Вже коли я йшов до Думи, зустрів мене якийсь добродій та сказав, що він післаний від організації учителів тутешніх гімназій та семінарії (здається, якихсь евакуаційних) за інформаціями про сучасний стан та в справі поповнення полку Гордієнківців у зв'язку з одержаним "Закликом". Я призначив і йому годину для побачення з організованими учителями.

Оце тобі не Хорол. Тут нікого не треба умовляти, ані з ніким не треба умовлятися, а самого беруть в "оборот", ну так як в Олевську (див. І. частина Споминів).

Засідання Думи відбувалося в помешканню недалеко площі при вулиці, що йде до с. Піщанки. Прийшовши там, мене просять сідати та починають ставити цілу низку запитів про сучасний стан, про майбутню політику уряду, про взаємини з німцями і т.д.

З'ясовую, як і що можу, бо що ж я знаю крім тих уривчастих інформацій, які мені дав міністр Жуковський та які я зібрав з власного почину межи членами Центральної Ради, бо штаб дивізії не дав мені ніяких доручень, крім бойових наказів.

Гостро відчуваю вимогу широкого політичного освідомлення, бодай кермуючих військових чинників, яка щоправда відчувалася вже і в часі світової війни, але не так дуже. Наприкінці цього орієнтаційного розпиту один з членів самоврядування, по зовнішньому вигляді та вимові, мабуть, жид, запитав, чи не міг би полк зупинитись у місті декілька днів чи бодай на завтра, бо завтра у місті ярмарок, а в Піщанці храм, тому, мовляв, не виключена можливість ексцесів, а зокрема тому, що ті війська, які щойно відійшли, внесли таке обопільне подратування між ріжними верствами населення, що відношення між ними дуже загострене.

Щойно він закінчив свою промову, як у салю засідання увійшла група селян під проводом якоїсь жінки, років може 40, з надзвичайно суворим і гарним обличчам та очима, які нібито гнівно позирали на кожного.

Вона, обминаючи всіх, підійшла просто до мене та привітала мене як представника тих військ, що обстоюють селянські інтереси, якщо все це правда, що в "Заклику" написано. "Тільки, – каже вона, – треба прочистити ось те самоврядування та з нього повиганяти таких панків, – тут вказує добродія, що якраз промовляв – бо від них і вся та біда! А від нас візьміть подарунок селянський – хліб наш, ковбасу та ще горілочки – побавить душу гайдамацьку!" Притому подала мені хліб, ковбасу та пляшку самогону. Загальна сензація...

Я дякую їй за привітання, але кажу, що "чистити" – це вже справа не наша, а справа тих законів, які має видати Центральна Рада і які мають подбати, щоби у цій салі сиділи лише ті, що боронитимуть інтересів народу, а нашою справою є такий уряд боронити. – За хліб святий щиро дякую, але цей "чортів подарунок" – самогон – не є ознакою приязні, лише знаком зневаги, а тому йому шлях ось який і... кидаю цю пляшку крізь вікно, так що аж бризки полетіли.

Делєґація трохи змішано на це все дивиться, але потім виявляє бажання, щоби гайдамацтво завітало на храм до Піщанки.

Закінчилось засідання конкретним запитанням щодо приділення до місцевого самоврядування декількох гайдамаків у кадр місцевої міліції, яка мала бути впорядкована. Приділив я до міліції кількох менше здатних до походу.

Тільки я вийшов з місцевого самоврядування, як побачив валку навантажених селянських возів, попереду яких їхав Олекса Григоріїв з декількома їздцями. Це приїхали наші однострої.

Олекса передає мені плік паперів зі штабу дивізії, які переглядаю тут же, бо час вже йти до Соціялістів Революціонерів, від яких чекав вже на мене провідник.

З паперів довідуюсь, що мені підчинено Слобожанський Гайдамацький Кіш в складі двох піших курінів, одної кінної сотні та гарматної польової батерії, під орудою Генштабу полковника Сікевича.

Штаб дивізії повідомляє, що як Слобожанський Кіш, так і вислані "смертники" є такими частинами, в яких важко запровадити карність, а тому я уповажнений в разі потреби їх розформувати та розіслати по інших частинах Запорожців, головно в найбільше карний Республиканський полк.

На словах Григоріїв передав мені, що Слобожанці нині вночі приїдуть у Карлівку, а завтра мають виступати на Конград, що кінна гарматна чета приїде з ними, та що "кінський запас", якому ми дали досить гроша, веде горячкову акцію купівлі та платної реквізиції коней.

Одночасно повідомив він, що наші авта і "Партизан" думають їхати в ешелоні на Харків, щоби звідтам шукати з'єднання з нами. А що, як "призвичаються" до штабу дивізії? Шкода...

Йду до Соціялістів Революціонерів, куди ведуть провідники, але для цих розмов беру з собою Андрієнка, який все більше мав до діла з партійцями, як я.

Їсти хочеться страшенно, тому починаємо йдучи заходитися коло "подарунків", які взяв під охорону Андрієнко.

Ведуть нас у півпідвал будинку та раптом опиняймось у великій ясній кімнаті, в якій десятеро людей, з того дві жінки; всі досить ще молоді.

Нас вітають, але ані я, ані Андрієнко, не можемо відповісти нічого, бо мусимо раніше дати раду з селянською ковбасою, від якої ми, не сподіваючись, що вже дійшли, відкусили по доброму таки кусникові, тому починаємо з вибачення, що мусіли обідати йдучи та не поспіли скінчити, на що одна з дівчат під загальний добродушний сміх пропонує товаришам гайдамакам цукорок чи соняшникових зерен на "десер".

Після такого вступу бесіда наша набирає відразу такого щирого товариського характеру, що я не соромлючись відповідаю на запитання про передбачення щодо земельної політики Уряду, що я про це нічогісінько не знаю, та лише можу переказати те, що сказав мені товариш Жуківський, виправляючи нас із Києва, а саме, що вони вжиють усіх зусиль, щоби не було правих змін курсу, але моя така думка, що по настроях верховного військового командування нашого, а головно німецького, ухил направо є неминучий, лише як далеко він піде.

Переказав їм також думку Жуківського про утворення міцних військових об'єднань, вихованих у соціялістичному дусі як підпори політики Уряду, та висловив свою думку про необхідність впорядкування народніх мас для неминучої, може й збройної, боротьби проти тої реакції, яка може прийти.

Доповідь вислухали дуже уважно та після довгої мовчанки один з присутніх запитав, показуючи наш "Заклик": а хто це вам склав?

Відповідаємо, що це колективна праця старшин штабу. І знову запитання: а хто з нас партійний соціял-революціонер? Кажемо, що в штабі є лише один партійний і то галицький радикал, а тому від участи у складенню "Заклику" стримався.

Питають: а чому в заклику спопуляризовані головні засади програми С. Р. та ще лівих ґруп, щоправда їм надано не лише популярної, але й поетичної форми, – але всеж це може скласти лише партійний. Відповідаємо, що хоч із програмою У. П. С. Р. ми обзнайомлені, але не її брали за основу нашого заклику, лише ті бажання малозаможнього селянства, які могли спостерігти під час нашого походу.

Далі уважно та досить докладно розпитують вони про настрої в наших озброєних силах, про їх склад, про взаємини з німцями так, що на деякі з запитань годі й дати відповідь, бо того, про що нас питали, ми не спостерігли чи не мали змоги спостерігти.

Нарада закінчилась тим, що управа С. Р-ів Конграду сказала, що вони мають усе, про що чули, обговорити та про свої постанови повідомити штаб полку негайно по їх прийняттю.

Від С. Р-ів йду безпосередньо до Спілки учителів, бо вже година 5. по полудні, але перед дверима вже ждуть на мене звідомлення стеж, телефонограма з Карлівки, телеграма з Полтави, яку привіз вершник з "Кінського запасу" разом із запискою від Корніяша.

Вибачаюсь перед представниками учительства, що зібрались в учительській кімнаті реальної школи чи то гімназії, вже не тямлю де, влаштовую тутки же в сусідній кімнаті штаб, бо там зібралися Григоріїв (ад'ютант) з паперами, начальник служби зв'язку, заступник господаря, післанці і т. д.

Рішуче необхідно при частинах у часи громадянського типу війни, а міждержавної обов'язково бажано мати референта в громадських справах, бо інакше бойові операції якось відсуваються на другий плян.

Стежі доносять, що дійшли до призначених місць, що ті ворожі частини, які йшли на Берестовеньку, звернули до залізниці на Лозову, де в околицях перестанку Кегічівки чекають на них ешелони та "Заамурець", що біля стації Голуби (10-12 кільом. від Конграду) стежа сполошила анархістів, які від'їхали на схід на дрезині, що по відомостях залізничників зі ст. Зачепилівки ворожа сторожа стоїть на мості через річку Берестову біля стації Осипівка.

Отже, треба ніби гнати далі, щоби не дати ворогові опам'ятатись та використати до кінця легку перемогу під Карлівкою, що вдалася самим лише маневруванням. Коні відпочали, люди поїли, можна і вночі йти, але з Карлівки повідомляють, що туди прийшли "смертники" і кінна сотня Слобожанців разом 120 люда та гармати без коней, які зараз поповнюються та вчать коней, Дорошенківці пішли на зади, на Селещину, та що Карлівка, властиво кажучи, порожня від озброєного люду, а повна майна.

Штаб дивізії пише, що ешелон із Слобожанською піхотою вийде може вночі, а з Карлівки, звичайно, треба йти пішки, щоби я з кіннотою не заривався, бо у Катеринославі австрійські війська задержуються, тому мушу берегти південні напрямки, але все ж кажуть, що моєї ініціятиви не вяжуть, Корніяш просить вказівок, куди їхати з господарським ешелоном.

Наказую "смертникам" і Слобожанській кінноті задержатись у Карлівці до підходу цілого коша, командантові "кінного запасу" формувати при собі піші та кінні частини, яких би вистарчило на самооборону, причому "смертникам" тимчасом залишитись у цій залозі.

Наказую зв'язкові наладнати телефонічну сполуку з Харківською ґрупою та розібрати залізничий тор на Лозову і на південь. Полковникові Сікевичу посилаю через Карлівку наказ якнайскорше дігнати кінноту.

Тепер до панів учителів, цікаво, чого вони від мене хочуть. Ну, а якщо питатимуть про майбутню освітну політику Уряду? Їй Богу про це нічогісінько не знаю, то так і скажу.

Помилився. Вони кажуть, що абсольвенти всіх мужеських шкіл в Конграді солідарно заявили учительству, що вони впишуться до гайдамаків і вимагають видати їм свідоцтва покінчення школи; одначе їм залишалося ще декілька іспитів, з яких найважніших не можна пропустити, тому то учительство просить вияснення, чи може полк дати цим хлопцям який речинець для скінчення іспитів? Притому запитують ще, чи полк залишається на завтра, бо місцеві організації мають намір вітати його сніданком.

Пояснюю, що у воєнні часи полк потребує швидкого поповнення, але тому, що не маємо ще вистарчаючої кількости коней, а хлопці невивчені, то думаю, що зможу їх залишити на тиждень-два в Конграді для прискореного вишколу, і цей час можуть вони використати для іспитів. Та скоріше хотів би я переглянути цих охотників, щоб виявити їхню здатність до воєнних трудів. На завтра ж все одно залишаюсь у Конграді, щоби підождати на свою піхоту.

Хлопців негайно викликали на перегляд. Ну і добір! Все це переважно діти сільських інтелігентів або духовного походження – моторні, зокрема семінаристи. Всі від 18 до 22 років. Деякі зобов'язуються ставитись із власними кіньми. Зголосилося разом 108 хлопців.

Я наказав негайно видати однострої та шапки. Хай кінчають науку вже гайдамаками. Видано їм, скільки було, шабель, до Корніяша пішов наказ вислати як можна більше зброї та сідел.

Вже цілковито вечором прийшли до штабу С. Р-и та попросили, щоби полк залишився деякий час у Конграді, бо вони рішили причинитись до його поповнення надійним елементом, а для цього бажана певна агітація і тому придався би парад під час ярмарку та гостина гайдамацтва в Піщанці на храмі.

Вночі було спокійно. Усталено зв'язок з Харковом, який вже заняли наші разом із німцями. Група, що стояла в Осипівці на Катеринославському напрямку, не виявила ніякої активности, а також ґрупа, що була в районі Лозової, отже, можливо було спокійно агітувати і парадувати.

Ярмарок випав не дуже вдатно, бо зранку перепадував дощ так, що наші зв'язки з населенням обмежилися гостиною 1-ої та 2-ої сотні на храмі в Піщанці, а решта сотень була на приняттю у місцевого самоврядування, яке так ріжнилося від фестівалю в Полтаві, що про це варт згадати. По-перше, не було переваги військових, бо було нас майже рівно з присутніми цивільними, по-друге, припрошували та гостили панночки, місцеві інтелігентки та дочки членів місцевого самоврядування, по-третє, не було надміру алькоголю, бо лише по чарці доброї наливки, по-четверте, не було гучних промов, тільки щира балачка та дві лише промови – одна від війська, одна від громадян. По сніданні пішли не на танці, а на параду, бо прояснилося і площа почала наповнятися возами, прийшли і наші сотні з Піщанки з юрбою селян, а разом з ними прийшла і кінна сотня Слобожанських гайдамаків, 60 їздців з цим веселим, гарненьким хлопчиком на чолі, який своїми русявими кучерями звертав мою увагу в Києві під час дефіляди українських військ. Він доклав, що Слобожанська піхота вже в Карлівці, що вона везе нам зброю та що збірає там вози і внедовзі буде тут.

Наша дефіляда пройшла майданом дуже гарно, причому в кінці її машерував пішки, але вже з оселедцями, наш новий актив.

По дефіляді зголосилися нові добровольці, теж понад сто молодих хлопців, переважно з селян і з тих великих осель, що були довкруги Конграду. Частину цих новобранців привела до полку та сама жінка, що вітала мене в місцевому самоврядуванні та яка, по словам наших гайдамаків, є найвпливовішим агітатором не лише на Піщанку, але й на цілу округу і яку то уважають ворожкою, чи то відьмою, вже не знаю чим, але і найповажніші господарі її побоюються.

Ярмарок собі йшов і по його майдані ходили, красуючись новими одягами, наші нові охочекомонники, бо старі сиділи по домах чи коло них, бо ще на параді їм заповіджено дальший похід, коли підійде наша піхота.

Ті наші старшини, переважно зі складу другої сотні, що залишилися з "маршовими", гаряче працювали, підготовляючи стайні для нових коней, спільні помешкання для нового активу, манеж (уїздню) для вправ і т. д.

Коло 3-ої години явився в мене командант кінної сотні гайдамаків і доклав, що піхота коша зараз підходить і що він теж ладнав сотню, бо полковник Сікевич наказав по приході усього полку до Конграду виладнатись для перегляду командуючим групою.

Трохи мене здивувала така велика швидкість, бо між Карлівкою та Конградом було 35 кільометрів шляхом, який двічи переходить через глибокі яри з досить таки крутими підйомами.

Виходжу назустріч піхоті. Повз широкої вулиці, що йде на Піщанку, стоїть виряджена кінна сотня, а з боку Піщанки швидко котиться валка возів, на яких сидять якісь люди, а на першому з возів повіває невеличка малинова хоругва.

Командант кінної сотні чвалує раптом попри мене і підлітає до першого воза, з якого в бігу зіскакує першою якась струнка постать у сірій селянській свитині, за нею спиняються інші і зіскакує хоруговка.

"З возів, вставай"!.. – звенить, покриваючи згуки, металічний, трохи охриплий голос і раптом цілий шлях вкривається підбігаючими людьми з крісами в руках, в сірих свитинах, подібних до свитки того першого, що зіскочив. Дядьки, що залишилися на возах, швидко від'їздять в протилежний бік шляху, – уставляючись на самім його краю лавою, та відкривши цим рухом скорострільні двохколки та гармати, які теж за поспішаючою бігцем піхотою ідуть і собі займати місце в рядах. Кінна сотня бігом проїздить назустріч пішакам, що біжать, щоби стати на їх лівому крилі, так що весь шлях – це жвавий рух, весь повний коней, людей та возів.

Хвилина, і зі всього цього хаосу виростають два нерухомі мури озброєного пішого та кінного люду з одного, та порожніх в два ряди возів – з другого боку.

"Струнко"!.. – звучить команда, але це цілком непотрібно, бо й без неї усе завмерло нібито вирубане з мармуру.

Чітко, рівномірним і повільним кроком підходить до мене той пер­ший, шо зіскочив з воза, очевидячки командант полку, та докладає про стан полку. Переді мною вище середнього росту людина з обличчам правильних та гарних рисів, на якому малюється вираз міцної волі, що вироблюється у людей лише постійною звичкою командувати; русява борідка та вуса ще більше якось підкреслюють це вражіння, надаючи цілому обличчу поважний вигляд. Ясні очі дивляться прямо, але ніби десь поза вас і в них блискають рідким блеском ті вогники, що знайомі тим, хто бував у боях, і які являються познакою хоробрости.

Стискаю комендантові Слобожанських гайдамаків руку і раптом, якось несподівано, обіймаємось.

Переходжу попри ряди нерухомої лави на правому крилі і бачу вже знайому з боїв під Арсеналом (див. I. частину Споминів) постать Волоха з його рябим кам'яним обличчам, а за ним ріжноманітні обличча "Червоних гайдамаків", а позаду чорніє масою коней батерія, далі більше людяні, якісь ніби миліші обличча "Чорного куріня", за яким блискає усмішкою комендант кінної сотні.

"Здорові були, брати Гайдамаки!" "Здоров, Пане Отамане!" І враз за одностайно відрубаною відповіддю неголосно та не поспішаючи звенить спів: "Ми Гайдамаки, всі ми однакі, всі ми ненавидим пута і ярмо, йшли діди на муки, підуть і правнуки, ми за народ життя своє дамо!" На цьому змовкає пісня та знову мертва тиша. Проходжу попри ряди, вітаючись окремо з декількома знайомими, й висловлюю радість, що зі собою будемо мати піхоту теж гайдамацьку.

Кажу полковникові Сікевичові – командантові, що я гадаю ниньки ще продовжувати марш на Лозову та що й він також, давши відпочити людям, нехай рушає слідом, бо в Конграді залишиться тільки маршова сотня.

"Так, значить, рушати зараз же далі?" – питає він. – "Як можеш". – "Звичайно, можу, лиш трохи людей погодуємо, бо ми тільки снідали, а обід у кухнях, з нами". "Кухні вперед, – кричить, – обідати!". Швидко виїзджають вперед ці необхідні знаряддя війни, коло них збираються гайдамаки усуміш з дядьками з возів, а Гордієнківська сурма кличе сідлати і виходити.

За годину вже спускається в долину р. Берестової довга кольона кінноти з гарматами, яку вітають мешканці Конграду і наші маршові, які вже дістали зброю та кінний наряд – бракує тільки коней.

Коли ми почали підніматися на плоску височину, що йде на село Андріївку, зачорніла за нами група вершників. То вже йшла Слобожанська кіннота з пішою Слобожанською артилерією; вони вийшли трохи раніше, щоби у разі потреби нас підтримати.

У повній темряві дійшли ми до с. Чорнолозки та "Подарунок Надії", де й остали на ніч, а піхота заночувала в 10 кільометрах за нами в районі Андріївки, висунувши до самого нашого розташування бронепотяг та ешелон з десантом. Це вони докінчили направу двох паротягів, що залишили нам відходячі большевики та над приведенням яких до порядку добре попрацювали ще наші інжініри.

Маючи 1000 баґнетів такої піхоти та ще з 8 скорострілами та 4 гарматами, можна було ризикувати.

Ворожий бронепотяг та його прикриття без жадного стрілу чкурнули до стації Орелька.

На ранок 9-го квітня пішли ми далі.

ДО ЗМІСТУ