III. Похід на Крим. Зустріч в австрійськими галицькими частинами та російським відділом полк. Дроздовського. Конфлікт з німецько-австрійським командуванням

Швидко минають стації і перестанки, та на ранок 15-го наш перший ешелон уже в Павлограді, а два інші муштрові розтягнулися від Жемчужникова до Павлограду. Господарська частина сповістила, що вона, мабуть, вийде 15-го або 16-го з Харкова на Лозову.

У Павлограді чекав на нас зв'язковий від Болбочана, який передав устно повідомлення, що у Синельникові дійшло у Республиканців до непорозуміння з австрійським командуванням, яке не хотіло пустити їхніх ешелонів на південь. Конфлікт випав так гостро, що Болбочанові довелося пустити один зі своїх ешелонів по переводах, які не були добре наставлені, і це привело до того, що зіткнулися ешелони наш і австрійський, причому зіскочило з рейок декілька возів. Є ранені з обох боків, але Республиканці пішли далі. Нам підтверджувався наказ йти вперед за всяку ціну, не спиняючись ні перед чим, і в повному поготівлю.

Одночасно прийшов і австрійський командант стації Павлограду, якийсь молодий старшина, та намагаючись балакати суворо, що йому не дуже щастило, бачучи наших чубатих, переказав, що його "обер-команда" з Синельникова наказала всім українським ешелонам задержатись до вияснення українського Уряду, куди і з якою метою йдуть ці ешелони.

Гаразд. Робимо вигляд, що приймаємо це під увагу, а тимчасом стягаємо всі ешелони до Павлограду та перегруповуємо вози так, щоби кожний ешелон став "бронепотягом", тобто міг стріляти, не знімаючи ані людей, ані гармат, ані кулеметів. "Партизан" йде до першого ешелону, натомість третій дістає чету кулеметів "Кольта".

Поки це все діється, Андрієнко їде з групою наших їздців до міста, щоби там розклеїти наш "Заклик", який ми роздавали на кожній стації та викидали з возів коло кожної хати, близької до залізничого шляху.

За якої пів години він повернувся та привіз з собою двох старшин, які зголосилися один як командант, другий як ад'ютант Павлоградського гусарського полку, що тепер вважає себе приналежним до Української Армії. Павлоградський гусарський полк це старий полк російської армії, який виводив своє походження від Слобідських козацьких полків, яких за Катерини II. перемінено в гусарів.

Цей полк, – власне кажучи словами Андрієнка, дута орхестра полку та господарська частина з невеличкою кількістю муштровиків, залишився якимось чудом у Павлограді за весь час большевицької влади, а в перехідний час захопив владу, тоді здається, коли вже не було що її захоплювати, та вирішив, що він український.

На мою пропозицію, приєднатись до Гордієнківців, командант "Павлоградських гусарів"(українські гусари, це вже історичний незмисл так, як і сердюки республиканської влади) заявив, що його залишив Болбочан у Павлограді на доформування (1) під його історичною назвою, тому він може рушити в похід лише тоді, коли скінчить формування.

Очевидячки ми мали діло з типом "місцевих" частин, які виробилися в цей період революції, які визнають, яку хочете, владу, щоби тільки не рушитись з місця. Головною базою таких "військових" частин була завсігди або орхестра, або майстерня, або хлібопекарня, які давали "бойовому станові" частини заробіток, ну, а кожна з явившихся влад охоче приймала під свій прапор "добровільно зголосившуся" частину з огляду на ті економічні чи "моральні" вигоди, які вона давала. Останніми вигодами уважали можливість мати орхестру на свято, тому такі орхестри з подивугідною зручністю вміли грати і "Інтерціонал", і "Боже вождя храні", і "Ще не вмерла", і "Дайчлянд, Дайчлянд ібер алєс", словом, що захочете.

Тому то ми і не намагалися робити цих "Українських гусарів" хоч би своїм маршевим осередком, а заклали попри них свій кадр, щоби відбирати з того, що прийде до "музики", все, що певніше, та робити з них Гордієнківців.

Поки це все діялось, приїхав зараз же за третім ешелоном маленький ешелон з 5 возів з паротягом, в якому було повно коней та людей. Це прийшли поповнення з Полтави, Карлівки та Конграду, які привезли донесення від всіх начальників нашого етапу про те, що всі наші поповнення, які все прибували, вже вдягнуто та озброєно, бракує лишень коней, та що в Панютині чекає прибуття господарського ешелону щось коло 20 вільних одностроїв. Значиться працюють хлопці.

З огляду на передбачений конфлікт висилаю взад із відходячим паротягом довгу інструкцію-наказ, як треба поводитись в разі конфлікту та в разі небезпеки роззброєння, а саме – відходити на села, вдержуючи між відділами зв'язок і тільки в конечності шукати з'єднання з полком; на всіх телефонних та телеграфних стаціях мати своїх людей, бажано і жінок, яких не так легко викрити; впорядкувати висилку донесень до Уряду, паротягами, дрезинами, вершниками, селянськими возами, а в разі необхідности також і перебраними людьми, жінками, старцями, держати міцний зв'язок з соціялістичними партіями, зокрема з селом.

Шлю також у Панютино, до тамошніх організацій, прохання допомагати в організації зв'язку з нашим Урядом, головно випозичанням технічних засобів.

Висилаю також докладне донесення в штаб дивізії, копія Жуківському.

Нарешті все готове; та раптом, захопивши телеґрафні получення і передавши телеграфістам на стації, які нам сприяли, щоби підготовили на Синельниково разом три тори – близче до депо та виходу на Олександрівськ – їдемо досить таки в незвичному та незабезпеченому порядкові – ешелон за ешелоном на п'ять хвилин відстані. Факелів для опреділення відстані між ешелонами немає, а замінити їх нічим, одно добре, що профіль шляху дозволяє далеко бачити дими та ешелони.

Під вечір приїзджаємо до Синельникова, яке нас приймає і дає нам три тори – один поруч одного і дуже зручних, бо далеко від стаційних будинків, близько депо, а головне відділених цілою низкою порожніх торів від тої частини широко розкиненої стації, де скупчились австрійські ешелони вже навантажені та які ще навантажуються. Австрійців дуже багато.

Спиняємось. Ну, як то будуть поводитись пани з "Оберкомандо"? На відзив сурми швидко ладнаються гайдамаки та на всякий випадок – повертаються на помостах ваґонів гармати. Андрієнко з "Партизаном" іде до депо "попросити дозволу" взяти паротяги, а я з невеличкою вартою збіраюсь до "Оберкомандо" зголосити свій приїзд та від'їзд.

Ще не закінчили наші вивантаження, як бачимо великий рух коло австрійських ешелонів, звідки починають рушати до нас вояцькі постаті поодинцем та юрбами, але всі без зброї і дехто махає шапками.

Підійшли, громадяться коло нас, чуємо українську мову та вигуки: – "Дивись, а от Запорожці! Справжні і ненамальовані – живі! Усе, як у книзі – оселедці, чемерки, шлики, зброя!"...

Виявляється, що це "австріяки", але свої, галичани: один із тих полків, яких необачно післало австрійське військове командування на Україну і яких лише після розстрілів та репресій вдалося перекинути знову на італійський фронт.

Хлопці згоджуються провести мене до "Оберкомандо", куди йду окружений гуртом своїх – чужих, які розпитують, оповідають, радіють. Ось і "Оберкомандо" в особовому возі, звідки очевидячки видно, з яким ескортом підходить український командант, та що робиться коло нашого ешелону.

"Оберкомандо" приймає мене зимно, але увічливо. Я так само увічливо зголошую переїзд через Синельниково української кінноти, яка йде на південь по наказу нашої команди. Куди йдемо, не знаю, але не смію гаяти ані хвилини часу, а тому прошу для ешелонів дальшого шляху негайно і то поза чергу з іншими, які їхали в цім напрямку.

"А чому вивантажили так бурхливо людей?" – похмуро питає поважного вже віку ґенерал. – "Вечеряти", – відповідаю, не моргнувши оком, – "годі їсти з вікон, та ще забалакалися з земляками, триста ж років не бачилися"...

Обличча ґенерала раптом прояснилося, він вибухає сміхом, лається по вояцьки та каже: "Ну, то їдьте, чорт з вами, бачу, що вам вже і паротяги подають". Дійсно, вже підходили свіжі паротяги до наших ешелонів і коло одного їхав "Партизан", очевидячки теж "вечеряти". "Їдьте", каже посміхаючись генерал, "все одно піймають вас на півдні німці та ще пруссаки". – "А на півдні вже пруссаки?" – питаю, – "в Олександрівську?" – "Ні, туди їдуть Січові Стрільці. Думаю, що ви з ними також з 300 років не бачилися?" – "Ні", – кажу, – "ще більше як 300 років, ваша ексцеленціє, бо їх традиція сягає ще дальше"... "Ну, так хай щастить! бо пруссаки вас таки піймають".

– "Хто знає, а може й ні: я ж маю наказ, а ексцеленція знають, що значить наказ для вояка, і прошу не думати, що ми, українці, не вміємо наказу виконати".

– "Навпаки", – каже ґенерал, – "тут ваша піхота зі своїм виконанням наказу наробила всім великого клопоту, але ще не було тут цих ваших земляків". – "А тепер це тяжче?" – "Звичайно, тяжче. Ну, так щасливо!"

Попрощавшись із ґенералом, як вже добрі знайомі, їдемо на Олександрівськ, не ризикуючи так ешелонами як на дорозі від Павлограду до Синельникова.

У Синельникові годі було думати про офіційне організовання маршевої сотні, тому залишили ми лишень телеграфістів та невеличкий кадр, щоби скермовувати всіх бажаючих вступити в наші ряди, до Павлограду. Наш Заклик розповсюднили ми по Синельникові за дозволом австрійської команди, яка згодилась вислати з ним стежу, зложену з галицьких вояків, на поблизькі села. Ми приїхали на стацію Олександрівськ. В місті ішли бої, а на стації бачили ми лише варту Січових Стрільців, які переказали, що на Мелітополь йде 15 німецька дивізія ґенерала Коша.

Тому що від Болбочана був наказ поспішати на Мелітополь, де ще держаться москалі, то ми пігнали далі, але нормально ешелон за ешелоном, бо вже весь шлях до Мелітополя був наш і від німців стояли по стаціях лише малі стійки.

Ранком 19-го дістали ми наказ вивантажитись поешелонно на шляху між Мелітополем та ст. Федорівкою, бо Республиканці б'ються під Мелітополем з москалями, тож треба забезпечити їх праве крило.

Перший ешелон швидко вивантажується та йде у розріз між Мелітополем та німецькою кольонією Райхенфельд, але другий ешелон ще не підійшов до Федорівки, а там артилерія, яку на шляху в тім місці, де вивантажився перший, не можна вивантажити: нема добрих під'їздів.

Вивантажені сотні, зв'язкову не виключаючи, йдуть праворуч від шляху, шукаючи правого крила своєї піхоти, і швидко стежі надибують ворожі стежі, що прямують на північ повз залізницю. Йде гарматний бій і розриви шрапнелів вказують, де свої, а де чужі, але раптом починає стріляти якась гармата зі заходу; вбік Мелітополя та по широкому шляху від Райхенфельду проходять теж якісь війська, що в ході розгортаються на південь від цього шляху. В далекогляді і не розбереш, свої чи чужі, але здається не німці. Якісь стежі трухцем спішать в наш бік; ось-ось зійдуться з далеко від'їхавшими нашими правими стежами, але ці і тамті спинилися та якось здалеку придивляються одні одним – звідтам гонить гайдамака: "Батьку! російські старшини – в лискучих погонах. Чи починати з ними бій, чи ні?"... Нічогісенько не розумію. Але за тою стежою, у виразно російськім однострою, виїзжає німецька зі списами та в шеломах, яка йде до наших і з першими не б'ється...

Треба вияснити, в чім справа, тому чвалую туди. Переді мною стежа у формі Стародубського драгунського полку на питомих цьому полкові буланих конях – всі старшини і всі в золотих погонах.

Німецька стежа, побачивши рух нашої групи, теж підходить до нас. Питаю старшин – хто вони – відповідають, що "Добровольці" з румунського фронту. Придивляюсь до облич та в одному пізнаю свого земляка Киянина та молодшого товариша по Київському Кадетському Корпусі. "Тоня, ти, чи не ти?" – Цей дивиться – пізнає: – "А, Всеволод! що в тебе за одяг?" – "Української кінноти. – А ви що за одні?" – "Ми з відділу Дроздовського, знаєш Уліту? він на рік чи два від тебе старший, теж Киянин". "А з нами б'єтесь?" – "Ні, наказу не маємо, а виходило б, що так, бо ви з німцями". – "А ви з ким?"... – "Ми йдемо до Корнілова, але німці теж йдуть з нами. Маємо наказ бити большевиків, якщо ви большевики, то й вас битимемо".

Тут в розмову вмішується німець і увічливо з'ясовує, що цей російський відділ держить щодо українців і німців невтралітет, а тому з ним ідуть німецькі стежі, щоби не було непорозумінь, хоча і не сподівались побачити тутки українські частини.

Треба повідомити Болбочана, але там певно вже знають, бо одержую наказ: "Тому що ворог (який?) підходить, стягуватись до Мелітополя до ешелонів, але мати на увазі, що південна частина Мелітополя відведена для російських військ і з огляду на німців не можна їх чіпати".

На стації зустрічаємо Болбочана, який каже мені, що большевики, обійдені російськими частинами, відходять і морщиться, коли я з притиском конкретизую: "значиться б'ємося лише з червоними російськими частинами, а з білими ні?"... "Ну, це вже знаєте німецька політика, нам до неї зась", – відповідає Болбочан. Хочеться спитати: "Ну, а весь наш похід на Крим з невідомою мені метою, очевидячки проти волі австро-німецького командування – чия політика?". Але що там питати: направду зась.

Вертаю до своїх, які спинилися у північній частині Мелітополя, чекаючи ешелону, та заряджую гостре поготівля, бо хто знає, а що як ми теж большевики...

Між тим крізь Мелітополь, недалеко нас, проходять оті нові, ще невідомі мені відділи, тому іду подивитись.

Муштровий вигляд чудовий. Йдуть як на параді, поблискуючи погонами, де-не-де промелькне погон підстаршинський, ще рідше вояцький, але найбільше з кантиком "вольноопреділяющого" ("однорічняк", рядовик з освітою). Дивно чути, як ці лави співають дореволюційні російські суто вояцькі пісні, вливаючи в них надмір цього чуття. Дехто з населення навіть їх витає, де-не-де мають трьохколірові російські прапори. Ось попереду одного з кінних відділів їде "штандарт" (стяг), поблискуючи з-під чехла списом з двуголовим орлом.

Ну, як цей іспит видержить третя сотня? Бо почуття, яке тягне в ряди вишколеного коня, плекалося дуже в російській армії; за решту своїх відділів я спокійний, бо ці вже туди не підуть.

Вечором всі наші ешелони в Мелітополі, з якого вийшли бронепотяги та частина ешелонів Республиканців на південь; а на невтральній зоні Мелітополя між Гордієнківцями та якраз між 3-ою сотнею і Дроздівцями конфлікт, який ледви не скінчився пролиттям крови, бо Дроздівці глузували з нашого одягу, а 3 сотня вилаяла їх зрадниками свого народу, проти якого вони йдуть з німцями, так що насилу вдалося уговкати не лише 3 сотню, але й цілий полк, який вже став під зброю, але битись, на жаль, вже було не можна, бо ввечері до Мелітополя звалились німці, так звичайними шляхами, як і залізницею, та приїхав штаб самого ґенерала Коша.

Двадцятого вся наша піхота вирушила в напрямку на Крим по залізниці, та на велике моє здивування німці цьому не перешкодили, мабуть, тому, що червоні москалі міцно займали позиції по Гнилому Морю, так що очевидячки німці думали, що ми туди не пройдемо. І дійсно, позиції півострова Сіваш здобути не так то й легко, але Сіваш боронять війська ще зпочатку громадянської війни, досить таки зденервовані та слабо впорядковані. Такі ж війська, щоправда, боронили Мелітополя досить таки вперто, але ця сама оборона вже виявила, що в них відносно розвідки і зв'язку не все гаразд, бо вони не добачили випаду, їм просто на зади через село Акимівку, правої кольони Дроздовського, а відходячи під натиском у напрямку Ногайська втратили зв'язок з Кримом і між собою, і так розпорошились, що не можна було нічого розібрати: весь простір між залізницею – Ногайським напрямком і морем кишів дрібними перемішаними відділами – навіть стежі Дроздівців не ризикували пхатися в цю кашу.

Большевицьке командування Криму, очевидячки, теж нічого не розуміло, бо весь час балакало з Болбочаном як зі своїм начальником, видаючи суворі розпорядження відходити помалу та в порядкові, та головно звільнити своє запілля від бандитів, які в декількох місцях попсували залізничий шлях, та не пропускали на північ ані одного авта з верховної команди червоного Криму. Добре, що Болбочановому штабові дістався таємний шифр червоних російських військ, якими він і користувався під час своїх "донесень".

В дні 20-го довелося мені побувати і в штабі російського "добровольчого офіцерського відділу румунського фронту", як офіційно звали себе Дроздівці – поїхав туди з наказу штабу групи поставити рішучу вимогу припинити безупинні реквізіції та репресії, які вживали пани "офіцири" в безглуздій жорстокості, перевищаючи навіть хорольську "Чека".

Про ці останні їхні "подвиги" скажу пізніше.

ДО ЗМІСТУ