VII. Похід на Полтаву. –Абазівка. –Бій під Полтавою та заняття Полтави. –Спостереження над настроями та взаєминами суспільства

Ранком 23 квітня (1) вирушив полк у дальшу дорогу на Полтаву, залишивши в Хоролі сформовану міліцію на чолі з захворівшим гайдамакою, який нездатний був до походу.

Дивна річ, звичайно військові частини, посуваючись з боєм вперед, все зменшують свій чисельний стан, обношуються, винищуються, затрачують карність. З Гордієнківцями було навпаки: малою купкою обірваних і вичерпаних людей почали ми свій контрнаступ на Київ, а тепер з Хоролу виступає в похід, поблискуючи новенькою зброєю, красуючись, на гарних конях, в нових чудових шапках, вже цілком показна частина в силі чотириста люда з гарматами, скорострілами, возами, засобами зв'язку, за якою торохкотять моторами два легкі і три вантажні авта, – та ще системи "Пежо", на височезних колесах, які мають можність зручно поконувати перешкоди поганих шляхів.

Ми протяглися через греблю, на якій ледви не загрязла "техніка", та пішли широким шляхом, що повільно піднімався вгору.

Проїзджаючи попри німецький штаб, заїхав я туди, щоб довідатись, які там принято рішення. Зустрів мене сам Едлєр фон Донау і негайно покликав до себе в кімнату та заявив, що, не дивлячись на його представлення про небезпеку залишення району Хоролу до ліквідації "франтірєрів", наказано йти на Полтаву, бо ворог заняв сильну позицію в Абазівці, яку йому наказано обійти з півдня. В Хоролі буде стояти етапна піша частина, яка має держати цей район. Його бригада за якої півгодини вирушить у похід.

Я дігнав полк, що вже тягнувся по косогорах того пасма горбів, що між рікою Хоролом та Ворсклою, обходячи з півночі та зі сходу Єреськівську рівню, яка наче денце великої миси лежить між цими горбами і лучиться із лісовою багнистою рівниною Чернигівщини та північної Слобожанщини. Від тієї рівнини повівав у цей день холодний північно-східний вітер і ніс з собою розпатлані, як московські нечесані бороди, хмари. Проймав непривітний холод, а часом по верхах, де вже підсох шлях, несло порохом в очі коням та людям.

Зате нашому "автовідділові" радість – сухо, твердо і він стукотить моторами та вимахує колесами, поспішаючи попереду полку на Білоцерківку, де намічений довший відпочинок, бо вона у віддалі 34 кільометрів від Хоролу, а далі ще до Решетилівки 26 кільометрів, отже, знову цілий перехід на 60 кільометрів. Автовідділ має приготовити нам обід і все, що треба.

Щойно від'їхали наші "автяки", як ззаду зачорніла на шляху маса німецької кінноти, що йшла за нами, а попереду неї їхав віз та якась панська бричка, а коло них поприв'язувані посідлані коні.

За деякий час цей "транспорт" нас дігнав і в бриці ми побачили пана сотника Епова з якоюсь жінкою поруч, з салдатом на козлі, а на возі, повному всяких клунків, ще двох людей у цивільному одязі. Проїзжаючи попри полк, сотник Епов попращав нас, сказавши, що він їде до свого уральського козачого війська, якби довелося проскочити крізь большевиків. Більше ми його вже не бачили.

Їхали ми все далі вгору, то кроком то трухцем, а німецька кіннота повільно, але постійно нас доганяла та нарешті, трохи не доходячи до села Родіонівки, в той мент як ми звільнили бігу, полк вирівнався з полком Едлєра фон Донау, а за ними і його бриґада. Німецькі коні йшли широким поважним трухом, як ходить лише навикла до довгих і важких походів кіннота: коні невідпарені держать голови рівно і дещо в долину, дихають рівно, як механічні мухи, їздці не махаються на сідлах, а рівно то піднімаються, то опускаються під такт їзди, хвилюючись як море, а ціла маса робить вражіння не живучих істот, тільки одної великої порушаючоїся машини.

Очевидячки нам годі йти з ними в перегони звичайними методами, бо в полку 50% коней та 20% їздців новобранці з Лубен та Хоролу, які горячаться та герцюють в початку маршу, а тепер на другій третині його вже спарилися, задихалися і з тугою вижидають тієї хвилини, коли їм, коневі та їздцеві, дозволять перестати творити одну цілість, ніби центавра, і хоч кожному прийдеться працювати далі, але своїми силами.

Ось чому спокійненько пропустивши всю німецьку бриґаду, не дивлячись на ознаки невдоволення в старих козаків і коней, та переждавши деякий час, аж німці сховалися поза закрутом дороги, я спокійненько командую: "З коней! за поводи, ходом руш" і йдемо собі кроком як на прохід.

"Так вони чорт зна як нас обженуть" – бурмотить Андрієнко. "Стрівай, у кожного своя метода, все одно попереду будемо".

Як вже люди трохи відпочали і коні відсапнули, сідаємо знову та валимо вперед.

Село Родіонівка забите німцями: люди обідають, а коней годують сіном не розсідлуючи, значиться йдуть ще далі.

Переходимо попри них, причому помічаємо, як при нашому наближенню німецькі старшини лаючись спішно витягають вояків із хат; деякі вояки зазбирують порозкидане по вулиці сіно та взагалі підтягаються.

Очевидячки даний був строгий наказ щодо реквізіції, але війна війною, тому не все як на папері.

Висилаю до старости двох розуміючих німецьку мову гайдамаків на те, щоби села не кривдило німецьке військо, зокрема, якщо прийде не до платної реквізиції, та йду далі.

Коло пів до третьої години ми прийшли до Білоцерківки – місточка селянського типу з невеличким відсотком жидівського населення.

Автовідділ сповнив своє завдання і нас чекала вже по хатах гаряча страва, а квартирієри з автовідділу миттю порозводили по хатах втомлених гайдамаків. На квартирах ще одна приємна несподіванка: вже приготовлені солом'яні скрутлі до розтирання коням ніг та селяни, які під доглядом гайдамаків мали цю операцію доконати.

За три годині коні та люди знову здатні до походу, дарма що 34 кільометри вже зробили.

Під час цього нашого відпочинку прибув до полку загін в силі 48 вершників на добрих конях і з доброю зброєю. Були це партизани "Баса", які вирішили приєднатись до нас і один із них сидів якраз на славному "Рекорді" того хорольського добродія. Прибувші продиралися манівцями, виминаючи німецькі стежі, та повідомили, що німці з Родіонівки пішли на південний схід від шляху та що "Басівські партизани" вирішили піти частинно в район Єреськ, куди пішов і сам Бас, а ті, що мали добрі коні та зброю, навздогін за Гордієнківцями, щоби до них приєднатись; решта вирішила влитись або до "найбільше лівого" українського пішого полку, або до маршових Гордієнківських сотень.

Вони розказали про трагічні подробиці останніх невдалих спроб боротися з переважаючою німецькою силою, яка роздавлювала їх і перевагою, і технікою та про те, як німці катували і розстрілювали захоплених в полон.

Прибувших поділено між 2 та 4 сотні скорострільців. Найбільше їх припало до 4 сотні, яка тому набрала вигляду справжньої бойової одиниці, але разом і з тим такої бунтарсько-лівої закраски, що нераз її необчислені кроки ставили в ризиковне становище весь полк у тій складній ситуації в присутности німців і загального поправіння, мовляв, цілого українського життя, а головно військової вищої команди, яка поволі вищірювала свої зуби, відкриваючи своє правдиве облича.

Вже вечеріло, коли ми вирушили далі й прийшли до Решетилівки вже цілком пізно, десь в 11 год. в ночі.

Висланий вперед автовідділ підготовив відпочинок для полку і доніс, що в Решетилівці перебуває і штаб нашої дивізії, який висів тому із ваґонів.

Я зголосився в отамана Натіїва та мусів вислухати докори за це, що задержався у місті Хоролі, бо тепер німці напевно увійдуть скорше в Полтаву.

Я заспокоїв отамана, що ми вспіємо бути першими, якщо Москалі не зашвидко повтікають з Абазівських позицій.

Розпитував Натіїв також і про настрої в полку та між іншим запитав, чи гайдамаки дістали платню за квітень. Далебі, і штаб полку і гайдамацтво позабули про платню. Харчеві гроші або видавалося на руки сотенним, або виплачувалось мешканцям, одяг здобував полк і т. д. Довелося сказати, що грошей більше чим досить, але не було часу подумати про складення відомостей. А чи не має невдоволення серед гайдамаків за це, що не дістали платні – спитав отаман, – бо піхота Запорожської дивізії, зокрема Республиканці вже виявляли невдоволення затримкою платні, а штаб не мав грошей, щоби всім виплатити; чи командант Гордієнківців не був би такий ласкавий позичити для штабу 80 тисяч карбованців, яких не достає.

Трохи здивований такою формою звернення, попрохав я лишень наказу передати такі а такі суми штабові дивізії та видати відповідне поквітування.

Очевидячки, щось зміркувавши, один із ад'ютантів штабу доклав отаманові Натіїву, що добре було би, коли б командант кінного полку надіслав потрібну кількість верхових коней для старшин штабу.

Дякую! це значить залишити без коней майже цілу сотню. Отже, не чекаючи розпорядження, довелося з'ясувати панові, як тоді звали осаулові, що гроші це справа господарча і від них успіх кінного бою мало залежний, а кінь то це головна зброя кінноти. Врешті штабовці в часі війни мають залізниці, телефон і олівець, а коні тільки забиратимуть місце непотрібно в ешелоні і треба буде для них окремих возів та ще доведеться турбуватися, щоби не скалічіли при довгому перебуванню в возі. Так і обійшлося без приділу коней.

На ранок 30.IV. (2) забухали вистріли в стороні Абазівки, і Гордієнківці рушили на ці згуки, щоб виконати наказ і заняти першими Полтаву.

Довго йдемо шляхом, що тягнеться по верхах горбів, і нарешті перед нами відкривається ціла панорама бою.

Залізничий шлях від Абазівки до Полтави йде вгору широкими закрутами де-не-де по глибоких ярах, де-не-де закритий хуторами. Отже, зручно маневруючи по цьому шляху, курять три російські панцирні потяги – між ними і "Заамурець" і стріляють по спішеній німецькій кінноті, яка огневим боєм намагається прочистити собі шлях через невеличкий потічок, що тече попри Абазівку і тепер є поважною перешкодою, бо має досить води і розмоклі береги.

Для німців ситуація ускладнюється тим, що високі горби, по яких проходить шлях, дуже повільно спускаються до води і не дають зручних позицій для гармат, яких москалі мають таки чимало. Ось і тепер німецька батерія стоїть майже на відкритій позиції і то ледви досягає до панцирників, а її обстрілюють якісь польові гармати, що ледви виблискують своїми стрілами за хуторами того берега.

Ну, маємо ще час. Спиняємось у якихсь то хуторах при шляху, висилаємо стежі в сторону правого німецького крила і спокійнесенько росташовуємося на відпочинок; хай собі німці на здоровлячко б'ються, ми зберемо сили на рішучий мент, тим більше, що ми знаємо, що друга бриґада німецької кінноти теж затримана поганими шляхами та переправами і нині до Полтави не дійде.

Вже під вечір перейшли нарешті німці через потік, і підняли на прощання велику стрілянину російські панцирники. За цей час до полку підійшов і наш старий знайомий "Партизан", який, довідавшись, що ми проходимо Решетилівку, вивантажився та приїхав собі до нас, де несподівано знайшов базу в нашім автовідділі. Щойно німці подали коноводів, ми були вже коло переправи на греблі недалеко спаленої стації та почали переходити через неї, зустрічаючись з німецькими кінними відділами, які переходили назад на західний беріг річки, залишаючи на східньому березі своїх наколесників. Тактичне правило, що для кінноти: "Ін дер нахт кайне шляхт" (в ночі ніякого бою), тут дотримувалось, тому до нас підійшов стурбований німецький старшина і спитав, куди це ми їдемо, на що йому спокійно відповіли – "у Полтаву". – "Але там ворожа піхота"... – "Проженемо"! Очевидячки, він вирішив, що ми просто переходимо на сторону ворога, бо за нами пішла на пристойній віддалі німецька стежа на гарних конях.

Перейшовши німецькі сторожі та виславши свої стежі вперед, посуваємось у западаючій темряві далі, поки у п'яти кільометрах від Абазівки наші стежі не спинив крісовий вогонь.

Пробує уговкати його та пропустити нас далі "Партизан", але з ним починають балакати скоростріли, а тому і він відходить.

Зимно. Із хмар, що закривають майже ціле небо, починає політати сніжок. Шукаємо захисту у повнім бойовім поготівлю в якихсь хуторах, широко роскинених попри шлях. На самому шляху притулився до близчого хутора "Партизан", а недалечко від нього штаб. Німецька стежа, побачивши, що ми почали з ворогом бій, зголосила про це в штабі для зв'язку.

Місяць, що ще час до часу виринав із-за густих хмар, тепер зник зовсім, а до того сніжок став політувати рясніше. Наші стежі кінно та пішо почали шукати якоїсь щілинки у ворожій сторожі, щоби проскочити на зади, і тому постріли тріскали безнастанно по одному, по два, а то й цілими рійками. Наш телефонічний відділ починає шукати зв'язку, залучуючись до дротів, які йдуть попри шлях. Дзвінок апарату слабо тріщить у хаті та за кілька хвилин телефоніст каже: "Маємо з кимсь сполучення, батьку, – але голос жіночий".

Беру трубку і чую заспаний жіночий голосок: "Хто це нарешті?"... Балакає з пересердя по українськи, мабуть, що й наша. – "Хто говорить?" – "Полтава-центральна, а Ви хто?"... А ну спробую: "Козак з Лугу". – "Хто?" – "Козак з Лугу"; залучився випадково у ваш дріт в степу". Коротка павза, а по тім радісно хоч і стиха: – "Невже наше військо?" "Так, панночко, справжнє українське, завтра будемо вже в Полтаві" – "Почекайте, подивлюся, як наш дурень"... довга павза, а потім знову той же голос: "Тут у нас москаль вартовий, дякуючи Богу хропить. Вони все вивозять за Ворсклу, дуже поспішають, міст на шляху нафтою политий і соломи поклали і цей ще на залізниці зірвати мусять. У нас тутки в Полтаві є і свої червоні козаки, може, хочете когось з них до телефону покличу"... – "А це безпечно, панночко"? – "Та свої ж люди!" – "Ну то кличте". Чекаємо при телефоні, але скорше чим прийшли від червоних козаків, почав хтось балакати в осередній (централі) російською мовою. Цей грубий голос командним тоном рішучими виразами, приправленими "гарними словечками", наказував комусь то; відповідь ледви було чути: "Прискорити евакуацію майна, яке мається, вантажити у потяги лише за Ворсклою, підготовити гарматні позиції за Ворсклою, щоби прикрити спалення та висадження мостів, не давати воякам вештатись по місті, припинити бешкети та піятику". А наприкінці вже цілком гостро і загрожуючи карами наказував червоному козачому полкові обов'язково та негайно вивезти його майно за Ворсклу та пам'ятати, що вони є бойова частина, а не міліція, яка має лишень забезпечувати спокій мешканців.

Нарешті голос змовк, і щойно по довшому часі знову почувся знайомий жіночий: "Гальо! Гальо! Пугу! – Чули!..." ..."Дякувати, чув." – "Це з їх штабу"...

Ще за деякий час тим же окликом "Пугу" викликає нас якийсь чоловічий голос, який зголошується як представник "Червоних Козаків" і довідавшись, що з другого боку командант Гордієнківських гайдамаків, ставить низку запитань: "Чи справді є з німцями українські війська? Чи роззброюють німці та чи відсилають на інтерновання українські червоні відділи? Чи є влада Центральної Ради, чи її розігнали німці? Чи не починають німці протидемократичні реформи?" Діставши відповідь на всі ті запитання такі, які ми могли дати, представник "Червоного Козацтва" сказав, що він усе передасть полкові та змовк, а ще через деякий час його заступив представник місцевої самоуправи, який дуже просив прискорити наше прибуття та запевняв, що "Червоні Козаки", якщо не перейдуть на наш бік, то у всякому разі не будуть йти проти нас, а тому просив здержатись від усяких ворожих виступів проти них, переказавши, що цілий полк має шапки чорні з червоними верхами.

Останнє звідомлення передано зараз по сотнях. Поки почалися ці балачки, наші стежі надармо намагалися перейти ворожу сторожу, але все ж таки виявили, що її ліве крило кінчається понад глибоким яром два кільометри на південь від шляху. Вже після півночі щось коло другої години привів гайдамака з правої стежі чотирьох вершників селян з села Мачухи, які їхали відшукувати українські війська, щоби допомогти їм обійти російську сторожу та провести ярами до Полтави. Селяни ці підтвердили те, що в Полтаві йде спішна евакуація, що "Червоні Козаки" не хочуть відходити та що деякі з них, щоби не бути примушеними до відступу, переховуються в Мачухах. Ця несподівана поміч дуже придалася, а тому полк негайно почав збиратись в похід.

Третя сотня з "Партизаном" залишилася на шляху, маючи за завдання увірватися в Полтаву попри двірець, вози і автомобіль мали лишитися в Абазівці. Третя сотня мала держати зв'язок з німцями, щоби вони не довідалися про наш маневр; їм ми пояснили наше перебування бажанням відійти зі шляху, по якому на ранок мають наступати німці з тим, щоби вчасно заняти вигідне вихідне становище. Коли наші провідники з Мачухів довідалися, що з нами підуть і гармати, вони похитали головами та сказали, що шлях провадить по таких крутоярах, що де-не-де і з коня злізти доведеться, а гармати не пройдуть головно тому, що місцями шлях ще завалений нерозставшим снігом. На це ми їм відповіли, що гармати гірські, а тому пройдуть.

Ми рушили вузенькою польовою доріжкою серед все то більшої темряви, бо місяць зовсім закрив хмари, які, слухняні змінившому свій напрям вітрові, почали тягнути майже в той бік, як і ми, на південний захід.

Чую, як Андрієнко відстав – іде коло сотень і щось говорить трохи нервовим тоном:

"...Брати Гайдамаки! ось тут під Полтавою доведеться нам битись тут, де славний кошовий Кость Гордієнко, ім'я якого носимо, поразки та зневаги зазнав, де наших дідів Запорожських на приказ лютого Петра катовано і мордовано. Помстити мусимо за все, почислитись мусимо з ворогами за поневолення Українського Народу".

Доріжка повертає поміж широко в безладі роскиненими хатами в долину до яру. Де-не-де великі плахти нестопленого снігу вкривають яр і доріжку.

Злізають гайдамаки з коней, спускаються в долину, прив'язують коней та виходять знову на гору і на руках спускають гарматки, набойові скриньки і скоростріли.

Між тим селяни з Мачухів стукають до хат і швидко місцеві спішать з допомогою при спусканню гарматок. А вітер гуде і з плачем несеться яром, ніби стогін необчисленої юрби, яку жене кудись тяжка недоля; як відголос цих згуків чую, як співають притишену, півголосом пісню: "Облягає москаль січу, таборами стали"... Це не витримали скорострільці при тому кулеметі, де був Божко.

Йдемо деякий час низом яром, куди протікає потік, і, як почало сіріти, знову підходимо в гору, вилазимо з яру і провідник селянин каже: "Звідси вдень вже і Полтаву видко".

Полк підтягається, впорядковується, вперед йдуть нові стежі, а вітер збиває в чорну хмару всі хмари, що ніс із заходу, і ця хмара як непрозора завіса стоїть на східньому краї неба, не даючи змоги виглянути сонцю, яке лишень червонить окремі білі вже хмаринки, що ще не перелетіли через Ворсклу і поспішають над нашими головами, химерно граючи красками. "Далебі як привиди" – відзивається потихо десь коло мене Андрієнко. "На тому березі, певно, дощ із градом", – каже селянин з Мачухів.

Ідемо хутко трухцем та на чорному тлі хмари, перерізаної білими пасмами падаючого снігу, починають малюватися білі будинки Полтави, сілюети фабричних коминів і бані далеких церков.

На широкому шляху, що підходить до Полтави з півдня по слабо похилій рівній височині, бачимо якийсь кінний відділ 20-30 їздців, що поспішає під охороною стеж. По списах та красці одягу, що можна відріжнити в далекогляді, це німці.

Ще приспішуємо біг та виїздимо на широку вулицю, продовження широкого шляху, а німецький загін спиняється, очевидячки не знаючи, що ми за одні.

Коли ми опинилися між швидко поспішаючими назустріч нам будинками, сонце перемогло нарешті чорну хмару і засвітило ясно та, ніби вітаючи його, затріскотіли скоростріли десь за Полтавою, де ми залишили 3. сотню та "Партизана". Скорострільне торохтіння швидко посувалося зі заходу на схід. Нема сумніву, що це стріляє на ходу "Партизан", а за хвильку поодинокі гарматні стріли почали йому акомпаніювати.

Густі ж стовпи чорного диму раптом піднялися з боку водонапорної вижки, що малювалась високою баштою на небі за домами Полтави – це підпалено деревляний міст на шляху та ніби для звернення загальної уваги на цей прояв вимог війни загув грубий гук вибуху і стоголосим відгомоном прокотився поміж будинками Полтави та, змовкаючи гуркотом, завмер десь на тому березі Ворскли.

Трохи спізнилися ми, очевидячки мостів не врятували.

Висилаю першу сотню з наказом зв'язатися з 3. сотнею та вичистити місто від непоспівших вийти російських військ. Обидві сотні дістають наказ, щоб не зачіпали "Червоних Козаків" і намагалися перетягнути на наш бік.

Решта полку повертає в першу широку вулицю направо та через невеличкий час спиняється перед будинком "Інституту благородних дівиць" – (дівоча шляхетська школа). – З Алмазовим виїздимо в сад біля цього будинку та бачимо раптом чудову картину: лівий східний, низький беріг Ворскли видко далеко-далеко. Він обмежений спускаючоюся стіною чорної хмари і вкритий групами сіл та лісів, що в далині видаються якимись купами кущів, між цими групами, прорізуючи їх, тягнеться, зникаючи десь далеко, залізничий шлях, один на північний схід – на Харків, другий на південний схід – на Конград-Лозову. По цих залізничих шляхах, різко біліючи своїми димами на чорній хмарі, йде потяг за потягом і на південь і на північ, а на стації Полтава Харківська, що видніє зараз за горіючим мостом, як мурашок у муравлиську – людей, коней, возів з паротягами на поготівлю, що визирають одні на південь, другі на північ.

Чорний дим бухає з горіючого моста і стелиться по Ворсклі, обмежуючи цілу картину.

Позаду в місті припинилося вже веселе тріскотіння скорострілів і тільки десь із півночі чути ще крісову стрілянину.

– "Пане отамане, дозвольте!" – жалібно просить Алмазів, показуючи рукою на той беріг Ворскли. – "Добре, – кажу я, – по стації та по залізничім торі на південь, хай щастить!".

Той повертає коня, перескакує через якісь кльомби і за хвильку в широко відчинених воротах саду замість чепурних рядочків "благородних дівиць" у білих фартушках виїздять гайдамацькі гармати та висувають свої дула в отвори, які повибивано в деревляних плотах садочка, що звернені в сторону Ворскли..

Друга та четверта сотня під загальною орудою Андрієнка йдуть шукати з'їзду у долину Ворскли, щоби крісовим вогнем попросити москалів, щоб ласкаві були залишити для нашої піхоти дещо возів і паротягів.

Дивна зміна судьби... Чи думав я коли, як вчив в Академії Ґенерального Штабу в Петербурзі Полтавську операцію Петра І., що буду колись з тих самих горбів, із яких Запорожці під рукою Костя Гордієнка, не маючи амуніції, лише безсило грозили пястуками, спрямовувати Запоріжські Гордієнківські гармати, скоростріли та кріси і на те місто, де колись був табор царя Петра І. і де тепер теж копошаться юрби московських військ.

"Геть, геть", – сердяться гарматки і сиплять оловяним градом з білих хмаринок, які пливуть над стацією. "Бух"... і чорний стовп вибуху підкидає шини коло містка. На стації метушня, якийсь потяг починає швидко тікати на північ і в його профілі пізнаємо "Заамурця". "До побачення..." – сміються наші гармати і посилають подарунок за подарунком на той бік.

Голос наших гарматок викликає відгук і якісь російські батерії, дві легких і одна важка, починають блискати поміж селами і лісками і горою виють стрільна і падуть кудись у яр, де, на їх думку, мусять стояти гармати, і рвуться шрапнелі над водонапорною баштою, де очевидячки сподіваються, що там наш артилерійський зорець.

Низом зелено-сірою долиною Ворскли починає посуватися широка лава повіваючих шликів, але московські гармати та завірюха стрілянини, що зірвалась від стації, примушує наших прилягти до землі та посуватись вперед перебіжками. Невірно спрямовані кулі починають плакати в повітрі над інститутом.

Голос наших гарматок дає хоч приблизно знак, куди подавати звідомлення. Третя сотня доносить, що заняла північ міста та шле "Партизана" стріляти по Полтаві-Харківській. Ворог утік і тільки біля залізничого моста держиться ще невеличка купка, з якою змагаються наші.

Перша сотня, що знайшла зв'язок з третьою на шляху, знищивши якісь дві ворожі групи, які грабували склад горілок та пошту, доносить, що "Червоні Козаки" залишилися в касарнях-будинку семінарії, та оголосили, що визнають уряд Центральної Ради, що вже зібралось місцеве самоврядування та просить інструкцій від команданта українських військ, не то, що в Хоролі.

Одночасно під'їздить командант німецької сотні з бригади Едлєра фон Донау та голосить, що це передова сотня бригади і просить наказу від команданта української кінноти.

Німці дістають наказ наступати в напрямку горіючого мосту з тим, щоби взяли під крісовий вогонь Полтаву-Харківську та допомогти нашій 2-ій та 4-тій сотні. Третя сотня має продовжувати наступ на ворога, що залишився біля залізничого моста, та знайти контакт з нашою піхотою; "Партизан" піддержати німців; перша сотня продовжувати стежити кінними стежами по мості, але не менше пів сотні мати в запасі. В будинку місцевого самоврядування Командант Червоних Козаків дістав наказ явитись до цього ж будинку в моє роспорядження та вислати людей для зв'язку, відділ телефоністів – заняти централю телефонів і знайти получення з ким можна. Штаб переходить до місцевого самоврядування, місце команданта полку буде відоме в штабі.

Під розгорівшийся бій іде штаб до місцевого самоврядування. Місцеве самоврядування все в зборі. Голова його коротенько витає представників рідної армії і зараз же ставить питання, чи ми будемо продовжувати традицію, яку залишили по собі "Червоні Козаки" та перебуваючий тут деякий час член Центральної Ради Неронович, тобто протиділання самочинним розстрілам і вчинкам непідпорядкованим воєнним законам чи навпаки – підемо шляхами московських большевиків, у яких усе було самочинним. Розмова далека від хорольської, – тут балакає справжній господар міста.

Відповідаю, що ми як війська Українського Уряду не можемо допускатись самочинів та питаю, чому мені поставлено такий запит. На це дістаю відповідь, що козаки з жовтими та малиновими шликами 3. і 1. сотня допустилися розстрілів без суду на вулицях. Вияснюю, що це відноситься до сутичок біля пошти та складу горілок і що дійсно 3. сотня вчинила самосуд над декількома захопленими відсталими грабіжниками з ворожих військ.

Це вже не гаразд. Посилаю Григорієва, щоби розібрав справу на місці.

Лише покінчив я цю розмову, як до мене зголошується досить кремезний чоловік з трохи рябуватим, але відкритим обличам у сірій селянській свиті та чорній шапці з червоним денцем, озброєний в гарну шаблю та пістоль і, назвавши себе командантом "Червоних Козаків", спитав, які їм будуть накази.

По його словам, в "Червоному Козацтві" було коло 200 багнетів, що є багато юнаків зі школи "прапорщиків" та що до 200 люда розбіглося по селах, бо не хотіли відходити з большевиками.

На жаль, не пам'ятаю добре прізвища цієї людини, чи не Бокитько. Умовляємось з ним, що він негайно вишле стежі по цілому місті, а щоби їх відріжнити від чужих і мародерів, швидко робимо для них за допомогою місцевого самоврядування жовто-блакитні обвязки з печаткою міста Полтави.

Поки все це діється, стрілянина над Ворсклою все змагається, зокрема крісова в стороні горіючого моста. До місцевого самоврядування під'їздить 3. сотня та доповідає, що на залізничий двірець Полтава-Київська входить уже піша розвідка нашої піхоти, а від німецької сотні над Ворсклою пригнав гонець з донесенням, що німці попали під такий сильний огонь від ст. Полтава-Харківська, що не тільки не можуть просунутися вперед, але ще й просять підтримки.

Ідемо трухцем по порожніх вулицях, бо безпереривно пливучі понад дахом хмарки гарматних розривів примусили поховатися мешканців, і за хвилину вже гайдамацькі коноводи шукають безпечнішого місця, щоби притулити коней.

Перебалакавши із німецьким сотником щодо дальшої акції, вертаю до своєї кобили, яка пішла з коноводами першої сотні, і вже збирався вкладати ногу у стремено, щоби їхати на північний кінець побережньої частини Полтави – так званий "Панянський Бульвар", – як бачу, що коноводи притулились під телефонічну централю, де вже орудують наші телефоністи. Захожу в середину і в той час грубим горохом посипались по бляшанім даху шрапнелеві кулі. При апаратах наші хлопці з кимсь балакають і, як налякані курчата, що ховаються перед яструбом, сидять панночки. Дякую їм від гайдамацтва за нічну допомогу та довідуюся, що вже мали сполучення з Республиканським полком, який минув вже Абазівку, але воно зараз увірвалось та що, очевидячки, всі получення тепер пірвані гарматною стріляниною, так що настав справжній хаос.

Щойно хотів я їхати далі, як знову пригнав післанець від німців: чому перестали стріляти наші гарматчики від інституту...

Іду туди, а назустріч мені темною довгою велетенською гадиною вповзує до Полтави, тулячись попід будинки в сторону Ворскли, німецька кінна бригада.

У Алмазова погром: ворожі гармати намацали позиції наших гарматок, навалилися на сад, вивернули пару дерев, поторощили пліт і приневолили наших міняти позиції, звідки і перерва вогню.

Німецькі команданти довго орієнтуються та ведуть розвідку, а вся кінна маса стоїть спішена, витягнувшись вздовж вулиць попід будинки, які криють від ворожих стрілів.

Знову переконуюсь, що тактика наскоку не є, очевидячки, ознакою німецької кінноти після війни та вся та психольоґічна праця, що проробили їх письменники, щоби цю тактику припинити, очевидячки, пішла на марно.

Нарешті виїздять дві їх батерії та приєднуються до голосу гайдамацьких гарматок, що давно вже почали стріляти з нової позиції. Густі спішені розстрільні заповнюють весь беріг Ворскли, а одночасно наша піхота вже підійшла до залізничого мосту на північ від міста, та її гармати припинили ворогові можливість відходити на північ. Це вирішило справу, і стрілянина з Полтави-Харківської змовкла.

Бій скінчився. Добича дуже велика – щось коло 1500 возів, повних майна, багато майна на стації. На самій стації та коло неї біля 150 вбитих і важко ранених, але і на цій стороні не обійшлось без втрат, зокрема дісталося німцям в останній мент, коли вони висунули під вогонь ворожих гармат і крісів свої густі розстрільні.

Львів, 1928.

Накладом видавничої кооперативи "Червона калина".

ДО ЗМІСТУ