Пройшли нарешті. Едлєр фон Донау хоче познайомитись зі старшинським складом полку. Викликаю вперед старшину і представляю по черзі. Увага німецького команданта спиняється на прізвищі барона Штакельберґа, якому він каже, що він дуже радий познайомитися з представником такого старого лицарського ливонського роду та що присутність його в рядах українських військ є доказом правдивости українських змагань.

Вижу по обличі, що командантові 3-ої гайдамацької сотні не дуже то й подобається цей комплімент, і він раптом просить мене, щоби я казав перекласти йому те, що сказав пан генерал. Перекладчик перекладає та я спостерігаю здивовання на обличі німця. Вислухавши уважно перекладу, відповідає він також через перекладчика, що він дуже дякує за високу оцінку його дійсно старовинного роду та пояснює, що відповідав по українськи, бо це його "рідна" мова.

Після представлення старшини, просив мене Едлєр фон Донау вияснити йому, до кого має німецька команда звертатися з питаннями економічного змісту. Вияснюю, що це справа місцевого самоврядування, до якого і виряжається негайно одного із німецьких старшин з перекладчиком від гайдамаків. Ще того ж вечера мав я нагоду переконатися, що завдяки повній зорґанізованности мійської ради німці з нею числилися та повздержувались від всяких реквізіцій.

Так вже цілком по діловому закінчилася наша парадна зустріч із німцями, а потім поїхав полк у повному складі віддати останню пошану траґічно загинувшому командантові міста Хорола від Центральної Ради.

На невеликій в розмірах площі перед старою церквою, де вирядився полк, гурти людей, які вітають нас, знімаючи шапки. Між ними кидається у вічі ґрупа сільських парубків і дядьків, які якось осторонь від усіх держаться та з нашим приходом швидко відходять до церкви.

У церкві, куди увійшла почесна сторожа до труни від Гайдамацтва, повно народу. То вже почалася відправа. Чимало тут людей, а то з ріжних верств населення. Плачуть, чим підтверджується заява мійського самоврядування про значну популярність покійного.

Та ґрупа селян, на яку звернув я увагу ще на площі, трималася і тутки в церкві якось зокрема, просунувшись через натовп аж до самого крилоса.

Панахида скоро підходила до кінця і нарешті на руках присутніх винесено труну, причому знову можна було спостерегти, що від цеї окремої ґрупи до труни взялося так зі двох хлопців, труну перенесено на віз, прикрашений зеленню. Полк віддав пошану і труну повезли нерівною дорогою вгору на цвинтар. За труною йшла юрба народу, попереду якої коло самої труни вся в сльозах йшла ця старенька добродійка, що була в нас, дружина небіжчика.

За труною пішла і Гордієнківська лава. Коли ми дійшли до цвинтаря, наші хлопці позлізали з коней, одні взялися знімати труну, а другі лаштувались до віддання останнього почесного стрілу покійному, який хоч і не від кулі в бою загинув, але за нашу таки справу.

Труну прощали промовами представники ріжних організацій міста, пан отець і командант Гордієнківців, який сказав, що Гайдамацтво не лише свого полковника ховає, та віддає пошану цій труні, але і тому, що згинув за волю українську, в ім'я якої ми йдемо на боротьбу, наражаючи своє життя. За ним промовляв ще один зі селян тої цікавої ґрупи, сказавши щось неясне, мовляв, ми у цій смерти невинні та коли б наша воля, покійний би жив і далі.

Потім спускають труну в могилу, тріскають тричі крісові сальви, тричі гуркає та гайдамацька гармата, віддаючи пошану, а у відгомін їй за скілька хвилин у тій тишині, що залігла, поки засипували гріб, відізвались далекі крісові постріли та гупнув далекий гарматний стріл там, за Хоролом на сході. Очевидячки, німці стрінулися з Вареником та Басом, бо ледви чи вони змогли би дігнати відходячих москалів.

Шкода хлопців – не подужати їм німців, тільки даремно наложать головами, прикриваючи відступ чужинецьких військ.

Невгомонний Ковбасенко, що зумів якось вмішатись у юрбу, підскочив до мене з повідомленням: "Батьку! аж ось ці селяни, що труну несли та від яких говорив один промовець, це Баса партизани, кажуть у лодках переплили, щоби останню пошану полковникові віддати". Добре, треба їх попередити, що москалі безнадійно відступають, що німців завелика сила та що такий сепаратний спротив вийде лише на шкоду цілому селянству, на якому німці за це пімстяться.

Цю місію бере на себе Ковбасенко та швидко бачу його вже в гарячій розмові з двома із тих селян, що проходжуються між могилами.

Полк вертав на свої помешкання та в штабі дістає рішучий наказ отамана Натіїва якнайскорше вирушити далі на Полтаву, обов'язково переганяючи німців і обов'язково увійти в Полтаву перед німцями, разом із тим писалося, що в штабі здивовані, чому я застряг у Хоролі.

Наказ виданий у Ромодані і в ньому зазначено, що наша піхота ще й до Миргорода не дійшла, бо в районі Єреськи селяни зіпсули на задах "червоних" залізницю і тому вони ставлять рішучий опір. (Треба зазначити, що район села Єреськи досить таки незаможний з недуже родючою землею був протилежний до Хорольського, бо там українська пропаганда йшла від лівих груп, здається чи не есерівських, а тому смуга лісів, що вривалася сюди ізза Десни та Сейму, була тоді переповнена українськими селянськими повстанцями).

Разом із тим мені доручено, дізнавшись куди прямує німецька кіннота, скоординкувати свою акцію з нею.

Треба значиться їхати до німецького штабу, який перейшов вже за ріку Хорол. Щоби зашанувати коней, яких очевидячки знову доведеться надуживати, викликаю авто з цього нового зголошившогося до нас авто-відділу.

Не поспіло ще авто приїхати, як прийшла до штабу старенька вдова, по щойно похованому полковникові. Вона несла в одній руці старшинську російського зразку шаблю з Анівським дармовисом (темляком), а в другій револьвер системи "Ногана" з призовим написом. Сіла заплакана, звернулася вона до нас, російською мовою, кажучи, що її покійний чоловік так дорожив цією зброєю, що вона залишила й заховала її, як найдорожчий спомин про нього, не дивлячись на всі ті репресії, але тепер, коли бачила ту шану, що віддано небіжчикові, коли почула все те, що над його могилою казалося, принесла цю зброю нам: "Хай послужить вона тим, що йдуть боротись та вмирати за ту Україну, яку чоловік так кохав, за яку його замучили, хай хоч не він, то його зброя побачить здійснення його мрій та надій, а я стара молитимуся на його могилі за тих, що йдуть боротись за отую Україну". Сказала та була би впала на підлогу, якби не підхопили її гайдамаки та не посадили на крісло, цілуючи бабусині руки та присягаючись покрівавити тую шаблю ворожою злою кров'ю. Тую присягу виконано і не лише чужою, але й своєю кров'ю скрівавили цю шаблю. Носив її, витягнувши на неї жереб, гайдамака Шило, який і загинув із нею в боях.

Нарешті і "Форд" стукотить під штабом. Ідемо через греблю і міст дорогою, обсаженою берестами, і під'їздимо до дідичівського двора, що стоїть наліво від шляху. Дивно, як він заховався та ще зі всіма дідичами, мабуть, чи не тому, що був у безпосередній близькости до резиденції Баса?

У всякому разі німецький штаб опинився тутки. Зголошую у вартового своє прибуття та, на велике моє здивування, дістаю прохання почекати у вестибулі, "бо заступник Едлєра фон Донау, який виїхав щойно до штабу дивізії, вечеряє з господарями двора і зараз вийде до мене". От маєш, шкода, що не взяв зі собою палаша, подарованого "молодому орлові"...

Нарешті являється на хорах дві гарно одягнених дами, які починають льорнетувати нас, а з ними якийсь молодий в однострою російської "ляйб-ґвардії" Гусарського "Його Величества полку", з вензелями та блискучими російськими нараменниками, а за хвилину виходить з веселим, самовпевненим, трохи червоним після вечері обличам, незнайомий мені німецький полковник, за яким бачу знайомого вже начальника штабу бриґади, який здалека привітно до мене киває.

Піднімаюсь зі своїми по сходах, представляюсь незнайомому полковникові і, повертаючись до російського "ротмістра", кажу навмисне по французьки, що він певно забув, що на чужій території військові, за виключенням маючих офіційну місію, не мають права носити однострою, а, крім того, існуюча російська влада відмінила не лише "вензеля" колишнього монарха, але й самі "пагони", тому я попереджую "пана ротмістра", що появлення його в однострою може потягнути за собою немилі для нього наслідки.

Після того, переходячи на українську мову, докладаю пану "оберсту" через перекладчика, що я мусів зробити увагу забувшомуся старшині, бо як пан "оберст", певно, знають, Центральна Рада України не має ніяких союзних умов з будь-яким російським урядом.

Звичайно, на таку увагу реакція кисла і пан "оберст", сказавши декілька незначучих слів, відходять "з паном ротмістром", правдоподібно не знімати пагони, а мене лишають начальникові штабу, який сама милість та в розмові між іншим каже, що їм так важко розібратись у дрібничках тут, що та "аристократія", з якою вони зустрічаються, вся переконує їх, що нема ніякої України і що це, мовляв, ми, німці, її вигадали, а тут ще і українське нібито населення зустрічає не завжди прихильно німецькі війська. Ось хоч би й нині довелося затримати боротьбу з невловимим ворогом і хоч одного з ватажків вбито, а решту роспорошено, але становище остільки непевне, що Едлєр фон Донау поїхав просити дозволу залишитись на добу-дві коло Хорола, щоби вичистити цю околицю та не залишити цих "большевицьких франтірєрів" на задах.

А противно – вся "аристократія", яка каже, що Україна не існує, приймає німців дуже радо як визвольників... – "Від російських військ" – докінчую я, чим заганяю симпатичного "гавптмана" в глухий кут, бо чи активний старшина та ще з юнкрів може визнаватись на соціяльних справах?

Довідуюсь, що вбитий ватажок нібито Вареник, а що з німецького штабу дивізії є директиви поспішати на Полтаву, причому їх бриґада має війти в Полтаву з півдня, а інша бриґада тієї ж дивізії вздовж залізниці на Абазівку.

Вертаю до міста Хоролу до свого штабу, а там чекає мене нова цікава візита: – Ковбасенко докладує, що приїхали післанці від Баса та, може, і сам Бас, та чекають команданта Гордієнківців у хаті на кінці міста.

Йду та знаходжу у бідній селянській хатині, що якось приліпилась до краю міста, чотирьох селян, з яких двох у сірих "шинелях", а двох у селянських свитах, але всі в одноманітних чорних селянських шапках, а в стодолі привикле спостерегати військові дрібниці око могло завважити прив'язані і посідлані коні – так що кінно через німців приїхали, нічого собі партизани.

До мене звертається один з тих, що у вояцьких "шинелях", кремезний, похмурий дядько з чорним волоссям, грубим, але з гарними рисами облича, по якому чи то роки, чи то біда провели глибокі борозни. Облича зав'яле, обвітряне, стомлене, на щоці нещодавний шрам досить вже загоєний та зарослий.

Звернувся він до мене тою смішною мішанкою, якою намагалися в російській армії балакати підстаршини з "малоросов", щоб балакати панською – "інтелігентською" мовою, але я так рішуче перейшов на українську, що мій співбесідник почав також розмовляти "по селянськи" от тою чудовою полтавською говіркою з мягким "л", що надавало якоїсь ніжности так невідповідаючій суворій, похмурій, хоч і типово гарній постаті промовляючого.

Він спитав мене просто, що, на мою думку, далі робити партизанам, бо проти німців дуже тяжко вдержатись. Питає ж він мене тому, що хоч Гордієнківці з німцями та хоч між ними ще й панків таки не бракує, але ніби то все ж "свої", бо щось нічого проти селян не роблять і скорше їх підпомагають.

Вияснюю йому всі мої міркування про неминучість приходу німців, які, мовляв, і самі б прийшли, бо кому ж їх держати, коли армії нема, отже ніби й краще, як вони будуть змушені вважати себе "спільниками", а тому не так грабуватимуть, як коли б переможцями прийшли, але щоби мати і в них вагу, доконче треба впорядкувати "свою", а то цілком "свою" збройну силу, щоби в ній великих панів чи малих підпанків було не багато, як не можна, щоби зовсім без них обійшлося, ось тому, на мою думку, треба партизанам йти до українського війська, ну а як не мають охоти, то треба кудись тікати, хоч би і до москалів, бо все одно "свої" підпанки видадуть німцям, які мають тепер силу та проти них встоятися поки що годі. Іншої ради, на мою думку, немає: тим більше коли вже почали ворожі виступи проти німців. Пересидіти лиху годину десь по нетрях теж буде тяжко. Бо хто його знає, чи німці підуть до зими чи ні, мабуть, що ні.

"Справді" – відповів співбесідник, – "ми вже з німцями побилися; це все Вареник налягав"... "А Бас?" – питаю я. – "Бас" – посміхається дядько – "він ще під Богачкою вислав людей на розвідку до вас, бо хто міг знати, що ви за одні".

Розмова скінчилася тим, що мої співбесідники вирішили передати все "дома" своїм, та вже не криючись повиводили посідланих коней з клуні, приладнали "обрізи" (обрізаний кріс так, щоби з нього можна було стріляти як з пистоля) і зібралися їхати. Щоби не було у них сутички із німцями, дав я їм одного гайдамаку, який мав їх провести, куда вони схочуть, як групу розвідчиків, яких висилається на зади ворога.

Не минуло нас і привитання вечерою з боку тамошної інтелігенції. Вечером довелося побувати з кількома старшинами на принятті в якомусь приватному домі, де гостив нас наш щойно зголосившийся начальник автомобільного відділу.

Все було як належить: і промови, і побажання, спів і музика.

ДО ЗМІСТУ