Їдемо в гори в ті аульчики довкруги Султан-Базару, де спинилися гайдамаки, бо в цім великім аулі, що лежить при шляху, небезпечно спинюватись.

З гір видно далеко в сторону степу. Незабаром вже бачимо, як з'являються там ґрупи кінноти, що прямують на схід, за цими ґрупами невеличкі кінні кольони, а за ними далеко, майже на самому обрії там, де щойно пройшов такий малесенький стовпик диму від паротягу, видко на тлі степу якусь ніби темнішу смужку, яка, протягаючись зі заходу на схід, ніби стоїть на одному місці. Звичне до таких малюнків око легко пізнає, що йде забезпеченим маршом значна військова частина, певно що й кіннота.

Під'їздимо до аульчика, де притулились гармати і штаб; ніякого руху крім татарина, який посвистуючи жене отару овець, та димків, що там то тут піднімаються над бідними саклями.

Разила ця ріжниця, коли було порівнувати те, що бачилось там у степу в німців, або в того татарина багатія.

Добре заховалися хлопці. Лише в'їхали до кривенької вулиці, а вже бачимо посміхаючеся обличча з-під татарської шапки одного зі зв'язкових, який таким способом вартує. А де ж гармати? У вівчарнях під стіжками, тогорічними полукіпками.

Мешканці аула у великому піднесенню, в бідних, убогих саклях здатні до борні хлопці ладнають зброю, яку хто дістане, приправляють такі сякі сідла до коней, хто їх має; готовляться.

Днюємо в цих аульчиках. Наші стежі, що гасали поночі по всіх аулах, зібрали по розкинених селах, а то просто і по шляхах, чимало недобитків розпорошених оборонців Сівашу, які тинялися, шукаючи самі не знаючи чого, у всякому разі не зєдинення зі своїми, бо на це було би досить часу.

Куди їх подіти – нас вони обтяжуть. Впорядковуємо варту з озброєних татар і виправляємо їх на захід передати, чи то нашій піхоті, чи то німцям. Питання тільки, чи доведуть живими? Дуже подратовані аули проти росіян. Вибухає якесь ще прастаре почуття, бо, правду кажучи, аульчики нічим не відчували тої боротьби, що велась довкола них, крім, може, того одного, що повернуло домів декілька "ескадронців" після розгону "Курултаю", який вибирав аул як "свою" владу.

Взагалі дуже дивні склалися взаємини тоді в Кримі, поскілько, звичайно, могли ми їх спостерігати за той час, поки в ньому були.

Чотири нації змагаються у ньому за рішучі впливи: татари, українці, росіяни і німці. Перші тубильці, за якими права та традиції історичної давности, другі й треті старі переселенці, за третіми традиції нещодавно пануючої державної нації, за другими міць працьовитої впертости; четверті з'явились тому всього 50-60 років, але прийшли культурно та економічно міцнішою нацією, та вже досягли значної переваги, загнавши тубильців у гори і підпорядкувавши їх своїм впливам.

Не будемо казати про невеличкі групи жидів, хозарів (караїмів), греків і турків, що вкраплені по містах і мало впливали на ті взаємини на селі, про які тут головно мова.

Чотири головні групи соціяльно поділені, причому найбільші поділи у росіян і татар. У перших поруч з багатіями, власниками, та тими, хто нажився на визискуванні літників, що приїздили у Крим задля кліматичних вигід, біднота на селі, яку політика російського, царського уряду вкропила сюди в ціли русифікації, але не дала вистарчаючої кількости землі, щоби прогодувати представників державної нації, підданих матушки Росії, і вони мусіли йти в найми не до своїх панів, які більшістю сиділи по кліматично найвигідніших районах, а до "гололобої татарви" чи німця. Ось їх національно ображені почуття соціяльного тиску з'єднувались і робили з них масу, придатну для захоплення крайними революційними гаслами в їх, мовляв, "русотяпській" формі, а природно, що і нам, і татарам вони були ворожі. І російська буржуазія була двічи проти революції по своїй клясовій приналежности. Зрозуміло, що ми для неї були заліві та до того ображали їх почуття приналежности до великого російського, пануючого народу. Ось чому ці верстви визнавали за "освободителів" лише німців, а нас і татар поганим додатком до цього.

Природно, що татарські народні маси були дуже чутливі до революційних кличів, але в їх національно стислих формах, а тому були проти російської революції. Ми ж, українці, були для них дещо нове невідоме, що несло на вістрях своїх баґнетів гасло зрозуміле: визволення зпід російського визиску, а якщо до того додавалось ще й гасла соціяльні в формах трудового права на землю, то успіх був певний. Та німці були для татарських трудових мас явищем одіозним і тому, коли в нас почався з німцями конфлікт, ці маси стали рішуче на наш бік, так як рішуче і активно ставали вони проти всього російського.

Татарська буржуазія була впливова своїми суґестіями колишніх володарів, давнього та в забутій перспективі, ніби й кращого минулого: суґестіями магометанської спільної та дуже монархістичної віри, та однаковістю побуту. Вона нічого не мала проти націоналістично-шовіністичних гасел, вважаючи їх засобом для заміни в національно економічній силі ріжних буржуазних ґруп на її користь, але рішуче була проти соціяльних гасел боротьби.

Була ще у татар одна невеличка, але дуже своєрідна група, це та, що жила з літників-лікуванців, а саме – всякі провідники, обслуга і т. д. Ця група була проти революції взагалі, бо уважала її небезпечною для свойого існування, але не була проти змін національних відносин, з тих-же економічних і атавістичних причин. Пишу про це, бо ця група відограла свою ролю під час нашої боротьби в горах між шосе Сімферопіль-Алушта та залізницею Сімферопіль-Севастопіль.

Німецьку групу дуже легко схарактеризувати: дрібноміщанська. Вона вбачала у підходячих німецьких військах приближення свого дорогого "фатерлянду", до якого мала великий сантіментальний пієтизм, але, як кожна дрібноміщанська ґрупа, вона не була революційно активна, а тому у відношенню до нас зміни її настроїв обраховувались лише більше чи менше ситними сніданками та вечерями, більше чи менше гостинним приняттям, поскільки вони відчували в нас більших чи менших приятелів військ коханого "фатерлянду" та його "кайзера". До татар же ця група ставилась з нестерпним презирством, хоч й досить пасивним.

Щодо української групи Криму, то вона мусіла би теж стати по боці крайніх гасел, але постійні дрібні, вульгарно скажемо, кацапське-хахлацькі суперечки відокремлювали її в групу менше до татар ворожу і більше відчуваючу національну революцію, до того цю групу хвилювали чутки з України та про Україну, врешті остаточно запаморочило її появлення українських військ та ще разом з німцями, тому ця група заняла якесь невиразне невтральне становище та лише тоді, коли наш конфлікт з німцями набрав ширшого розмаху, то вони повільно та нерішуче почали ставати на наш, зглядно на татарський бік.

Я досі не розумію, як у такій складній соціяльно-національній ситуації міг Врангель вибрати Крим своєю базою, та все питаю себе, чи не були ці взаємини соціяльних сил у Криму більшою підвалиною для загибелі "білих" з їх безоглядно правою і русотяпською політикою, як, скажемо, Чонгарський чи Перекопський прорив?

Ми переднювали щасливо. Німецькі стежі, що проходили близько нашого розташовання, нас не спостерегли, та лише нашій 4-ій сотні довелося гостити аж до ночі маленьку стежу, 6 німецьких вершників, яких потім й пущено в напрямку до нашої піхоти, хоч вони були переконані, що провідник веде їх у напрямі на Теодозію, куди йдемо ми.

Під вечір вирушаємо далі на аул Юрако Антуан, а від нього гірськими доріжками на Зую, куди підходимо досвіта 24-го квітня. У ночі пройшов дощ і порядно таки розмочив дороги, так що було багато мороки з возами та гарматами. Через шосе проходимо не спиняючись і ліземо вздовж річки Зуї до якихсь німецьких кольоній в узгір'ях, де стаємо на відпочинок, який неминуче мусів бути, бо мали ми за собою 36 кільометрів поганої гірської розмоклої дороги, по якій до того йшли вночі. Вислано стежі в напрямі Мамут Султана, для забезпеки, коли б там появилися большевицькі загони, і на шосе в сторону Зуї на випадок, коли проскочуть туди наші мотоциклети-гарматки на позицію з дулами, зверненими на північ, проти несподіванок від німців.

Стоїмо щось до 11-ої години ранку, бо не лише треба дати відпочинок людям і коням, але й впорядкувати татарів, яких вже пристало до нас понад 200 озброєних і частинно з кінним вирядом та з одним старшиною. Призначую Андрієнка з 10 кадровими гайдамаками і зі старшинами взяти татарський загін під оруду. Андрієнко радо одягає на чубату голову татарську баранячу шапку, порядкує татарів і просить дати йому "смертників" як опору татарському кримському чамбулові імени Тугай Бея, як він хоче його охрестити "для історичного реванжу". Але татари все себе називають "ескадронцями", так що "історична назва" так і не принялася.

Коло одинадцятої години чамбул був готовий – дві сотні та наші скоростріли "Максима", попереду наші старшини, коло кожного татарин-перекладчик, у Андрієнка готов уже і штаб і зв'язкові, ну словом маленька копія Гордієнківців, коли їх було ще мало. Роблю побіжний перегляд чамбулу. Це, мабуть, вперше в українській історії український командант робить перегляд татарської ним же зформованої частини.

Після перегляду перша сотня чамбулу та і Гордієнківська під орудою Андрієнка йдуть в авангард на Мамут Султан, а за ними і весь полк з гарматами.

Гори все вищі і вищі. На далекому обрію то виринає, то зникає масивний, суворий обрис Чатирдагу, що чорніє мов громова хмара. Йдемо по якомусь відкритому горбку, а направо, в далечині, затягнутій серпанком дріжучим і переливаючимся, блестить рівний простір синяви моря. – "Батьку, козацьке море!..." – кричить Божко, забувши, що ми влізли у "чужу землю". Всі голови повертаються туди в далеку далечінь. Вони ж перший раз у життю, мабуть, в Кримі. Тільки 2 сотня чамбулу, що йде між гайдамацькими сотнями, мугикаючи якусь пісню, не схвильована.

Дорога дуже тяжка. Часом доводиться злізати з коней, вести їх за поводи, підпирати вози, на руках спускати під кручі гармати. Тому, хоч і знаємо, що треба поспішати, бо через Сімферопіль проскочили наші мотоциклісти і донесли, що на вулицях бій, то щойно під ніч, коли вже темніло, ми спускалися, сховзуючись у ту долину, по якій пробігає шосе на Алушту і де лежить Мамут Султан.

З долини назустріч нам пливуть смуги туману, які ледви освітлюють згасаючі червонисті та зеленуваті блиски заходячого сонця.

Не знаю, чим це пояснити, але у тих смугах туману почали то з'являтись, то зникати великі то менші постаті їздців, які наслідують, ніби літаючи у повітрі, рухи тих наших гайдамаків, що спускалися по крутозбічю.

Проходить чорна ватага скорострілів. Чую приголомшені голоси: "...Військо ніби йде... Ніби примари старих Запорожців"... За хвильку каже хтось спокійно голосніше: "Не ми перші... Туди йшов і отаман Сірко з товариством"... "Ага, пізнаю, – каже Божко, – а за ними оселі татарські горіли, а тепер дивись, скільки татарів коло нас гуртується, щоб за волю боротись. Старими доріжками, товариші, йдемо, але новими шляхами".

Пролітає смуга туману, смеркає, – густіють тіни, із крутозбічя з'їзжають гармати та йдемо далі.

Ось чорною стіною дерев підпливає Мамут Султан, ось і шосе, на якому чекають нашого підходу мотоциклети з Сімферополя та донесення від Андрієнка. Сімферопіль сильно обсаджений нашими, що готуються тепер до наступу на Бахчисарай. Республиканці мали нині в місті параду, завтра якийсь бенкет від місцевого самоврядування... Ну, це вже погано, не час тепер.

Від Андрієнка дуже цікаве донесення: в селі Янкой, в горах 8-10 кільометрів від Мамут Султану, під самим Чатирдагом перебуває татарський республиканський уряд під охороною своїх військ. У горах починається боротьба між татарськими повстанцями та висланими зі Севастополя революційними відділами. "Ескадронці" з чамбулу поставили урядові вимогу залишити їх під командою української старшини, якій вони вірять; зголошується вже маса добровольців, так що потрібний новий кадр. Андрієнко йде далі на Бахчисарай.

З тими кінними, що привезли це донесення, приїхало двох членів цього татарського уряду – якісь тяжкі прізвища, яких не пам'ятаю – для пертрактацій головно про це, яка є постанова Українського Уряду щодо питання про незалежність Криму.

Що я міг їм відповісти, маючи тільки ті інформації, що я дістав від Натіїва, та в яких питання незалежності Криму не трактувалось навіть поважно, тому казав лишень, що сучасні мої завдання вимагають формування татарських збройних частин, притягненням до них як найширших, переважно трудових верств.

Ці війська, природно, мають уявити з себе опору їх самостійницьким змаганням, а тому нам нібито по дорозі.

Після цієї розмови повели нас представники в гори все вище та вище та нарешті спустились у якусь долинку з крутими берегами, до яких поприліплювані були, як ластівочі гнізда, саклі.

Вмить збігаються до нас татари. Господарі беруть потомлених гайдамаків та коні і підводять по стрімких вузеньких доріжках у всі сторони по саклях на відпочинок.

У темряві та на цій страшенно перерубаній місцевости годі визнатись і впорядкувати вночі поготівля. Та у Мамут Султані, крім зв'язкової чети від мотоциклістів, залишено пів чети на сторожі, а на пів дороги між Мамут Султаном та Джанкой, у якихсь то окремих аулах, другої пів чети; інших шляхів, кажуть, звідтам немає. За доріжками в бік Чатирдагу стежить татарська збройна охорона уряду, а в бік річки Білібею та Бахчисараю пішов Андрієнко. Отже, зі всіх боків охорона на ніч вистарчить. А тепер спати і спати. Тому спокійно лізе штаб по якійсь стрімкій стежці, натрапляє на купку саклів та по них розходиться. Вмить протягаються телефони до саклів, де кватирують команданти сотень і батерій, до татарського уряду і до наших сторожей. На шосе в Мамут Султані вже залучилися до дроту наші телеграфісти та перестукуються зі Сімферополем і Алуштою, які, на наше здивовання, ведуть між собою татарську бесіду про те, як протиділати німцям та гайдамакам, як боротися з татарським повстанням і таке інше...

Очевидячки, і Сімферопіль взяли республиканці якимись хитрощами.

За годину всі наші турботи з улаштованням на відпочинок кінноти скінчились, причому навіть коней чистити допомагали татари. Весь полк лягнув спокійно. Лягає і штаб покотом на м'якому килимі, що товсто вкривав цілу підлогу тієї саклі, яку нам відведено для нічлігу. У сусідній кімнаті, щось на зразок кухоньки чи передпокою, куняють коло телефонічного та телеграфічного апарату вартові і зв'язкові. Молоді господарі, що недавно пібрались, тулилися тут в нашій кімнатці на широких лавах-ліжках попід стінами.

На ранок вийшов я на ґаночок цієї саклі. Чудовий краєвид. Просто на південний схід він обмежувався темною стіною ліса, що ріс на горах й до нього піднімалась круча вся у проривах та яругах так, що за ними й невидко, кудою зникає вузька доріжка, що біжить до ліса, від якого перебігає тут же за аулом невеличкий струмочок – джерело річки Альми. Вправо, майже на північний схід, біжить луг із крутими берегами, по якому протікає цей струмочок, зникаючи разом із яром за чорним зворотом, виринаючи то знову зникаючи із виду вже назавжди у лісах, що насуваючись ховають у своїх мурах яр. Вліво, нібито насунувшись на самий аул, велетень Чатирдаг – виблискує своїми голими, кам'янисто скелястими верхами, які де-не-де розсікає ґрупа кущів, так здається, та до якої, повільно піднімаючись, повзуть темні травянисті похили. Здається все так близько, але це лишень здається (3), бо ось отара овець на пасовиську, майже під самими кам'янистими лисинами, вівці – як мухи, вівчар як жук, бо до самих верхів буде добрих три кільометри.


Вліво назад на північний схід тягнеться, в'ється по відногах Чатирдагу вузенька доріжка, що то зникає, то знову біліє своїм кам'янистим верхом на темних відногах-провалах. Доріжка ця веде на шосе Сімферопіль-Алушта, на яке виходить між стацією Туман Базар та аул Шума в ті місця, де починає підноситись глибоким лугом шосе на перевал.

На північ круча коло самого села, вся перерізана стежками, кінчає краєвид, а на неї широким лугом-промивом виходить шлях на Мамут Султан, обсаджений з обидвох боків саклями, що поприліплювалися до кручі зі своїми невеличкими городами, як ластівочі гнізда.


Весь аул досить великий, розкинений повз цього шляху та по кручі понад річкою Альмою.

Тепер тут рух – життя: по малих двориках, попри саклі, повно коней на припонах; коло них клопочуться чубаті гайдамаки, а поміж тими, що з голими головами, деякі у фесці – тютюбейці, чи навіть у невеличкому турбані місцевих татар.

Шапки зі шликами мішаються з баранячими, круглими, з червоним верхом шапками "ескадронців".

Між усіми тими гуртками де-не-де пройде постать у театрально-татарському одязі, нібито з якогось старого малюнку такого маляра, який знає татар тільки з опису у якійсь старій книжці. Ці постаті колись "провідники", а тепер "повстанці".

Місцями видко наші скупчені вози, між якими курить похідна кухня – це означає, що десь недалечко від неї "штаб сотні". На одному із подвір, що над шляхом на Мамут Султан, стоять чотири наші гармати, що невідомо яким робом приїхали сюди вночі і тепер задиркувато позирають на близькі вже гори, для яких вони призначені.

Мене особисто дуже цікавлять оці фески, які в дійсности не є традиційно-татарським убором.

Пояснення цьому дає і вигляд турецького старшини з інтелігентним обличчам, який зголошується до мене та через перекладчика пояснює, що він є командантом сотні полонених турків, яка була на роботі на побережі, а тепер прийшла сюди допомогти братам по магометанстві – татарам. У його сотні страшенний брак зброї, на 200 чоловік є всього 28 крісів та 6 щабель. Він просить зброї та ставить весь свій відділ у розпорядження української військової команди.

За ніч із підслуханих телєґрафічно-телєфонічних розмов дізнаємось багато цікавого. В Севастополі від швидкого нашого наступу російська залога в паніці випустила з в'язниці російських старшин моряків, які до цього часу масово були винищувані як контрреволюція; навіть випущено найбільшу контрреволюцію, адміралів.

Всі ці вчорашні в'язні мають тепер майже диктаторську владу щодо військових справ, хоч і творять з комітетами вищу військову раду оборони. Севастопільська фортеця та фльота гарячково готуються до оборони, але ця підготовка, яка вимагає надзвичайних зусиль, та порядкування адміралів "контрреволюційними методами", дуже не подобаються моряцькій масі і вона відмовляє звичайно послуху. Тому то рада Алушти каже раді Сімферополя, що "прийдеться, братця, садиться на дно", до того ще й контрреволюція піднімає голову – ось до Козмодем'янського монастиря, де є склад зброї, не можна підійти, бо його заняв якийсь старшинсько-татарський відділ, піддержуваний монахами.

Невгомонний Андрієнко ще вночі просунувся до джерел річки Кача і доносить, що ранком йде брати Бахчисарай, бо його відділ збільшився вже до 350 чоловік і ще напливають нові охотники, тому просить настирливо старшин та зброї для формування 3-ої і 4-ої сотні татарського чамбулу, бо коней та людей на це формування вистарчає, тільки зброя дуже різноманітна, від місцевих старовинних турецьких рушниць починаючи.

Разом із цим донесенням приїхало двох "провідників", які виїхали зі Севастополя.

Вони кажуть, що українська частина моряків, а їх чи не більшість у залозі, обурена на адміралів, і на мітінґах, які там відбуваються весь час, настоює, щоби підняти український прапор та передати порт і фльоту українській владі. По Севастополі кружляють чутки, що у нас розрив із німцями, та що ми прийшли у Крим від німців ратуватись.

Щоби використати ці відомости, висилаю 4 сотню з двома гарматами та двома скорострілами (Кольтами) на Козмодем'янськ (під Ялтою коло Козіл-Таш) під орудою старшини гармаша. Комендантові 4 сотні Білоусові боюся відділ доручити, бо не дуже то досвідчений, а до того надто гарячий. Висланий відділ дістав наказ заняти Козмодем'янськ та звідтам лякати Ялту, розповсюднюючи чутки, що ми йдемо береговою дорогою на Севастопіль.

Андрієнкові з "чамбулом" діяти в напрямку Черкез Кермен, розповсюднюючи чутки про великі маси української кінноти, що увійшла в Крим, та почати пертрактації з українською частиною залоги про передачу нам фльоти. Простежити, по якому шляху зможе пройти артилерія, та в якому місці найслабша суходільна оборона Севастополя – може де немає суцільної лінії, та можливо проскочити внутр міста.

Штаб полку, хоч це неприємно, мусів задержатись в Янкої, бо доконче треба було остаточно налагодити взаємини з татарським урядом, з їх військовими формуваннями та розібратись у тій надзвичайно складній ситуації, що утворилася з огляду на взаємини між німцями, нами, татарськими та іншими ґрупами.

ДО ЗМІСТУ