Піхота, яка, не маючи муштрових коней, яких треба на ранок убрати та підгодувати, приїхала на своїх возах майже до самого хвоста нашої кольони, а відставша її артилерія також швидко всіх дігнала.

"Бронепотяг" та його залога вискочили вперед аж до річки Орель, де звели бій з ворожим бронепотягом. Всю цю акцію вів особисто Волох.

Піхота пігнала повз залізницю на допомогу бронепотягові, а кіннота, ухилившись на північ, пішла через село Артельне в обхід залізничих переправ через Орель та Орельку.

До 4 (16) години вже з цими переправами покінчено, і ворожий бронепотяг відійшов до самої Лозової. Вже в пітьмі ночі вскочили майже одночасно до цього залізничого вузла Слобожанці повз залізницю, а дві Гордієнківські сотні з півночі.

Решта полку, зморена форсовним маршем, бо пройдено в півтори доби 85 кільометрів, зупинилася в районі Панютино-Лозова.

Під час цього переходу трапився випадок, про який варто згадати, бо він характерний для того часу: коли ми переходили Орельку, яка уся гейби обросла численними селами та хуторами, явились у нас селяни з повідомленням, що якийсь большевицький комісар, з невеличким відділом озброєних на возах, щойно проїхав на північ на панських конях та в екіпажі, збираючи з розкиданих хуторів грошеву контрибуцію для куріня анархістів.

Селяни голосились на провідників для погоні, не тому, щоби відібрати гроші, бо вже важко було би встановити, що кому належиться, але тому, щоби покарати "контрибутчиків".

На їх настирливе прохання я мусів вислати погоню за "контрибутчиками", яка гналася два дні, кінець-кінцем, вже на селянських возах, відправивши муштрових коней до полку, таки дігнала і відібрала щось понад 100 тисяч карбованців ріжною валютою.

Добродій комісар не мав ніяких повновластей від влади, а з ним було шістьох озброєних до зубів грабіжників.

Село Панютино це, власне кажучи, не село, а залізничий присілок коло стації тої назви, на якій міститься паровозне депо та значна частина залізничих майстерень вузла Лозової.

Треба сказати, що в той час не доводилося мені бачити більше національно свідомого та організованого осередка.

Нас зустріли, провели, влаштували – нам показали майстерні, куди були сховані "хворі" паротяги, які за дві години можуть бути пущені в рух; повідомили, що місцева "Просвіта", якщо ми хоч трошки залишимось, влаштує нам виставу та бесіду, та врешті до двадцять техніків-майстрів ріжного фаху зголосилося до нашої технічно-зв'язкової сотні, зробивши її таким чином поважною технічною силою.

Робітництво майстерень та залізничого вузла берегло все це майно від вивозу на Московщину лише тому, що вірило в прихід української влади, близької їм щодо мови і успосіблення, влади, що заступала інтереси українського селянства та робітництва, вони і до війська українського готові вступити та йому допомагати, але для чого та що робитимуть тут німці? Для чого та чому вже почалися репресії проти українського робітництва, про що вони вже мають гіркі повідомлення з Харкова, де є вже протидемократичні накази тамошньої комендатури?

"Ми", – казали в щирій балачці представники робітничої кольони в Панютині, – "охоче поділимось владою з нашим трудовим селянством і невеличкою нашою інтелігенцією трудовою, але на шлях безоглядного підпорядкування московському пролетаріятові може штурхнути нас те, коли ми побачимо, що українську самостійність хочуть використати проти нас".

І дивно було почути ті самі слова, які нібито сказав у Центральній Раді Неронович, який загрожував прикликанням російського пролєтаріяту на поміч проти реакції, та якого за це нібито розстріляли Богданівці.

Мимоволі напрошувалось запитання: а чи-ж мали вони право так робити, йдучи в авангарді німецьких військ, що наступали згідно з умовою, складеною з нашим урядом?

Щоправда, навіть Ленін в одній зі своїх пізніших промов, оцінюючи ріжницю між Берестейським договором і договором членів російських установчих зборів в Сибірі з представниками Антанти, сказав: "Уявіть собі, що до вашого авта підскочила ґрупа грабіжників і, приставивши пістолю до чола, вимагає віддати їм авто, щоби їхати на дальший грабунок і ви згодились авто віддати; уявіть собі і другий випадок, що ви віддаєте своє авто грабіжникам для того, щоби вони їхали ним дальше грабувати, але добровільно, чи то за певну плату. Що трапилось? В обидвох випадках ви віддали авто грабіжникам свідомі того, що вони поїдуть ним далі грабувати. Але спитаємо, яка з тих нагод може бути скорше виправдана і не лише з мотивів етичних, але з чисто матеріяльних?"

Отже, визнайтеся тепер, до якої категорії буде відноситись та чи друга "угода"?

Цікаво, що панютинський робітничий осередок, який був під впливом соціял-демократів, поставив нам категоричну вимогу не чіпати тих українських комуністів, які залишилися в Панютині, бо вони, виконуючи свої партійні обов'язки при щойно відійшовшій московській владі, все були не лише льояльні до українських визвольних змагань, а навіть у питаннях культурного характеру щиро помагали. Добре, що 3-тя сотня стояла у Лозовій, а то було би тяжко її здержати, бо вона все мала нахил до вжиття репресій там, де їх не конче було потрібно.

Ясно було, що наступає для України психольоґічно-суспільна кріза: селяни в Києві начинають зневірюватись у доцільности української самостійности, бо бояться, що вона принесе їм реакцію. Гребінчанські міщани бояться правих реформ від української влади, під Хоролом частина селянства стала озброєно проти нас і була готова ототожнити Україну з реакцією, в Конграді С. Р-и допомагають і то лише з огляду на гасло нашого "Заклику", щоби протиділати реакції, а Панютинські робітники просто кажуть і майже загрожують стати при боці Москви, якщо прийде реакція, а міжтим ця реакція вже отруїла своїми бацілами військово-здоровий організм Запорожжа, що вже перестав бути виразником волі мас, а може поки що є виразником волі всеї мійської позаклясової української і лише демократичної інтелігенції та інших суспільних ґруп, теж не соціялістичних.

Цікаво, що народні маси по всім цим нашим уривочним спостереженням ще досі не знайшли своєї влади, яка би їх цілковито задовольнила, тому таке відірвання кермування та збройної сили від мас шкідливе, зокрема в цей період процесу шукання чи то популярної, чи то бодай "твердої" влади.

Відчуваємо пекучу потребу якось цій біді запобігти, знайти якусь ще точку опертя в Запорожцях, бо Гордієнківських кадрів ледви вистарчає, щоби утримати відповідні настрої бодай у межах полку, та й небагато нас, хоч і розкинули ми свої маршові сотні від Лубнів аж до Лозової.

Здається, Слобожанці можуть бути такою другою точкою опертя; щось стійке є і в цих нерухомих, впевнених обличчах.

Отже, 10. ранком іду до стації Лозової – налагодити охорону, а заразом познайомитись зі складом Слобожанських гайдамаків. Своїм хлопцям з другої сотні та кулеметчикам наказую теж познайомитись з цим полком докладніше і здати про це вичерпуючий звіт.

Може, це воля сприяючої долі, що обидва Гайдамацькі полки зійшлися в одному відділі під одною орудою.

Полковник Сікевич робить вражіння доброго муштровика, який в захопленні від тої частини, яку він приняв під свою оруду та яку він уважав зразком бойової карности і витривалости. Він мені оповідав, що бувший начальник штабу Коша Удовиченко Олександер залишив Кіш у Києві та пішов до Слівінського у Генеральний штаб, який тепер є в періоді формування, що нагінка на гайдамаків та висилка їх із Києва була внаслідок того, що хлопці, карні на муштрі та в службі, ніяк не могли відзвичаїтись від цього, щоби мати свою власну думку поза службою, та часто густо допускалися некарних учинків на ґрунті політичного розходження з іншими частинами київської залоги. Про останнє йому відомо ще від Слівінського, який інформував його про полк, коли робив йому пропозицію переняти цей полк перед виходом із Києва.

Полковник Сікевич казав мені, що він взагалі проти політики у частині, а що, мовляв, це справа Волоха, який є найпопулярнішою особою в полку.

Побалакав я із Волохом – це людина інтуїтивно-чутливо-розуміюча настрої мас, а разом із тим людина крайніх, найрадикальніших гасел. Таких людей залюбки називають у нас чомусь-то демаґоґами, хоча демаґоґ свідомо ділає на чуття-інстинкти, а такі, як Волох, це якраз втілення чуття.

У мент моєї балачки з ним він висловлював велике невдоволення тим, що Уряд Центральної Ради випустив віжки з рук і їде в кареті, яку везуть неслухняні коні – німці на нещастя їх використовують і везуть, куди схочуть, а добродії з Центральної Ради думають, що це вони їдуть, куди хочуть. Його тодішна політична концепція влади, яку він бажав би Україні, була досить невиразна, але скоріше була радянська, чим якась інша. Командант Чорного куріня, прізвища якого, на жаль, не пам'ятаю, був такої думки, що форму устрою можуть вирішити лише Установчі Збори, а як вони зберуться, це з його слів було неясно. Отже, так виглядало командування.

А щодо гайдамацької маси, то вся вона була за народоправством, розуміючи під народом трудові його верстви.

Поки розбирались ми в настроях Слобожанців, наші стежі посувалися вперед, причому Слобідські йшли в напрямку на Барвінкове, а Гордієнківські на Павлоград. Десь коло 10-ої години рано прийшло донесення з фронту, знад річок Вел. та Малої Терновці, 10 кільометрів від Лозової, що на південному напрямку ворога не було, але стація Руднева занята анархістами.

Одночасно з цими відомостями з харківського напрямку приїхав до Лозової ешелон Дорошенківців під проводом полк. Загродського, а від Конграду прийшла Дорошенківська кінна сотня. Дорошенківці перебрали на себе охорону Лозової, звільнивши гайдамацькі частини.

Волох, як тільки довідався, що у Рудневі є анархісти, став настирливо проситись вперед, так що за пів години вже гнав зі своїм курінем потягом у той бік, а "чорні" та дві Гордієнківські сотні теж приготовилися до виступу.

Руднево заняли з наскоку, але ворог очевидячки спам'ятався, бо почав вводити в бій все нові та нові частини так, що незабаром готовляться до наступу і "чорні" і Гордієнківці. Аж до Лозової, знову таки з Харкова, під'їхав потяг, у якому два куріні німців та попереду нього бронепотяг. Довідавшись про бій під Рудневом, німці, не давши виїхати нашому ешелонові з "чорними", проскочили вперед, але за півтора години їх ешелон від'їхав назад, бо дістав тверду відсіч, а Волох зі своїми Червоними гайдамаками залишився, майже окружений большевиками, але все-таки держав ст. Руднево. На виручку пішли "чорні" та Гордієнківці, за ними спам'ятавшися і німці та до 3-ох годин Волоха виручили, причому чимало Червоних гайдамаків поранено та побито, і сам Волох був ранений в руку та ще багнетом. Дальший наступ на Барвінкове спинено наказом Натіїва, що Гордієнківці мусять бути витягнуті з бою і стояти в поготівлю для посадження в ешелон, щоби їхати на південь, та що в цій операції полк підлягатиме комендантові Республиканців полковникові Болбочанові, від якого я маю дістати певніші вказівки. Йому чогось підпорядковувати мене не вагаються, а він такий же "кріґсофіцер" (1), як і всі інші, крім звичайно старших ранґ штабу Натіїва – полковника Сікевича, Алмазова і мене.

Шкода розставатися зі Слобожанцями, яких бойові і товариські властивости я зумів вже оцінити, але добре, що західний напрямок доручають Сікевичові, підпорядковуючи йому Дорошенківців. Цей раду дасть.

Пишу цілком щиро донесення до штабу дивізії, висилаючи копію і Генеральному секретареві Жуківському про те, що вважаю полк Слобідських гайдамаків надзвичайно видатною та бойово-карною частиною, а тому сама думка про його розформовання є шкідливою, а також небажані зміни в його командному складі.

Одночасно ще вечером дня 10-го післав я накази в Карлівку та Конград, прискорити доформування та долучити до полку всі вже готові частини, зокрема приєднатися "смертникам". Корніяшеві у Полтаву даю наказ їхати з господарською частиною до нас через Харків, туди спрямувати і автовідділ, але вважати, щоби він дорогою до когось не "прив'язався". Таким робом підтягаємо все, що можна, щоби у цю нову операцію вступити в якнайбільшому складі.

Використовуючи те, що Дорошенківці та німці заступили усю охорону у Лозовій, що з полку знята відповідальність за західний напрямок, стягаю все в район Панютина, щоби провести сяку-таку муштру, вдягти тих, хто ще не вдягнутий, направити наряд на коней і т.д.

Легко сказати, скоро вже повний місяць в безпереривному русі і то в боях, коли не числити двохдневної перерви у Полтаві; за цей час горячкове формування в поході і ніякої можливости не то якогось вишколу, а доброго ознайомлення командного складу з людьми та людей з кіньми.

День 11-го дано на відпочинок і переґруповання, а 12-ий призначено на вправи одинцем по сотнях – володіння конем, шаблею тощо.

20-го (2) вечером викликав мене до Лозової командант 2-го Запоріжського полку полковник Болбочан, який приїхав туди з першим своїм ешелоном. Його полк також виріс за цей час, так що аж потрібував двох ешелонів, щоправда, в цих ешелонах надто було багато особових возів і надто багато старшин без призначення.

Полковник Болбочан переказав мені, що ми їдемо на Крим, але про це ніхто, крім мене, не повинен знати, а чому їдемо на Крим, відомо йому, полковникові Болбочанові, а моїм завданням є навантажити полк, їхати слідом за його ешелонами, притому держати з ним тісний зв'язок всіма засобами. Біда з цими неофітами військової справи – ну, хоч би будь-яку орієнтацію подав, а то, як зв'язок обірветься, що тоді?

Питає мене, скільки потрібно мені ешелонів – відповідаю, що найменше чотири і всі з вантажних возів, особових непотрібно. Він трохи здивований цією цифрою, але доводиться пояснити, що в мене головне це коні; коні та коні, а їх не всадиш більше як 8 до воза. Та ще треба і возів для людей, та ще спеціального додання возів для коней.

Обіцяно надіслати необхідні вози і 2-ий Запоріжський полк погуркотів собі далі на південь.

12-го квітня подали перший ешелон з Харкова і – радість: на ньому поважно похитуються наші "Пежо" і потрясає своїма башенками "Партизан", а коло них притулились мотоциклі. Але що ж це? їх вже дванадцять – добре, але добряга Корніяш застряг у Харкові лише з муніційними возами й при автовідділі.

Вечером 13-го підійшло все готове: прийшли до Алмазова дві гарматки новісенькі, поблискуючи фарбою, не то що заслужені старі з-під Лубнів і Ромодану, на яких стільки вищербинок від куль, що вони подібні на вісповате обличча; при цих двох гарматках і кулеметна чета "Максима" для власного прикриття.

У цій другій четі, як і в першій, лише 6 старшин, решта козаки з досвідчених фронтових гармашів, ледви не кожний може бути за підстаршину. Люди в батерії могутні, так що аж страх збірає, щоби часом не попасти в їх руки.

За свої 20 років чинної служби у війську це другий раз у житті бачив я таку батерію. Перша була 3-тя кінно Гвардійська, куди вибирали щороку 15 до 20 хлопців з півторатисячного укомплектування 3-тої гвардійської дивізії. Але мушу зазначити, що національний склад цеї першої батерії, звичайно козаків, був такий, що якби він був у ній під час революції, то вона просто перейшла би в українську армію. Одним лише відріжнялась гайдамацька артилерія, а саме ініціятивою цілого її складу, як в бою, так і поза боєм.

Прийшли також "смертники" в складі двохкулеметної команди "Максима" з більшою як треба обслугою та, очевидячки, щоби не псувати загального вигляду полку, в сірих, трохи від наших ясніших чемерках та шапках сивих з темно-блакітними шликами.

З Конграду підійшло 84 хлопців вже готових, наші же учні гайдамаки ще не здали всіх іспитів і мали дігнати полк, як підійдуть до них коні з Карлівки, де вже "Кінський запас" розгорнувся в повну сотню в 140 шабель. В Конграді теж ще прибули на поповнення селянські хлопці, що вийшли по приговорі сільських громад як якоїсь своєрідної мобілізації, тому там після виходу вже готових, залишилося ще понад 250 озброєних, але без коней, частинно без одягів, які мав їм довезти з Полтави наш господарчий відділ, що лишив там Корніяш разом з похідною півсотнею в силі 65 озброєних гайдамаків.

Упорядкувалась також похідна сотня і в Панютині головно для поповнення технічних наших відділів та артилерії, хоч був гарматний відділ і в Конграді, де залишився старшина артилерії, який мав підтягнути гарматку з тилових складів і влаштувати там навчання. В Панютині вже було зібраних понад сто людей. До того замислювали ми і свою сотню в Лубнах 110 люда так, що загалом в запіллю було людського запасу понад 500 чоловік, не рахуючи немуштрованих. Також упорядковано ремонтне кінське депо в Карлівці та одягове матеріяльне депо в Полтаві. Команду всієї цієї етапної лінії полку об'єднано в руках поважнішого старшини сотника 2 сотні Іваська, який мав свій осідок у Конграді та звідтам мусів координувати цілий наш етап.

Сам полк до менту походу на південь мав вже чотири муштрових сотні по 130-140 шабель, два відділи скорострілів разом до 160 люда, 4 "Кольти" в тороках та 2 "Максими"; сотня технічно-зв'язкова заразом і охоронна сотня штабу 140 шабель та дві телєграфічні, дві телефонічні, одна кабельна і дві підривні двуколки, а до того два підривні вози; автовідділ, два легкі авта "Балтієць" та "Форд", три вантажних, три тонових "Пежо", 12 мотоциклів, автоцистерна та автомайстерня.

Коло автовідділу держався і "Партизан", так що там всього було до 100 баґнетів та два "Максими". Кінно-гарматна батерія мала 4 кінно-гірські гармати з повною кількістю набійних скринь та два кулемети "Максима"; ціла її обслуга мала близько 300 чоловік.

Кожний з цих муштрових відділів полку мав кухні на повну скількість людей, два господарських вози по 4 коні та дві муніційні двоколки з чотирьохкінною упряжкою замість двох коней, між іншим наші кулеметні Максимівські двуколки теж мали своєрідну упряжку кінних кулеметних відділів в шість коней так, що могли намагати за своєю кіннотою чвалом і вскач.

Щоби дати повну уяву про те, що тоді носила назву Запоріжського полку кінних гайдамаків ім. Костя Гордієнка, треба сказати дещо і про "господарчу частину". Вона тоді вже була теж не будь-що, а мала вона 20 господарських возів по 2 коні та 25 залізничих возів повних майна, а крім того свою власну збройну силу в 10 вершників і 100 пішаків з двома "Максимами"; пішаки разом із тим були рухомим запасом людей для муштрової частини полку на випадок втрат. Крім цієї збройної сили, було ще в господарській частині 60 немуштрових, але теж озброєних.

Безумовно, це була ненормальна частина, бо де то хто бачив або чув, щоби в кінному полку, хоч би і окремому, хоч би й єдиному, були свої автовідділи, гармати, окрема етапна лінія з маршовими сотнями, кінськими запасами і т. д., але ця організація якнайкраще відповідала не дуже то нормальним умовам і тодішній війні, а також і взаєминам зі спільниками (німцями) та населенням.

Для тих, хто не визнав можности впорядкування міліційних військ, скажу, що вся ця організація доконана при помочі – одного старшини з вищою військовою освітою та передвоєнними кваліфікаціями на чолі – двох з передвоєнними кваліфікаціями в артилерії та чотирох, яких можна було уважати за маючих певну військову освіту, бо були бодай по прискореному курсі в юнацьких і військових школах до війни – з них два в артилерії. Решта старшини, навіть підстаршини, це з воєнного вже часу, як от командант сотні технічно-зв'язкової – підстаршини, які мали за собою і то не цілий досвід війни, зато велике революційне натхнення, а головно бажання праці і буйну енергію, так що просто страшно було щось сказати, бо зараз же підхоплювали і виконували.

Звичайно, така могутня організація вимагала дуже великих грошевих витрат так, що не вистарчало тої здобичі, що ми мали, та щоби не зловживати реквізіційними квітками, доніс я Натіїву – копія Жуківському – про необхідність мати гроші по певнім кошторисі, та ми їх і не дістали і надалі жили тим, що шабля добула, а часом капнуло щось зі штабу дивізії.

Після горячкової праці на ранок 14. все впорядковано та в цей день мали вантажитись три довжезні наші бойові ешелони, всі разом так, що кожний ешелон зокрема був готовою боєвою одиницею. В кожний ешелон приділено також телеграфістів для зв'язку. Ешелони вийшли трохи тяжковаті по числі возів, але не по вазі.

Вантажимося, але Панютинці піднімають крик, вони навмисне для нас впорядкували виставу і вечірку. Ну що ж, навантажимось, попрощаємось, а вночі вперед на новий напрямок, бо Болбочан вже вийшов з Павлограду так, що треба поспішати.

Дивлюся, як дружно клопочуться коло ешелонів хлопці, поскидавши чемерки, лише в синіх блискучих куцанах, як подають коней, як укладають вози, щоби було добре та й гарно; як сотня перед сотнею пописується швидкістю та якістю праці, та мимоволі росте в серці нерозгадана радість про майбутнє цього нового полку, нової армії, якої традиція не має ще повного року, але в якій спадщина великого минулого спалахнула новим огнем посвяти для Батьківщини. Віриться, що цим полком можна ризикнути на те, що й називається вінцем кінноти: кінну атаку на шаблі.

Очевидячки це відчуваю не лише я: ось стоїть сотник Нестроїв і любується своїми возами, що чепурненько поблискують свіжою фарбою. Пофарбовані в залізничих майстернях, стоять щойно навантажені на ваґоні, а він, побачивши мене, підходить і каже: "А що, батьку, з такими хлопцями і в кінну атаку не страшно!"

Завантажились і на забаву. Завзято танцюють хлопці, але заграла сурма і всі юрбою метнулись до ешелонів. Засвистав паротяг і врешті ешелон, постукуючи на рейках та колихаючи вагонами й возами на плятформах та вартовим біля кулемета на паротязі, вирушає в напрямку на південь у невідому темряву, бо хто зна, що нас там усіх чекає...

"Закурила доріженька через брід"... звенить, заглушувана колесами пісня. Так і куриться вона. Але не порохом-курявою, а клубами чорного диму з паротягу. І не пропливають повагом, сидячи зручно у м'яких сідлах, моторні козаки з люльками в зубах і оселедцем за вухом та високі берести й хвилюючий ковиль на степовій доріжці – а спішать, біжать телеграфічні стовпи, гуркотять містки попри хитаючіся вози, з яких виглядає то здивована кінська голова з роздутими храпами, то чубате, подекуди теж з люлькою, а частіше з цигаркою у зубах обличча новітнього гайдамаки, якого несе вихром, як чорт Вакулу, машина ланами колишніх "Диких Піль" на південь у Крим, забутими шляхами його предків.

ДО ЗМІСТУ