VI. Наступ на Хорол. Хорол і тамошні настрої. Вареник і Бас. Большевицькі партизани. Ґенерал Едлєр фон Донав та його бриґада. Поручник Прінц фон Гессен

Раннім ранком знову сідлаємо коней. "Партизан" стукотить моторами та готується до від'їзду. Попереду пострілюють ще німецькі чати.

Вислані стежі і передова стежа 3-ої сотні виявили, що перші хутори на шляху лише слабо обсаджені, тому з допомогою "Партизана" живо просунулися вперед, а за 3-ою сотнею пішов і весь полк.

Вліво в напрямку на Ромодан ще стріляли гармати. Це змагалися панцирники, але нормального бою вже не було. Вправо хутори в долі були повні ворожої піхоти, що спішно збиралася в кольони і тягнула на схід; за нею на південь, здалека, теж гупали гармати.

Прискорюємо ходу, щоби використати ту помилку, яку зробили російські большевики тим, що поставили свою піхоту на вигідних господарчо та невигідних практично кватирах і тим відкрили короткий шлях на Покровську Богачку. Отже, можемо їх не пустити на з'єднання з головною групою під Ромоданом і примусити до маршу, а не їзди потягами, що при умові німецької кінноти за плечима не дуже то й зручно.

Кажу про це німецькому сотникові, але він відповідає, що у нього "кайн бефель" (1) і т. д.

Просто не пізнаю німців. На фронтах світової війни вони куди були рішучішими і хоч робили все дуже методично, але швидко, маючи багато ініціативи. Що це таке? Чи, мабуть, вони не підтримують нас "постільки, наскільки?" (Це "постільки, наскільки" увійшло в моду за Керенського (2)). Може, німці дійсно тільки використовують нас?...

Що ж робити? Продовжувати самим. Йдемо вперед знайомим вже широким шляхом, прикриваючись від хуторів герцьовниками.

"Партизан" знову застряг і, перегрівши мотор, насилу виліз назад до ст. Солоницької. Рішучо "техніка" ще не для українських весняних шляхів.

До перехрестя шляху на Лукоме йдемо без ніяких перешкод, лише по герцьовниках весь час стріляють з хуторів.

У Покровській Богачці, куди підходимо під вечір, захоплює 3-тя сотня невеличкий обоз і головно касу 2-го Донецького пролетарського полку, яку передаємо нашому скарбникові. В цій касовій скринці було 63 тисячі карбованців "царських" та 41 тисяча "керенок", сума така, що забезпечувала існування полку на 3 місяці.

Від Покровської Богачки висунено 3-тю сотню на залізничу стацію Хорол, яка лежить на шляху до Хоролу, але ближче до Покровської Богачки ніж до Хоролу, а 2-гу сотню на південь у загальному напрямку на Веселий Поділ (село на південь від Хоролу).

Третя сотня в наступаючій темряві виполошує зі стації Хорол три ворожі ешелони, по словах залізничників порожні, що чекали на пасажирів, вони тікають один на Ромодан, а два на Великий Поділ.

Третя сотня зриває тор по обидвох боках стації Хорол і висилає алярмуючі телеграми про великі українські сили "всім, всім, всім".

З того боку, куди пішла друга сотня, чути крісову стрілянину, а трохи згодом гулкий вибух трівожить околицю аж до тих ворон, що гніздилися на високих берестах старого панського саду в Покровській Богачці, вони дружним карканням відповідають вибухові. Це наші наткнулися на ворожу сторожу та між іншим зірвали місток залізничий на південь від Хоролу.

Решта полку швидко розійшлася по хатах і шукає, де би то щось попоїсти та відіслати тим товаришам, що на чатах.

Штаб заходить у якусь хатину, що під рукою, бо стоїть у центрі всіх донесень близько перехрестя шляхів.

Хатина небагата і в її убогому умеблюванню різко кидається в вічі роскішна канапка та люстра: дар революції зі сусіднього панського двора.

Господиня висока гарна молодиця, з трохи вихудлим обличям та міцними м'язами рук, які свідчили про трудове й нелегке життя, зустрічає нас якось холодно, більше того, як би вона могла зустрінути нас так, як то показують ворожі вогники її гарних чорних очей, то, певно, швидко ми опинилися би за порогом.

Але ж ми люди бувалі, залишаємось, а мій кінний джура Ковбасенко з Полтавців і з бувшого полку "Великої України" (3) починає турбуватись про сіно коням, привітно балакає з молодицею, кудись з нею йде, а за кілька хвилин повертає і я чую останні слова його розмови: "Та ні, ніколи в світі ніхто з нас і сам полковник проти бідноти та за панами не піде".

А потім, сідаючи за швидко влаштовану вечерю (штаб тоді, старшини і козацтво їли і жили разом), нагинається до мене Ковбасенко і потихо каже: "большевичка, брат ранений вчора в бою з нами, відвезли у Ромодан, чоловік у якихсь большевицьких партизанах в Хоролі. Каже: "Україна – панська вигадка".

По вечері зав'язується гарячий спір у хаті та смішно й боляче слухати, як "Павлуша" своїм одеським говором дуже мало "па русскі" і зовсім не по українськи доводить про Самостійну Трудову Україну, а ця селянка з різкими жестами мозолистих трудових заскорузлих рук, чудовою полтавською говіркою, перечить, що жадної України немає, що лише пани і підпанки українці, бо хочуть, щоби гайдамаки їм допомогли нищити бідняків. "Ось чекайте – викрикує вона – Бас чи Вареник покаже вам тую Україну!.."

Це вже цікаво! Питаю тоді з тиха: "А що за один той Бас та Вареник?"

"А це наші бідні селяни. І не гадайте, що це хтозна-що, у ґвардії "бахмайстром" був та ще у кавалерії, а другий теж у ґвардії "унтер-цером" ось що!"

Але раптом господиня змовкла і налякано на нас дивиться, очевидячки, щойно тепер пригадала, що ми "за панів" і можемо поставити її "к стєнку", як большевичку.

Тому вона далі вперто мовчить і не відповідає прямо, але невгомонний Ковбасенко все таки уговорив її та під кінець нашого побуту до мене привів якогось старця сліпого на одне око, який був зв'язковим від Баса. Він теж відмовчувався, але згодився таки віднести Басові повідомлення, що ми з ним не хочемо битись та даром проливати неповинну українську кров (пояснення: як земляки, що одною мовою балакають) та що ми "не за панів".

Поки йшли усі ці пертрактації, події розвивалися. Вже у пітьмі ночі в Покровську Богачку вскочила німецька стежа в силі пів сотні кінноти, яка над'їхала від сторони Лукомого, але мусіла об'їздити сторожу москалів, які ночували на південь від Покровської Богачки.

Від Лукомого, по словах начальника стежі, йде баварська кінна бриґада під орудою ґенерала Едлєр фон Донау, якого метою було заняти Хорол і рушити далі на Полтаву.

З Хоролу проскочив якийсь інтеліґентний пан, перебраний по селянськи, та переказав, що в місті бушує московська "чека", яка розшукує всіх свідомих українців, без ріжниці соціяльного стану, що дехто вже спійманий і нещадно скатований і що може вже кого і вбили.

Отже, довше чекати годі й тому, по півночі, при слабім сяйві місяця, який раз-у-раз потопає, скриваючись у швидко пливучих кудись на південь хмаринках – йдемо до Хоролу.

За стацією Хоролом степ рівний, відкритий, на якому лише коло стації чорніє купка високих тополів та ясенів, що скупчились коло стаційних забудовань, і декількох недалечких хуторів.

На широкому шляху, що виблискує де-не-де калюжами, то виринають, то зникають, як примари під проривчастими проблисками місяця з поза хмари – люди, коні і гармати.

Ось і червоніє небо перед нами і на ньому видно сілуети перших будівель міста, між якими марою чорніє тюрма, цей постійний символ влади та права Росії.

У тому напрямі чутно недоладну стрілянину, викрики – знову стріли і тихне.

Ось гонить конем гайдамака і голосить: "чеку" нечайним наскоком знищено; може дехто і втік; 3-тя сотня вже господарює в місті.

З першими промінями в'їздимо в місто. Місто немовби вимерло. Усюди тихо, безлюдно, порожньо, – навіть пси якось не гавкають.

Відразу стає зрозумілим, чому: крім нагих трупів під в'язницею, поруч щойно збудованого собора, стоять сперті до стіни два трупи мужеський і жіночий, без нитки вбрання і з прорізами між ребрами, так що на них нібито мальовані чорними смугами запеченої крови кістяки. Досить, не буду передавати дальших детайлів полового садизму.

На ступінях собору сидить людина в салдацькій одежі з жовто-блакитними стрічками на рукавах, поли плаща долом цілі в крові. Це теж мерлець, з якого випороли всі внутренности та випхали сіном, неначе якого чучела. В правій щоці мерця зашпилиний значок, ось той невдалий значок з Архистратигом Михайлом і написом на другому боці: "Українці мусять єднатися як українці для захисту прав українського народу: Михайло Грушевський в першім році свободи України".

Це, вибачте, вже не революція, не нищення ворога, в ім'я законів клясової боротьби, це вже хтозна що – Азіятчина! А скільки її доводилося зустрічати; і не тільки у большевиків...

Гайдамацькі стежі проходять вулицями міста. Тріскають по них стріли. Це в спішному порядкові відходять вчорашні господарі, і декілька їх попадає в полон.

Висипані наші розвіди на південь натикаються на йдучу до міста пішу ворожу сторожу, яка спиняється і нерішучо крутиться на однім місці – то вперед то взад.

Серед ранньої тиші мертвого міста чути далеко крісові постріли і раптом, з півдня, разом із вітром, що гонить отари білих і сірих хмар, долітає гук сальви 4-ох гармат, що нагло переходить у рев, і стихає.

Ворожа піша сторожа спиняється і починає окопуватись. Міст через річку Хорол заняли наші, але стежі напереді зустріли вогонь людей в селянських свитках, очевидячки, що це той Бас і Вареник.

Нарешті починає і місто давати познаки життя. Першими з'являються на світ Божий німці. Це справжні німці у військових одягах: військові полонені, які були тут на роботах.

Їм, як вони самі казали, найменше загрожували репресії "Чека", а тому вони перші і ризикнули піти на розвіди.

Через цих німців поінформували ми населення про нашу "неаґресію" і вкінці почали відкриватися крамниці та почали виходити мешканці. Але нам було надзвичайно важко дати собі раду. Ми не мали змоги виділити значніших сил для порядкування в місті, а до того це порядкування без співпраці місцевих людей було майже неможливим. Ось, наприклад, стежа Гордієнківців захопила якусь ватагу на гарячому вчинку, причому одного, який ставав опором, застрілено на місці, а з трьох арештованих було двох москалів і один лотиш; далі на заяву німців витягли наші хлопці якогось китайця, що влаштувався як тимчасовий муж у якоїсь громадянки, стероризувавши її зброєю. Всему тому можна було б запобігти доволі скоро, але при допомозі місцевої влади, та її не було, а при всякім відвороті, навіть і правильної армії, бувають бешкети від непевного елементу, що залишається позаду і якого і не відріжнить у масах населення.

Нарешті винайшли ми одного з членів демократичної пореволюційної Ради Міста та запропонували йому зібрати своїх членів і почати урядування.

Він перелякався страшенно і запитав, яка ситуація на фронті, чи не повернуться большевики.

Звичайно, я й сам не знав ще тоді як буде, а тому заявив йому, що це нібито робиться тільки на те, щоби організовано зустрінути німців і не дати їм приводу до реквізіцій по методам війни. "Але"... – сказав член Ради Міста – "це ж неможливо!.. Ви ж бачили отих під церквою? Ось той військовий, це старенький собі демісіонований полковник, який тут учителював. Уся його вина, що ми його як просвітянина намовили, щоби став комендантом міста від Центральної Ради, бо це була людина культурна, популярна, не шовініст, словом свій і розумний. Ви ж бачили, як його живцем спрепарували. А тих двоє нещасних за те, що колись якусь там маніфестацію улаштовували..."

Довго ми умовлялися та нарешті як він, так інші члени ради згодилися урядувати, тільки під загрозою зброї, під примусом, який їх, мовляв, позбавить відповідальности перед тими, що відійшли, і тими, що можуть ще прийти.

Мушу зазначити, що такого терору, як у Хоролі, не бачив я більше ніде на свойому довгому шляху по Україні.

Як би то не було, а таки гайдамаки мусіли піти по адресах, заподаних тими самими, що їх "примушувалось", та привели владу під баґнетами до ратуша (думи), де командант полку в умовленій вже наперед формі наказав почати урядування.

Одночасно з тим прибігли до штабу представники місцевого відділу "казнайчества" (державного скарбу) та просили, щоби я забрав усю готівку "українських карбованців, у купюрах по сто, Центральної Ради, бо вони дотепер її переховували, побоюючись репресій за українські гроші", очевидячки як теж контрреволюційні, і тому вони тепер раді б їх віддати тому, хто візьме "в законний спосіб", тобто на військову вимогу і за поквітованням. І вимога була вже написана, навіть "контрреволюційною", тобто українською мовою, лише прибити печатку та підписатись. І так ми ненадійно стали власниками майже 90 тисячного капіталу в грошах Центральної Ради. До того і "чека" залишила нам дарунок, так коло 15 тисяч та цілий віз чудових, чорних решетилівських смушків.

Мійська Управа від них відхрещувалась, кажучи, що цю "військову здобичу" привезли москалі зі собою.

І гаразд. Я змобілізував всіх шапочників в Хоролі та дав робити однакові шапки для цілого полку, включаючи і гармашів, бо мені, правду кажучи, набридли ці чорні патлаті папахи, як ті воронячі гнізда, і це ріжноманітне накриття голов бувшої російської армії, яке робило полк подібним з вигляду до тих "даточних людей" чи "лянд-штурмаків" ополченців.

Вже на другий день, коли ми зустрілися з німцями, полк парадував у новісенькнх чорних смушкових і то решетилівських шапках зі шликами і дармовисами та красками по сотнях: малинова – 1, світло-червона – 2, темно-зелена – 4 сотня, 3-та сотня залишила свої сірі смушки і жовтий шлик. Скорострільні були з чорними, гармаші з темно-червоними шликами – зв'язкові і штаб – малиновий, але з золотими дармовисами.

Нарешті з'явилися біля полудня і німецькі кавалеристи, до яких я післав вже давно зв'язкових.

По молодецьки з піснями в'їхала в Хорол ціла їх сотня, і ми вперше почули нову німецьку пісню про бої з французами та москалями.

У штаб зголосився за інформаціями командант, очайдух по вигляді, який не робив собі нічого з мого попередження, що на східньому березі річки Хоролу не все гаразд, і самовпевнено заявив, що він рішучо піде вперед. Та за яких три годині сотня панічно завернула, везучи на возі свойого команданта і ще декілька вбитих та ранених. Німці заявили, що майже неможливо воювати з таким невловимим й невідомим ворогом, якого там зустріли: "Женеш – кажуть – когось, доженеш до села – нікого немає, а за хвильку знову розстрільні в новому напрямі, які також невідомо куди зникають".

Ось тобі і Бас, дійсно не хто-будь!

ДО ЗМІСТУ