II. На Конградському (Константиноградському) напрямку. Настрої місцевого населення, добровільна поміч села, підхід Слобідського Коша. Бої під Лозовою та Понятином

Ночі Гордієнківці не прогаяли. Стежі виявили, що Селещина вільна, та що варта коло складів майна дуже ненадійна, інакше кажучи, склади покинуті на божу волю. Стежі доносили, що дороги дуже розмочені дощами, так що коням буде важко, головно на першій половині шляху, який проходить низиною.

Коло села, де стояв полк, пихтів паротяг, що його направили наші зв'язкові. Вони же інжініри – уставили вже на ньому кулемет. Механік та ціла обслуга на тому паротязі була гайдамацька.

Розібравшись у донесеннях, вирішено цілому полкові рушати на Селещину тими шляхами, що йдуть на північний схід від залізниці, вони хоч і не кращі, але дають змогу в разі чого вільно маневрувати врозріз між Харківським напрямком, по якому мала вирушити ешелонами наша піхота, та Конградським, де йшли поки що самі Гордієнківці, але обіцяно було, що піде ще Дорошенківський полк, коли будуть для його зібрані ешелони. Командір Гордієнківського полку з пішаками, скільки умістилося на паротязі, та з відділом зв'язку мав виїхати на паротязі до ст. Селещина, щоби докладніше зорієнтуватись, а також впорядкувати охорону складів, схоронення яких для наших військ мало величезне значіння не лише на сьогодняшній день, але й на майбутнє.

Кіннота вирушила раніше, а за нею запахкав небаром паротяг, весь увішаний пішаками, яких шлики як трехкутні прапорці мають від швидкого ходу по всіх боках паротягу.

Швидко зникають під паротягом рейки, що пробігають мимо телеґрафних стовпів, далекі і близькі хати, дерева; проскакуємо крізь завісу весняного веселого дощику, що разом із швидко поспішаючою хмарою перебігає нам шлях, і перед нами стація Селещина, яка вже лежить не в долині, а на горбовинах, які повільно підносяться до містечка Карлівки, щоби знову круто обірватися в річку Орчик, а пропустивши її, знову лізти нагору до Конграду, обриваючись біля нього в річці Берестовій. Проти самої стації, відокремлений від неї залізничими торами, тягнеться трохи вгору високий пліт з колючим дротом поверху, який відгороджує низку деревляних сараїв з громозводами по дахах, у яких лежить оце дороге майно; широкі ворота зачиняють цей залізничий тор, що входить усередину огороженого простору. Зменшуючи біг, проходить паротяг вхідні стрілки та спиняється проти стаційного будинку, скидаючи з себе гайдамаків, які швидко займають телефонічні і телеграфні апарати, викочують робочу дрезину та гонять її з вантажем порогів та ремонтного приладдя у бік Карлівки розбирати шлях та лаштувати барикаду на випадок відвідин ворожого бронепотягу. Паротяг став під воду, до нього несуть поповнення, а залізничий персонал стації здивовано дивиться на те, як хазяйнують у них, нікого і нічого не питаючись, ці мов з весняної хмари упавші люди у чимерках, у шапках з шликами, з голеними головами і оселедцями.

Склади дійсно стоять без охорони на ласку Божу. Посилаємо кликати селянських представників, щоби якось цю діру хоч тимчасом заткати.

Зв'язкові швидко налагоджують зв'язок зі штабом дивізії, якому доношу, що я вже на ст. Селещина з відділом пішаків, щоправда, в силі лише 15 багнетів і з одним кулеметом і що за три годині підійдуть кінні стежі, але весь полк наспіє щойно до ночі, бо дороги дуже болотнисті і погані. Звідти мені відповідають, що кожної хвилини чекають навантаження куріня Дорошенківців, який піде під мою оруду. Знову значить організаційна помилка об'єднання мішаного відділу під орудою командіра кінноти. За деякий час включається в умовлений зарані дріт Андрієнко і каже, що вони йдуть дуже помалу, неповних п'ять кільометрів на годину, бо шлях дуже важкий, то глинувато-камінистий, то розмоклий чорнозем; друга сотня з власної ініціативи пробує прискорити похід, посуваючись залізничим насипом і сухішими стежками, та що тому вже виграла невеликий час і підійде першою.

Поки все це діється, поки веду пертрактації з селом, зв'язкові не відходять від телефонічних слухавок. "Батьку" – раптом каже один із них – "цікава розмова, послухайте". Балакають два голоси по російськи, один – очевидячки близчий, чути добре, другий погано: якесь бурмотіння та окремі речення. – "Що це?" – питаю. "Індукція, не виключили добре. Це Карлівка балакає з Конградом".

Прислухуюся: близчий голос нервово доводить, що не можна рушати на Селещину без панцирника, хоч вона і вільна, бо "кінський запас" з Карлівки утік і бунтує селян, так що не виключена їх ворожа акція, другий дальший, видко головно зі слів близчого, настоює на виправу, щось обіцюючи. А що буде, як цей Карлівський піде? Зі штабу дивізії міжтим передають, що наша піхота, що поїхала на Харківський напрямок, ввязалась у бій недалеко Валуйок, а тому нам належить не допустити ворога на праве крило.

Знову чути пертрактації Карлівки з Конградом, це вже лише умовляються обі сторони про деталі наступу.

Питаю своїх зв'язкових, як це зробити, щоби в Карлівці почули те, що я казатиму. Вони щось мудрують і кажуть, що готово, можна говорити. В переданій слухавці ще чути чужу розмову. Голосно кажу: сотням і командірам Дорошенківців та Богданівців уважно слухати і нотувати. – "Готово"?... та починаю передавати неіснуючим співбесідникам наказ про рішучий наступ на Карлівку, щоби захопити її раніше, заки підійдуть німці, яких прибуття можна кожної хвилини надіятися. Деталізую наказ щодо бронепотягів, гармат і т. д. У перерві прислухуюся – мовчать, значить, слухають. Кінчаю свою розмову наказом виступити негайно.

Деякий час тиша в апараті, а за хвилину дуже занепокоєний голос кличе: "Константіноґрад – гальо – Константіноґрад" – павза – "здєсь камандір Карлофки і начальнік Карловскаво аванґарда", а потім починає доповідати, страшенно нервуючись, що не можна не тільки наступати, але й держатись у Карлівці, бо йде страшенна сила гайдамаків, та ще за підтримкою німців. "Нє вєріте? Так нєт, нєт-же, правда! Гаваріл сам палковнік Пєтроф і атдал пріказанія! Я єво ґолос знаю єщо с фронта, слишал не раз і па телефону і на мітінґах! Нікакаво самнєнія, єто он і єво штаб уже в Селещіне! Нада атхадіть!" Довга павза, під час якої щось далеко і невиразно бурмотить і знову чуємо. "Панімаю, что нельзя атдать Константіноґрад, но прашу падкрепленія, іначе атступаю!"

Ну, значить, поділало, та ще маємо перед собою якогось знайомого, що, певно, ще не втратив поваги до свого бувшого начальника штабу дивізії та заступника голови дивізійного комітету.

Ще декілька разів чути ворожу розмову, в якій все іде торг між Карлівкою та Конградом, чи наступати, чи ні, а міжтим приїздить і цей утікший бунтар "Конский запас" з Карлівки. Це є кадра в 20 козаків і 4 старшин, які провадили закупку коней в цих районах для одної з російських дивізій, всі вони українці частинно з місцевих мешканців – всі фронтові рубаки, яких відіслано в запас задля ранення.

Одночасно і село дає варту для складів.

Користуючись тим, що коні в запасі свіжі та є 5 коней зайвих, шлю негайно більшу стежу в 15 шабель на сусідній залізничий роз'їзд у 8 верствах убік Карлівки, з наказом донести з цього роз'їзду про прихід "аванґарду" відділу.

За годину донесення дійшло, та обіцяно, що негайно буде висланий вперед бронепотяг та ешелон піхоти, а з черговим ешелоном підійде і штаб. Внаслідок цього знову паніка в Карлівці, а командант рішуче докладає, що він переходить до оборони та відкликає наступ, який вже був почався.

До 4-ої (16) години нарешті підійшли Гордієнківські передові стежі, а лише після 7-ої (19) з'явилася друга сотня на цілком зморених конях, а ще за годину підійшла і решта полку.

Негайно же демонструємо далі. Командант полку їде на роз'їзд, звідки видає наказ дати трохи відпочати коням та людям і перед досвітком "атакувати Карлівку".

Карлівка просто кричить, що далі не може "держатись", що застави погано несуть службу, що вони "больше іґрают в карти, чим ісполняют свой долґ і слушают пріказу". А перед досвітком ст. Карлівка вже телєґрафом запитує Селещину – про те, що нового, та каже, що від них большевики утікли чисто всі на Конград.

Перемога дісталася дуже дешево, але треба її закріпити, ось чому ще досвіта вирушили вперед Гордієнківці, приспішуючи марш, бо дорога від Селещини вже йшла по височині та не перешкоджувала в рухах.

Гордієнківці прямували без ніяких перешкод, передавши охорону Селещини куріневі Дорошенківців, які під'їхали вже з Полтави ешелоном.

Під час маршу під'їхав я до своїх скорострільців і поділився вражіннями з ними від цього пиру, який щойно довелося перебути.

Оповів про промову фон дер Ґольца та його бесіду зі мною.

"Добре", – каже у відповідь Локтіонів, – "хотять у нас порядок наводити. Ну, а як за цей "порядок" доведеться з України полетіти, то що тоді заспівають? З народом погані жарти".

О 10 годині ранком ми вже в Карлівці, куди втягається три сотні з батерією гармат, а 3-я сотня, яку вислано ще з походу, займає с. Федорівку, де залізничний міст через річку Орчик.

Позиції на фронті Карлівка-Федорівка досить вигідні, бо тягнуться по такому же високому березі р. Орчика, як і беріг Сули під Лубнами, з тією тільки ріжницею, що в самій Карлівці та Федорівці цей беріг спускається до води дещо лагідніше і не круто.

У Федорівці, крім залізничого, є ще два деревляні мости, по яких легко пройдуть гармати.

Ці всі дрібнички стали мені ясними лишень біля полудня, бо негайно же по приході я не витримав і мертво заснув. Прокинувся і сів на коня знову коло одинацятої години і до 12-ої проїхав цілу позицію під Федорівкою.

Під час оглядин позиції виявилося, що зроблено катастрофальну похибку: в Карлівці величезний – може, більший чим у Селещині, склад вибухового майна і то легко вибухового – як тротіл, піроксілін, світляні ракети, мілінітові бомби до важких гармат тощо. Все це може бути зірване першим ворожим стрільном. Удержати Карлівку, не захопивши міцно Федорівки, не можна, бо ворог, перейшовши Орчик, відразу дістає позиції, з яких прямим прицілом можна бити з гармат по складах, в яких вибухи, безумовно, примусять звільнити Карлівку.

Отже, єдина рада – це перенести усю оборону вперед на р. Ланову, яка впадає в Орчик низче Федорівки, але тоді треба боронити фронт понад 15 км, погано прикритий маленькою річкою.

Можна ще покинути Карлівку, ризикувати складами, зібрати все до Федорівки та звідтам, обходячи залізницю з півдня, бити на Конград, але це вже гра на психіку.

Треба її спробувати.

Зараз же по залізничому телефоні передаю наказ Дорошенківцям йти до Карлівки змінити кінноту, – нашим усім сідлати та рушити у Федорівку. Але запізно. Там в далині, на залізничім шляху, від Конграду, швидко наближаючись до Федорівки, димлять чотири потяги, а першим із них є знайомий вже профіль Заамурця. З Карлівки доносить Андрієнко, що по шляху з Конграду йдуть піші ворожі частини, та що суконний завод, що на лівому східньому березі Орчика, не надається до впертої оборони, а залишення його дає всю перевагу ворогові для атаки самої Карлівки.

Наказую прискорити виконання наказу, удержуючи завод за всяку ціну одною сотнею. Сам їду в Карлівку, щоби прискорити переташування, але сталося, що піхота підчинена кінноті: Дорошенківці докладають, що їм треба 4 години на завантаження в ешелон, бо треба зняти варти зі складів, підтягнути людей із села і т. п. А в Карлівці нова біда: в панському дворі безліч старої вишнівки і до двора належить завод цього суто національного напою, яким управитель на радощах почастував прибувше Гайдамацтво.

Хлопці, не сподіваючись нічого злого, випили по шклянці цього солодкого напою, але втома і незвичка поділали так, що декого довелося зливати холодною водою, щоби прокинувся та сідав на коня, найбільше шкода, що таким способом вийшли з рядів кращі наводчики гармаші.

Нарешті все на поготівлі і витягається вбік Федорівки, але перед нами мальовнича картина, яка нищить усяку надію на успіх.

По зелених озиминах, що вкривають весь простір між залізницею та шляхом з Конграду, двома групами прямують розстрільні, одна за одною в порядку, як на вправах. Частина розстрільної спрямована на Карлівку, але більшість на Федорівку. Проти останньої маневрує по залізниці "Заамурець", обстрілюючи росташування 3. сотні та видко в далекогляді, як ця сотня покидає ті хати, що при самій воді, та переходить у панський будинок зі садом та церквою на горі, але за хвилину від залізниці, крім панцирника, починають по панському дворі та по церкві стріляти три гарматні групи, з яких одна гавбічна.

"Чотири польових і дві гавбиці", – каже до мене, виїхавший разом зі мною на горб шовковичої дослідної стації, полковник Алмазів, – "та Заамурець з трьома, усього дев'ять".

За тою групою, що йде на Федорівку, чорніє шкіряними куртками ґрупа людей 200 до 300 чоловік. "Знайомі", – каже Алмазів, – "анархісти, ми з ними билися, коли відходили зі Слобожанщини, з-під Полтави. Добре б'ються і своїх не шкодують, коли спробують утікати".

Ворог, помітивши нашу групу, починає по ній пристрілюватись, стріляє також і по шляху, що йде з Карлівки до Федорівки, а "Заамурець" переїздить міст і починає підніматись по тому берегові до Карлівки.

Ясно, що тим разом ми програли і то задля помилки у первісному росташуванні.

Треба маневруванням дещо направити, але де вже маневрувати, не кидаючи Орчика: від фільварку, де засіла третя сотня, та від церкви піднімаються стовпи червоного пороху, так добре прицілились ворожі гармати. "Заамурець", піднявшись трохи вгору та очевидячки відчувши ту засідку, що йому готують наші гармати у придолі недалеко Карлівки, знову відійшов до моста і, знаходячись у мертвім просторі для наших гармат, починає бити по фабриці сукна, обстрілюючи на крилі, а навіть зади другої сотні, що його боронить, в той же час ворожа піхота переходить річку Орчик під Федорівкою, а коло фабрики сукна починається крісова стрілянина.

Шкода складів, але помилка примушує тепер вибирати, що втратити: полк і все одно склади, чи лишень одні склади.

Отже, наказується відходити всім, – а лише 2-а сотня мала відходити повз залізницю на село Іванівку, зриваючи залізничий шлях, а решта полку мала скупчуватись на хуторах між Федорівкою та Дмитріївкою, надіючись на те, що ворог теж зробить помилку, та, посуваючись повз залізницю, відкриє нам своє ліве крило.

Під час цього відвороту лише 2-ій та 3-ій сотням довелося тяжко, бо вони попали під гарматній вогонь.

Під вечір підійшли до роз'їзду на схід від Іванівки, Дорошенківці змінили там 2. сотню, спинивши дальше посування ворога, а друга сотня приєдналася до полку.

Москалі зробили ту помилку, на яку я їх провокував, і головна маса їх піхоти розвернулася на північ від залізниці на Селещину. Виявилось також, що кінноти у них майже немає, а що ліве їх крило спинилося зараз-же перед Федорівкою, де стоїть їх сторожа, яка копає окопи.

Тож на 7-го дано наказ Дорошенківцям затримувати ворога повз залізниці, а Гордієнківцям, зблизившись ще в пітьмі до сторожі під Федорівкою, збити її, та атакувати ворога в напрямку на Карлівку чи повз річку Ланову, коли б він почав швидко відходити.

Для нас було цілковито незрозумілим, чому большевики так рішуче перейшли проти нас в контрнаступ та ще висунули такі поважні сили, але зі штабу дивізії повідомили, що наша права кольона, Республиканці, Богданівці та курінь Дорошенківців, звели бій під Мерефою та тиснуть ворога на Харків, а підслухані телефонічні ворожі розмови виявили, що ворог користується шляхами на Конград і Лозову для контрманевру проти цієї нашої лівої групи, а тому наступом силкується їх забезпечити.

Уночі, коли вже почалися пересування у зв'язку з виконанням пляну нового наступу, трапився випадок, який яскраво підкреслив усю небезпеку принціпу найманства, який тоді був висунений. 3. сотня замітінгувала та відмовилася виконати наказ під тим претекстом, що їх не підтримала у Федорівці решта полку тому, що, мовляв, як полк, так і його командір вважає 3. сотню контрреволюційною і свідомо наражує її на зайві небезпеки та свідомо залишає без підтримки.

Доносячи про це, командір 3-ої сотні додає, що він уважає, що це є наслідком перевтоми та першого неуспіху та що, виключивши із сотні декількох розкладових агітаторів, він поведе сотню далі вперед, тому просить на якийсь час призначити сотню в резерву.

Цікаво, що замітінґувала та частина, в якій був найбільший відсоток старшин звичайними рядовиками.

Друга сотня та кулеметчики надіслали повідомлення, що вони зброєю готові заставити 3-у сотню іти в бій, так що довелося їх уговкувати. Добре, що хоч стояли вони далеко один від одного.

На рано 1 і 2. сотні несподіваним наскоком збили ті сторожі, що стояли перед Федорівкою, а 4-ій, що наступала між Федорівкою та залізницею, не пощастило; її зустріли вогнем і вона почала вже відступати, аж поки не спинив її рішучий наказ команданта полку, а потім допомога 3. сотні, що до того часу вже уговкалася: з неї вийшло тільки 8 люда, які вернули до Лубен і там, як побачимо далі, відіграли певну ролю.

Той шум, що підійнявся під час цих сутичок, сполошив "Заамурця", що стояв тоді на стації Карлівка, та він швидко відійшов за р. Орчик, зірвавши міст через неї так, що одна з двох його форм упала в воду.

Одночасно з цим вибухом, вибух і склад у Карлівці. Раптом здрігнулася земля та з глухим гуком виріс високо в небо широкий, з великою шапкою на горі, гриб чорного диму, весь прорізаний ріжноколіровими блесками освітлюючих ракет – по боках його чорними, білими, зеленуватими хмаринками вибухають ріжноманітні набої, які своїм гуркотом продовжують протяжний, грізний гук, а над усім цим хаосом згуків, барв і форм пливуть долі дрібними зірками світлинки освітлюючих ракет.

Чорний гриб повільно нахилюється, випускає довгі пасма, які витягає вітер, і перетворюється повільно в посуваючуся на захід хмару, долішня частина якої лежить на великій площі вогню догоряючих решток сараїв, ешелонів та стаційних будинків.

З цього вогню раз-у-раз вилітали нові хмари ріжнобарвних димів з яркими блесками, продовжуючи безпереривний гуркіт, який робить вражіння запеклої гарматньої борні тзв. "барабанного вогню".

Большевицькі піші частини, що почали посуватись на Іванівку, раптом відходять на захід, усе прискорюючи швидкість цього відходу та розсиплюючись як на фронті, так і в глибину на дрібні гуртки. Дорошенківці починають їх переслідувати, а ми швидко переходимо Орчик під Федорівкою та йдемо в перейми долиною річки Ланна. "Заамурець" щойно побачив наші передові стежі, як повною парою зник в напрямку Конграду, а ми, захопивши роз'їзд над Ланною, мали нагоду почути в телефоні страшну лайку якогось начальства, яке загрожувало всіма карами і тортурами тим, хто посміє без наказу відступати. Перервав я цю "філіпіку" та порадив йому якнайскорше забиратися з Константинограду, бо гайдамацька кіннота ось-ось вже застукає. Начальство попереду не повірило, але потім з прокляттям кинуло трубку, не завдавши собі труду її вилучити, так що деякий час ще чути було схвильовану розмову про проклятих гайдамаків і необхідність впорядкованого відвороту. А гайдамаки між тим наспіли поганими розмитими доріжками до села Верхня Ланна, щоби там переняти тих, що тікають з Карлівки, але це не дуже то вдалося і ворожі гармати та "анархісти", які частинно їхали на возах, уже встигли проскочити, а решта чкурнула на північ в сторону села Берестовенька, де були переправи через річку Берестову, що тече через Конград.

Повертаємо великим шляхом на Конград і коло полудня вже входимо в розлоге, розкинене по яру, величезне село Піщанку, більше кількістю населення як Конград.

Наші стежі в Конграді і у цьому селі, а також по всіх інших, вже роздали та порозклеювали наш "заклик", який читає по одному та гуртами селянство та вітає полк, що проходить.

Ще більше радісне привітання в Конграді, з якого сердите московське начальство повтікало вже давно ешелонами на Лозову, туди же подалися, навіть не спинившись у Конграді, анархісти, туди повернув якийсь повний вояків ешелон, що прийшов від сторони Харкова, туди же відступив "Заамурець", що забезпечував відворот штабу чи то "армії", чи то "фронту" – тяжко було розібрати з радісних оповідань місцевих громадян про цю втечу.

Після гіркого досвіду з програної під Карлівкою, яка трапилась із-за прогаяного часу внаслідок втоми від трохи несвоєчасного "братання" в Полтаві, тут, ні хвилинки не гаючись, ведемо розвідку, підшукуємо позиції, щоби мати змогу боротись у трьох напрямках – на північний захід на Харків, на захід на Лозову та на південний схід на Катеринослав, з яких то напрямків підходять до нас залізниці. Стежі йдуть по всіх цих напрямках розбирати тор. Одночасно зв'язкова сотня нав'язує зв'язок із запіллям, що дуже швидко вдається, бо телефонічні дроти попри шлях Конград-Карлівка непопсовані. Викликуємо Карлівку і чую голос Олекси Григоріїва. Він каже, що приїхав з рештою одностроїв у Карлівку, що до стації не можна й думати підійти, бо у недогорівших складах ще вибухають стрільна та ракети, та що він перевантажує однострої на селянські вози у полі, та що скоро буде зі всіма паперами, що йому передав штаб, у нас. Повідомляє, що до Полтави прийшов Слобожанський Гайдамацький Кіш, кінна кулеметна ватага "смертників", яких, як одних, так і других, виправлено з Києва за "неблагонадійність", що з ними приїхала чета гірських гармат, формування якої зарядив Алмазів з Лубнів, що ця чета має вже все, крім коней.

Після Григоріїва зголошується командант Дорошенківського куріня та каже, що його курінь дістав наказ не посуватись далі Карлівки та що Дорошенківці виходять з-під моєї руки в безпосереднє розпорядження штабу дивізії.

Знову кличу до телефону Григоріїва та команданта "Кінського запасу", який я ще з Федорівки післав, вже як складову частину полку, в Карлівку з наказом продовжувати свою діяльність, а саме далі купувати коні для полку та вишколювати їх.

Наказую: гарматну чету пересунути потягом до Карлівки, де "Кінський запас" має їй дати потрібні коні, чета має взяти з собою з полтавських складів якомога найбільше сідел для "Кінського запасу". Просити штаб дивізії, щоби ватагу "смертників" приділено до полку, щоби в Конград висунено піший відділ, бо інакше це зв'яже кінноту та не дозволить їй швидко посуватися вперед.

Поки все це діється, забіраючи звичайно доволі часу, розташовуються гайдамаки по Конграді.

Ще не скінчив я всіх розмов і розвідок, як з'явився переді мною післанець від місцевого самоврядування з проханням завітати до Думи, що саме зібралась на раду та бажає почути деякі інформації від команданта українських військ. Майже одночасно з'явився і представник від місцевої організації Української Партії Соціял-Революціонерів і запитав, коли командант полку може заглянути до управи організації для висування можливости контакту та співпраці на підставі того "Заклику", який ще передвчора одержали вони від своїх товаришів із сіл.

Я сказав, що зайду туди негайно, як тільки покінчу справи в Думі, яка зголосилася першою.

ДО ЗМІСТУ