У міжвоєнний період з'являються і більш грунтовні праці, де всебічно висвітлюються факти з історії спецслужб України. Слід зауважити, що формування історіографії військової історії України періоду "визвольних змагань" відбувалося в умовах існування в середовищі української політичної еміграції різних за державницько-політичним та ідейним спрямуванням течій та угруповань, які здебільшого сформувалися ще в період незалежної України й перейшли до еміграції разом зі своїми носіями. Насамперед ці течії репрезентувалися прихильниками української державності у формі республіки, котрі згрупувалися навколо колишнього голови Директорії УНР С.Петлюри, а також прибічниками української консервативної політичної течії, що виступали за державність у вигляді "історичного дідичного гетьманату" і консолідувалися в еміграції навколо колишнього гетьмана П.Скоропадського та різних груп "гетьманців".

Гострий характер ідейно-політичних суперечностей між згаданими течіями призводив до перенесення до військово-історичної літератури їх апологетики, суб'єктивізму, нестерпності щодо позиції наукового опонента. Сторони звинувачували одна одну у всіляких прорахунках і навіть у "зраді національних інтересів", безапеляційно й некритично покладали одна на одну всю відповідальність за поразку у боротьбі із зовнішніми ворогами або за невдачі внутрішньої політики.

Інше вогнище незгоди серед авторів військово-історичних студій виникло на грунті суперечностей між інтелігенцією з Наддніпрянської України, що опинилася в еміграції, та авторами з Галичини. Коріння цих суперечностей ішло від непорозумінь між керівництвом УНР та ЗУНР, котрі врешті-решт призвели до розпаду соборної України у листопаді 1919 р. При цьому обидві сторони вбачали у діях опонентів акти "зради" загальних інтересів, що також відвертало від об'єктивного дослідження причин воєнних поразок.

Крім того, полярні погляди на певні явища й події військової історії зустрічаються й серед авторів, котрі свого часу належали до одного табору. Для прикладу варто згадати роботи, що торкаються спроби державного перевороту у Рівному у квітні 1919 р., яку вчинив один з воєначальників Армії УНР В.Оскілко.

Автори праці "Шлях до катастрофи..." [246] рішуче засуджують протиправні, антидержавні дії заколотників і самого В.Оскілка, вбачаючи в них акт державної зради, спрямований на усунення законного керівництва УНР і підрив боєздатності її армії. При цьому вони порушують питання про причини загострення політичної обстановки в Україні та ефективність дій силових структур УНР по відверненню заколоту.

У свою чергу сам В.Оскілко інакше інтерпретує ці події, подає себе як борця за оздоровлення політичного життя УНР, проти корумпованої верхівки республіки, котра була, на його думку, неспроможною кваліфіковано проводити військове будівництво та організувати управління діючою армією [157].

У сукупності ж згадані праці висвітлюють різні (переважно негативні) аспекти політичної ситуації в Україні, дають уявлення про рівень спроможності державних органів підтримувати внутрішню й зовнішню безпеку в країні.

У період, що розглядається, виходить низка серйозних військово-історичних праць колишніх українських воєначальників генеральського рангу та офіцерів збройних сил України [див., наприклад: 13; 16; 64; 90; 115; 128; 148; 238 та ін.]. Одночасно на сторінках такого цінного з військово-історичної точки зору видання, як "Літопис Червоної Калини" з'являються стислі статті, присвячені конкретним бойовим епізодам або військовим підрозділам та інституціям [див., наприклад: 93; 99; 174 та ін.].

Незважаючи на різну глибину висвітлення військово-історичних подій, згадані праці з погляду історіографії проблеми поєднує те, що їх автори побіжно торкаються й ряду моментів з історії спеціальних служб. Наводяться також окремі аспекти оперативної обстановки (зокрема, і діяльність ворожих спецслужб в Україні), організації роботи військової й польової розвідки, розвідувальних підрозділів діючих армій УНР і ЗУНР.

Найбільш помітним, на думку автора, явищем в історіографії військово-державного будівництва й військової історії України став вихід у середині 30-х років серії випусків "Історії українського війська". Повним виданням вона вийшла у 1953 р. [120; 121]. Її автори вперше спробували підсумувати надбання історіографії з проблеми історії спеціальних служб України. Так, початок зародження спецслужб автори справедливо віднесли до періоду Української Центральної Ради, згадуючи про створення у структурі керівного органу національного військового руху - Генерального Військового Комітету - окремої комісії спеціальних служб, а у складі Українського Генерального військового штабу (березень 1918 р.) - розвідувального підрозділу.

При розгляді процесу створення збройних сил українських державних формацій 1917-1920 рр. автори цієї фундаментальної праці приділили увагу підрозділам військової розвідки різних рівнів (головних штабів, штабів з'єднань і частин). Окремо йшлося про діяльність та кадровий склад військової розвідки й польової поліції (жандармерії) Української Галицької Армії (УГА).

Ще більш детально ці питання розглянуті у тритомній збірці матеріалів з історії УГА, підготовленій українською діаспорою в Канаді. Перший і другий томи видання містять статті безпосередніх учасників тих подій, котрі на відміну від багатьох інших мемуаристів приділяють головну увагу не власній ролі, а, по змозі, об'єктивному аналізу діяльності тогочасних військових спецслужб, наводять конкретні факти з їхньої практики [225]. Окремий розділ своєї монографії присвятив розвідці та контррозвідці УГА, іншим її спеціальним підрозділам знаний український військовий історик Л.Шанковський [243].

Автори згаданих праць критично підійшли до аналізу успіхів української державності у створенні спеціальних служб та діяльності самих цих органів безпеки, віддаючи належне значенню їх роботи для оперативного забезпечення збройних зусиль і не приховуючи прорахунків. Усе ж таки, незважаючи на чималу наукову вагомість зазначених публікацій, котра зберігається й до цієї днини, ступінь висвітлення в них порушеної проблеми навряд чи можна визнати достатнім. Певні відомості з історії спеціальних служб України містилися у наукових виданнях з історії державного будівництва. Так, у праці М.Чубатого з історії ЗУНР-ЗО УНР дано характеристику органам безпеки української державності в Галичині [240].

Цікавою з точки зору дослідження ворожої для української держави підривної діяльності спецслужб російського "білого руху" є праця відомого державного діяча й дипломата УНР О.Лотоцького з історії україно-турецьких міждержавних стосунків періоду громадянської війни [136]. У роботі йдеться, зокрема, про намагання денікінської контррозвідки розгорнути підривну діяльність проти дипломатичної місії України в Константинополі, котру очолював автор.

У межах другого, післявоєнного, етапу історіографія проблеми продовжувала розвиватися під впливом існування двох течій: української еміграційної та української радянської. При цьому методологічні відмінності у підходах до минулого України й історії її силових структур не тільки не припиняли свого існування, а, скоріше, поглиблювалися.

Цілком зрозуміло, що радянська російська й українська історіографія зосереджувалася на дослідженні історії саме радянських органів державної безпеки періоду громадянської війни. Однак, висвітлюючи їх історію, просто неможливо було зовсім уникнути згадок про діяльність українських національних спецслужб, різноманітні аспекти воєнно-політичної ситуації в Україні, заходів радянських спецслужб у протиборстві з українськими органами безпеки.

Особливо слід відзначити колективну монографію харківських авторів з історії ВУНК 1918-1922 рр. [140]. У зв'язку з розглядом процесу формування й діяльності спеціальних органів радянської України наводяться численні приклади проявів роботи спеціальних служб Української Держави Гетьмана П.Скоропадського й, особливо, УНР. Об'єктом авторського дослідження стала й таємна діяльність Центрального Повстанського Комітету, котрий намагався розгорнути збройну боротьбу проти більшовицького режиму в Україні, створив розгалужену мережу підпільних і повстанських організацій в тилу Червоної армії. У праці досить докладно висвітлено й такий чинник оперативної ситуації в Україні, як розвідувально-підривна діяльність спецслужб іноземних держав: Англії, США, Франції, Польщі, Румунії, Греції та ін. Зрозуміло, автори при цьому виходили з поширених на той час ідеологічних постулатів, через що недооцінювалося значення розвитку українських національних спецслужб.

Крім цієї праці, виходять роботи, присвячені діяльності ВУНК або окремих її співробітників [14; 41; 43; 54, спр.2313/114 та ін.]. Значний обсяг дослідницького матеріалу щодо антирадянських сил, таємної боротьби в Україні міститься у ряді узагальнюючих праць з історії придушення радянськими силовими структурами руху опору більшовицькому режиму на території України [2; 42; 103; 204 та ін.]. Хоча згадані праці відзначаються явною тенденційністю при висвітленні проблеми, в них можна знайти численні сюжети про діяльність українських національних спецслужб і керованого ними підпілля, український повстанський рух, зокрема про роботу ППШ при Головній Команді військ УНР в екзилі.

Питання оперативної обстановки в Україні, боротьби між радянськими й національними органами безпеки, розвідувальної й диверсійно-підривної роботи останніх, розгортання українського повстанського руху займають помітне місце в працях, присвячених історії громадянської війни 1918-1920 рр. в Україні [89; 132; 214; 218; 227 та ін.].

Чимало радянських істориків торкаються проблем іноземної інтервенції в період громадянської війни та політики провідних іноземних держав щодо країн, які утворилися на місці Російської імперії (наприклад, розгляду "українського питання" на Паризькій мирній конференції у 1919-1920 рр.) [2; 37; 38; 50; 92; 125; 183; 184 та ін.]. Ці наукові праці містять докладний матеріал стосовно роботи в Україні спецслужб провідних західних держав, їх взаємовідносин з українськими національними спецслужбами. До того ж аналіз міжнародного становища України, позицій великих держав щодо подальшої долі українських земель дає можливість краще зрозуміти драматизм зовнішніх обставин існування суверенної України у 1917-1920 рр., міжнародні чинники обстановки навколо неї.

У післявоєнний період тривала розробка окремих аспектів порушеної проблеми і серед науковців української діаспори. Як і раніше, певні відомості з історії українських національних спецслужб містилися у працях загального характеру з історії України цього періоду, роботах військово-історичної тематики, працях з історії державно-правового будівництва й міжнародних відносин України. У цей період з'являється грунтовна праця Л.Шанковського, де підбиті підсумки розвитку української військово-історичної думки після 1917 р. [241]. Симптоматично, що навіть докладно аналізуючи розвиток української військової історіографії, автор не говорить про наявність такого окремого напряму дослідження минулого вітчизняних силових структур, як історія спеціальних служб України, що зайвий раз доводить недостатній рівень її розробки.

У зазначений період триває створення наукових праць з історії збройних змагань на захист суверенної України у 1918-1920 рр. [95; 119; 126; 149; 150; 208; 223; 242 та ін.]. Крім того, численні військово-історичні студії продовжують друкуватися на шпальтах збірника "За державність", науково-історичних видань ("Український історик" та ін.). Авторами цих праць виступали переважно визначні військові діячі Української революції. Формується й група професійних істориків, предметом наукового інтересу котрих стали проблеми минулого силових структур України 1917-1921 рр.

Для цих творів характерним є більш грунтовне і всебічне, аніж у довоєнний період, висвітлення перебігу військово-історичних подій, залучення до дослідницької праці значно ширшого кола архівних джерел, тогочасної преси й мемуарної літератури. В цих роботах окремі моменти з історії спецслужб представлені аналізом певних розвідувальних й контррозвідувальних акцій відповідних підрозділів української армії в ході бойових дій, спеціальних заходів повстанського руху.

Звертає на себе увагу праця В.Плюща з історії підпільного антирадянського руху опору в Україні у 1920-1941 рр. Автор торкається діяльності підпільних організацій, що підтримували контакти зі спеціальними службами УНР й різними методами проводили розвідувально-підривну роботу на території радянської України [163]. Між тим, не маючи доступу до архівів радянських органів держбезпеки, користуючись лише мемуарними джерелами або еміграційною пресою, офіційними радянськими джерелами періоду масових переслідувань учасників українського національно-визвольного руху, автор подекуди вважає за реальні ті підпільні організації періоду громадянської війни та після її закінчення, які насправді не існували, а були вигадкою слідчих ОДПУ-НКВС задля звинувачення української інтелігенції у ході політичних процесів 20-30-х рр. (особливо процесу по так званій "Спілці Визволення України" у 1929-1930 рр.).

Низку цікавих праць, які торкалися історії органів безпеки ОУН-УПА, їх протиборства з радянськими спецслужбами написав колишній співробітник Служби безпеки ОУН(Б) С.Мечник [145]. Автор наводить фактичний матеріал про впровадження до ППШ у Польщі радянської агентури, а також її підривну роботу проти інших державних інституцій УНР в екзилі, української військової еміграції.

У деяких працях з історії міжнародних зв'язків України наводяться відомості про збір іноземними розвідками політичної та іншої інформації щодо розвитку Української революції [див., наприклад: 113; 265].

Чимало цікавого матеріалу стосовно воєнно-політичної обстановки в УНР періоду Центральної Ради і Директорії, ЗУНР, Української Держави Гетьмана П.Скоропадського міститься у творах узагальнюючого характеру з історії цих формацій [151; 206; 207 та ін.]. І.Нагаєвський, наприклад, багато уваги приділяє розвідувальній діяльності спецслужб Німеччини й Австрії проти Центральної Ради і Гетьманату П.Скоропадського; роботі радянської розвідки "під дахом" дипломатичних представництв у 1918 р., підпільній підготовці антигетьманського повстання (1918 р.), підривним акціям російських шовіністичних організацій; польським спецслужбам та ін. Висвітлення певних моментів історії вітчизняних спецслужб органічно вписується у загальний авторський виклад важливих подій періоду Української революції 1917-1921 рр.

Після проголошення Україною 24 серпня 1991 р. державного суверенітету розпочався новий етап наукового дослідження проблеми. Він характеризується підходом до проблеми як до окремої галузі історії державно-правового будівництва в Україні, історії її силових структур. З'являються перші спеціалізовані праці з цієї проблематики. Одночасно долаються усталені ідейно-політичні стереотипи, притаманні радянській історіографії, виникає реальна можливість синтезувати кращі надбання вітчизняної й закордонної гілок історіографії питання. До послуг істориків України надходить великий масив архівних матеріалів, котрих раніше не можна було залучити до наукового обігу. Розробляються основні засади дослідження історії спецслужб України.

Виходить праця В.Сідака і В.Степанкова "З історії української розвідки та контррозвідки", де здійснюється спроба узагальнити історіографічні надбання з проблеми й одночасно проаналізувати нові археографічні пам'ятки історії спецслужб України [197]. Один з нарисів цієї колективної монографії безпосередньо торкається історії українських спецслужб періоду 1917-1920 рр. Автор розглядає хід фундації й діяльності спецслужб різних формацій української державності, дає їх класифікацію, вперше виділяє ряд самостійних аспектів проблеми.

Ці ж проблеми В.Сідак порушив у виступах на міжнародних наукових конференціях "Центральна Рада і український державотворчий процес" (березень 1997 р.) [194] та "80-річчя початку відновлення української державності" (травень 1997 р.).

З'являється також низка праць з історії окремих інституцій спеціальних служб України 1917-1921 р., де розглядається становлення контррозвідувальних і розвідувальних підрозділів, військової розвідки, секцій безпеки повстансько-підпільного руху.

Скажімо, в статті П.Михайленка з історії Державної варти Гетьманату П.Скоропадського є дещо про освідомчі (контррозвідувальні) підрозділи цієї інституції [147]. Автор досліджує організаційну структуру, головні напрями роботи, систему підготовки кадрів гетьманської варти. На жаль, у роботі бракує інформації щодо конкретних оперативно-розшукових заходів Державної варти, а увагу здебільшого зосереджено на висвітленні суто поліцейських функцій згаданої служби.

Докладний розгляд діяльності контррозвідувальних підрозділів ("освідомчих відділів") Державної варти зроблено в історичному нарисі В.Сідака [187]. Автор показує історію їх становлення в широкому контексті оперативної обстановки в Українській державі, аналізує їх структурну побудову, форми і методи роботи, найбільш яскраві оперативні заходи по боротьбі зі шпигунством, ворожим підпіллям, тероризмом, масовими виступами проти існуючого ладу, організованою злочинністю.

Не можна обійти увагою статтю істориків Д.Табачника і Д.Вєдєнєєва, де вперше розглянуто проблему становлення української військової дипломатії 1917-1920 рр. Автори досліджують державну політику в галузі військово-дипломатичного будівництва, характеризують організаційно-штатну структуру військового аташату, висвітлюють конкретні акції військових дипломатів України. Вони підкреслюють серйозне значення військової дипломатії для постачання збройним силам України конфіденційної інформації, налагодження закупівлі зброї за кордоном [216].

У статті Д.Вєдєнєєва з історії розвідки України за наслідками аналізу нових архівних документів розглядається організація роботи центрального апарату військової розвідки УНР, діяльність її окремих резидентур (у Польщі, Румунії), показано здобутки українських розвідників і військових дипломатів [25].

Дослідження історії українського військового аташату періоду Директорії УНР продовжує стаття В.Сідака [186], де детально розглядаються директивні документи військового аташату УНР, основні напрями його професійної діяльності (в тому числі у сфері здобування таємної інформації за кордоном), труднощі розвитку інституції за складних міжнародних і внутрішніх умов існування української державності.

Праці того ж автора з історії військової розвідки [189] та контррозвідки [188] Директорії УНР на основі аналізу нових архівних документів висвітлюють питання організаційно-штатного устрою, правової бази діяльності, основних напрямів оперативної роботи військових спецслужб УНР.

Багато корисної інформації про керівників та співробітників української військової розвідки та військового аташату доби визвольних змагань 1917-1921 рр. вдалося почерпнути з праць В.Роєнка, Я.Тинченка, а також О.Колянчука, М.Литвина, К.Науменка [171; 217; 105].

Проблемі пошуків організаційних форм створення революційних органів безпеки у період Центральної Ради присвячена робота В.Сідака і А.Сироти [195]. На основі вивчення цікавого історичного документа (проекту С.Петлюри щодо створення спеціального Комітету з охорони завоювань революції під час корніловського заколоту) аналізуються перші кроки до фундації подібних органів в Україні. При цьому автори розкривають проблему на фоні суспільно-політичної боротьби за майбутнє української державності.

Детальний розгляд акцій спеціальних підрозділів повстансько-підпільного руху в Україні та діяльності спецслужб ППШ при Головній Команді військ УНР в екзилі (1921 р.) зроблено у статті [193] та історичному нарисі [190] В.Сідака. На основі аналізу документів, які півстоліття перебували за кордоном й не були відомі науковцям України, розглядаються питання організації розвідувальних й контррозвідувальних підрозділів ППШ і повстанських формувань в УСРР, їх боротьби проти радянських і савінковських спецслужб, підбору кадрів, роботи по розгортанню руху опору на території радянської України.

Серйозну увагу проблемі спеціальних заходів ППШ приділив у своїй кандидатській дисертації з історії військової діяльності уряду УНР в екзилі І.Срібняк [205]. Зокрема, розглянуто роботу ППШ по направленню на територію УСРР розвідників, створенню розвідувальних осередків на кордоні та при штабах повстанських формувань в УСРР.

Аналіз окремих аспектів діяльності спецслужб ППШ міститься у брошурі Б.Гудя та В.Голубка, присвяченій питанням українсько-польського військово-політичного співробітництва 1917-1921 рр. [48].

Крім того, спеціальні заходи повстанських рухів різних політичних орієнтацій висвітлюються на сторінках праць інших сучасних істориків України. Для прикладу можна згадати роботу В.Верстюка з історії махновського селянського руху [23], де автор не обходить увагою проблеми розвідувальної діяльності та підтримки внутрішньої безпеки у селянській армії Н.Махна.

Питання організації повстансько-підпільного руху в Україні проти більшовицького режиму порушуються у монографії І.Біласа, присвяченій розгляду історії радянської карально-репресивної системи в Україні [10].

Сучасні дослідники звертаються й до проблеми діяльності іноземних спецслужб в Україні на рубежі 19-20 ст. і в період, що розглядається [198; 191]. Цікаві відомості про розвідувально-підривну роботу спецслужб Австрії, Німеччини, радянської Росії подано у збірнику статей "Останній гетьман" [158], присвяченому державотворчій діяльності Гетьмана П.Скоропадського. Викликає, однак, подив, чому його автори при розгляді діяльності адміністрації П.Скоропадського зовсім обійшли увагою такий пріоритетний напрям її роботи, як творення збройних сил та правоохоронних органів Української Держави.

Отже, у зв'язку з появою окремих спеціальних праць з історії українських національних спецслужб 1917-1921 рр. та праць, де автори порушують її окремі аспекти в процесі висвітлення інших питань, вдалося на даному етапі розвитку історіографії проблеми просунутися вперед у справі відновлення об'єктивної історії минулого спеціальних органів нашої державності.

Аналіз історіографічних праць свідчить про те, що на всіх трьох етапах розвитку історіографії з вказаної проблеми спецслужби України названого періоду були предметом наукових досліджень. Але не системного, не комплексного, а спорадичного, фрагментарного, що давало уявлення лише про окремі, до того ж майже не пов'язані між собою аспекти діяльності спецслужб України. Не кажучи вже про те, що вони ніколи не були предметом наукового аналізу з точки зору генезису їх функціонально-діяльнісного становлення.

Виходячи з цього, автор поставив за мету: на основі вивчення нововиявлених опублікованих і неопублікованих документальних матеріалів, наукових праць, публікацій у пресі та мемуарів, по-перше, відтворити передумови, обставини і закономірності створення національних спецслужб України 1917-1921 рр., по-друге, простежити процес їх становлення, розкрити особливості функціонування як окремої важливої складової української державності.

ДО ЗМІСТУ