягу. Вправо вниз по цьому березі Сули гонить, розтягнувшись майже в одного коня по полевій дорожці, по під гайочком, друга сотня, поспішаючи до моста.

"Бух!" Це алмазівська гармата, притулившись у садочку коло "Видів", здоровить ворожі ешелони біля моста. Високий чорний стовп диму та землі враз закриває саму середину ешелону, "бух-бух" вигукують вже обидві гарматки і знову розриви закурюють ешелони. Різкий свист паротягів несеться звідтам, а за ними безладна крісова та скорострільна стрілянина, вірний знак починаючоїся паніки. Стріляють очевидячки до 2. нашої сотні, що далі чвалує в напрямку моста, але, видко, стрілянина ця їй не шкодить, бо ані один кінь, ані гайдамака не впали досі.

За хвильку сотня зникає у невеличкому хуторі коло моста і швидко за тим у трісканину за мостом вплітається чітка треля двох "Кольтів", що, не поспішаючи чергами, з перервами намагаються перекричати нескладну стукітню від ешелону.

У концерт входить і панцирник, що починає гатити і по хуторі, де стояла 2. сотня, намагаючись докинути до наших гарматок, які б'ють по ешелоні. Але дарма, беріг зависокий, а панцирник стоїть заблизько, щоби міг відповідно піднести свої гармати, тому від його стрілів тільки сипляться гиляки з дерев, що ростуть де-не-де на крутобережу.

За хвилю із боку деревляного моста заспівали "Кольти", а долиною по лівім березі видно як тікають, що кінь винесе, в напрямі перестанку Солониця якісь їздці, а за ними, правда, що дуже здалека, чвалують чорні "сибірські" папахи 1-ої сотні, яка без наказу перейшла у контрнаступ.

Ворожі ешелони починають тікати від моста до Солониці, від Солониці на Ромодан. Але перший від'їздить не весь, декілька возів залишається, вони стоять і їх підштуркує панцирник, що теж починає, відстрілюючись, відходити. Наші гармати навалюються на нього.


З залізничого моста починає валити чорний дим, – запалили таки; але за кілька хвилин цей чорний дим починають прорізувати білі пасма: це хлопці з 2. сотні добули десь у залізничників помпу і відра та намагаються боротися з пожежою, закидуючи нафту землею, зливаючи її водою. Воду доводилося тягнути шнурами зі Сули то з кринички коло будинку залізничого сторожа.

Панцирник розкидав гарматний вогонь. Одною гарматою намагається досягнути наші гармати, другою б'є в напрямі першої сотні, а третьою, шрапнелями, гатить по залізничім мості, щоби перешкодити гасити вогонь. Але не довго він стріляє, лишень декілька разів, бо наші гранати рвуться дуже близько нього і він уважає кращим спішно від'їхати до Ромодану, покинувши на перестанку Солониця ті вози, що він штурхав перед собою.

Щойно змовкла стрілянина, як з боку залізничої стації Лубни почули ми свисток паротягу й побачили, як дим від нього наближається до залізничого моста. Це "кадр" 4-ої сотні, зібравши охочекомонних з Лубен, направив якогось каліку паротяга, якого покинули відступаючі російські війська "за непригодністю", і тепер він, покряхтуючи, віз дві плятформи та один віз з протипожежним приладдям. Ця допомога спричинилася до того, що мостові не дали згоріти і обгоріли на ньому лишень зверху шпали, так що переїздити було вільно.

Ворожі потяги безупинно відходили та незабаром дими від них зникли на обрії в чорніючому далеко-далеко вузенькою смугою Ромодані.

Лишилися тільки їхні стежі, що чорними рисочками то зникали в хуторах за ст. Солониця, то виринали з них.

Перша сотня висунула 1/2 сотні на перестанок Солоницю, де залишив панцирник 10 возів, які, як виявилось, відірвались від ешелону тому, що наші гармати розбили одну плятформу, яку відступаючий "Революційно-Комуністичний Курінь" мусів скинути з тору, щоби звільнити шлях, але в паніці, що їх охопила, не могли причепити відірвавшихся возів і лишили їх нам. У возах були: товар, запаси хліба, всяке приладдя та 16 муштрових коней з нарядом.

Бій на диво покінчився, незважаючи на страшну стрілянину з обох боків, зі смішно малими втратами: два легко ранені козаки, 1 вбитий і три ранені коні.

Очевидячки, наша ненадійна поява і гарматня стрільба так поділали, що ворожі частини просто з переполоху не завдали собі навіть труду вияснити, що це за "кавалерія" на них напала.

Цей бій вияснив, що Гордієнківці знову стали порядною кіннотою, бо перейшовши за добу 60 кільометрів, осяг, щоправда не рекордовий, але поважний, зваживши хоч би це, що він доконаний безпосередньо після вивантаження і по не дуже добрих шляхах та що зразу рушили в бій, в якому виявили доволі ініціятиви, і досить координованости і досить, може трохи аж занадто, рішучости.

Коли ми вже остаточно переконалися, що на сьогодні все скінчено, пішов штаб полку з 3-ою сотнею в місто, залишивши 1-шу сотню на деревляному мості на Солониці, 2-гу на залізничому, а гармати на "Видах", де їх забезпечено невеличкими окопами над самою кручею на відкритій позиції, людей та коней приміщено в поблизьких від позиції будинках.

В місті не зустріла нас вже жадна делегація, очевидячки, той "концерт", який щойно відбувся над Сулою, переконав "батьків" міста в тому, що всякі святкування ще трохи передвчасні.

Ще під час бою ті з Гордієнківців, що залишилися при возах і кадра 4-ої сотні, проголосили запис добровольців і до вечера того ж дня зголосилося сто двадцять три молодих хлопців з міської інтелігенції, залізничників і трохи пригородніх селян. З них десять інтелігентів виявило рішуче побажання бути тільки в 3-ій сотні. Були це переважно старшини воєнного часу, які прийшли зі своїми кіньми та зброєю. З решти десяток, переважно з бувших драгунів, пішли на тільки що захоплених конях у запасну 4-ту сотню, а п'ятьох стало першим зав'язком сотні зв'язку. Командуючим сею сотнею призначено інжінєрного підстаршину, – на жаль, забув я його прізвище – це той самий підстаршина, який був призначений до полку тимчасово для виконання взриву мосту між Козятнном та Фастовим, про що я згадував у 1-ій частині моїх споминів. Він так був призвичаївся до нашого полку, що залишився при ньому на все; між іншим, це "призвичаєння" було дуже поширене в добу первісної отаманїї.

Ніч пройшла тоді неспокійно. Ворожі стежі весь час налягали на наші порозкидані групи, так що цілу ніч йшла на передових чатах стрілянина. Зв'язку із запіллям та Богданівцями не було ніякого, всі дроти були так попсовані, що поправляти їх було годі.

Над досвітком стихло і з раннього ранку в місті почалося життя. Ми гарячково відшукували зброю, сідла та коні для тих 100 хлопців, які не мали нічого і сформувалися були поки що в маршову сотню. Міське "громадянство" цікавилося прибувшими і приходило то до розташування 3-ої сотні, то до "Видів", де коло гармат не можна було протиснутись, то до деревляного моста.

ДО ЗМІСТУ