Змістовну інформацію про політичні події часів Української революції спромігся зібрати французький журналіст-міжнародник Ж.Пеліс'є, який діяв напівофіційним шляхом, хоча його даними користувалися урядові кола Франції. У вересні 1917 р. він подав послу Франції в Роси Нулансу спеціальну доповідь на 27 сторінках, де містився ґрунтовний аналіз суспільно-політичної ситуації в Україні, з додатком в кількості 19 документів на 120 сторінках. Після цього західна преса почала писати про Україну як про "нову силу на Сході, здібну протистояти тиску німців" [24, с.ЗЦ.
У жовтні 1917 р. прибули військові спостерігачі Франції — генерал Табуї і полковник Перл'є, котрим було доручено стежити за розвитком подій безпосередньо з Києва. Табуї мав двогодинну розмову з головою військового відомства України С.Петлюрою, виявив при цьому великий інтерес до процесу українізації збройних сил і військового аспекту політики Центральної Ради в цілому [62, г. /, с.232].
Військово-дипломатичні і консульські представники країн Заходу виявляли жвавий інтерес і до проявів громадсько-політичного життя України, контактували з самодіяльними суспільно-політичними об'єднаннями та їхніми лідерами. Так, 2 листопада 1917 р. військові дипломати Франції, Бельгії та Румунії були присутні на III Військовому з'їзді у Києві. Англійський консул Довглес вітав того ж дня Козацький з'їзд [165, с.471].
Інформаторами іноземних урядів про становище в Україні були і консульства цих країн — з дореволюційного часу в Києві перебували консульські установи Англії, Греції, Італії, Іспанії, Перси, Португалії, Данії, Норвегії, Франції, Швейцарії [233, ф.2592, оп.1, спр.32, арк.64-б5\.
Окрім збору професійної інформації, західні емісари намагалися організувати підтримку певних політичних угруповань або їх лідерів, розраховуючи на їхню лояльність при вирішенні деяких питань на користь своїх країн. Дипломати країн Антанти намагалися придбати агентів впливу серед членів Центральної Ради, підтримуючи їх фінансово. Скажімо, через лідера УСДРП М.Порша до редакції "Робітничої газети" надійшло 10 тис. крб. Гроші від Антанти отримував і отаман Вільного козацтва П.Скоропадський. Контакти підтримувалися і з лідерами профспілок залізничників. Не залишилися поза увагою спецслужб Антанти і впливові таємні політичні організації. Іноземним коштом було створено масонську ложу св.Андрія "Молода Україна". Якщо згадати успіх місії ЖЛеліс'є, то варто сказати, що він був одним з провідних діячів французької масонської ложі "Великий Схід", а С.Петлюра також входив до української масонської організації й пізніше підтримував листування з Пеліс'є, прохаючи про "моральну підтримку" зовнішньої політики УНР [110, с 126] 54, спр.69270, т.36; 27].
Еволюція української державності від автономії до повноправної суверенної держави відбувалася у надзвичайно складних внутрішніх і міжнародних умовах. Особливої напруженості ситуації в країні надавало одночасне існування й політична конкуренція влади Тимчасового уряду, рад робітничих і солдатських депутатів та національно-демократичної державності — Української Центральної Ради. В Росії швидко розросталася анархія, визрівав соціальний конфлікт, викликаний невдалими спробами уряду О.Керенського здійснити демократичні перетворення, а також намаганнями встановити авторитарний режим реакційних військових кіл, визнаним лідером яких став генерал Л.Корнілов.
26 серпня 1917 р. головнокомандуючий збройними силами Росії Л.Корнілов надіслав голові Тимчасового уряду О.Керенському ультимативну вимогу передати йому всю повноту влади для встановлення "жорсткого порядку" в Росії та оголосити в столиці воєнний стан. Фактично йшлося про встановлення в Росії мілітаристської диктатури. Звістка про демарш Корнілова викликала тривогу в Україні — Центральна Рада небезпідставно побачила в ньому загрозу реставрації імперської державності. Дії Корнілова кваліфікувалися "контрреволюційними" як щодо Росії, так і України.
Відтак, Генеральний Секретаріат УЦР та інші владні структури, виконавчі комітети рад робітничих і солдатських депутатів, представники політичних партій одразу ж звернулися зі спільною відозвою до населення України, де йшлося про те, що замах контрреволюціонерів з генералом Корніловим на чолі на Верховну владу Російської держави вимагає від органів місцевого самоврядування повести рішучу боротьбу з проявами контрреволюції. Закликаючи громадян до спокою, вони заявили, що всі замахи на здобутий революцією лад, звідкіля б вони не йшли, будуть придушені всіма необхідними засобами [229, т.1, с.271-272].
Представник Військового Комітету України при військовому Міністерстві Росії М.Полозов розіслав із Царського Села циркулярну радіограму: "По дорученню Секретаріату Української Центральної Ради об'являється до відома всіх військових українців: контрреволюційний заговор на чолі з генералом Корніловим загрожує всім здобуткам революції, як в Росії, так і на Вкраїні. Перемога Корнілова привела б до порабощения російської демократії і нового поневолення України. Всі військові українці повинні всемірно підтримувати тимчасове правительство в його боротьбі з контрреволюцією. Кожен українець, не повставший в сю рішучу хвилю на захист революції буде зрадником революції і всієї України" [36, № 12-13, с.3-4].
Як бачимо, виступ Корнілова спричинив зростання політичної активності в Україні й кваліфікувався таким, що загрожує здобуткам національного відродження, як військовими, так і політичними колами України. Хоча заяви з приводу корніловського заколоту несли на собі відчутний відбиток соціалістичної демагогії, притаманної провідним політичним партіям тогочасної України, все ж вживані заходи для протидії диктаторським зазіханням реакційної вояччини висунули на порядок денний питання розбудови власних структур безпеки.
Переконливим доказом цього можуть служити дії окремих владних інституцій та громадсько-політичних об'єднань України по усуненню небезпеки корніловщини, спрямовані на створення координуючого органу з питань безпеки та оборони, який повинен був об'єднати сили для протистояння загрозам революційним завоюванням в Україні з боку внутрішніх та зовнішніх ворогів.

27 серпня 1917 р. на об'єднаному засідання рад робітничих і солдатських депутатів м.Києва було створено Особливий Комітет по охороні революції. До його складу увійшли: командуючий військами Київського військового округу К.Обе-ручев, начальник міліції, міський голова, голови рад робітничих і солдатських депутатів та представники провідних політичних партій. Метою Комітету була організація боротьби з корніловщиною. 28 серпня УЦР доручила йому виробити план оборони Києва і завчасно мобілізувати всі живі і матеріальні сили, необхідні для виконання плану [229, г. 1, с.270-274,553; 97, 1917,28-30 авг.].
Створення комітету викликало неоднозначну реакцію різних політичних сил країни. Так, представники партії кадетів на засіданні Київської Думи виступили з гострою критикою цього заходу, доводячи, що тільки Дума як представник всього населення є повноважним і повноправним органом влади, ініціатором у справі охорони завоювань революції. Від імені кадетів Григорович-Барський заявив, що, по-перше, комітет не є представником народу і у зв'язку з цим не може розраховувати на всебічну підтримку, а, по-друге, він перебуває поза законом; оскільки не визнаний Тимчасовим урядом. Більшовики, погоджуючись, що Дума є органом цивільної влади, заявили про необхідність створення Комітету для проведення рішучих заходів у боротьбі з контрреволюцією.
У результаті обговорення питання про створення Комітету охорони революції Київська Дума більшістю голосів прийняла резолюцію, де зазначалося, що в час, коли революції серйозно загрожує контрреволюція, існує необхідність створення органу, який би об'єднав військову і цивільну владу, бойові організації для протистояння внутрішнім і зовнішнім зазіханням. Одночасно Дума запропонувала ввести до складу органу своїх представників. Від голосування за прийняте рішення утрималися лише делегати від конституційно-демократичної партії. Таким чином, ідея створення спеціального органу безпеки країни одержала підтримку більшості депутатів. Але справа далеко не пішла [97,1917, ЗО авг.].
К.Оберучев і близький до нього комісар Тимчасового уряду І.Кирієнко проявили себе запеклими ворогами українського руху. Вони відверто ігнорували постанови УЦР, не визнавали Генеральний Секретаріат й намагалися паралізувати роботу Комітету. Але Комітет все-таки дещо зробив: доручив охорону міста загонам міліції, козаків і юнкерів, бойовим дружинам; усунув з посад кількох військових і державних діячів, запідозрених у симпатіях до Корнілова; закрив газету "Киевлянин"; провів серію обшуків для вилучення зброї. Після ліквідації заколоту за постановою Тимчасового уряду 2 вересня 1917 р. Комітет припинив свою діяльність, а за іншими даними — саморозпустився [229, т.1, с.270-274, 553; 141, с.288; 22. с.234].
Подібні Комітети існували в багатьох містах України. Є дані, що Комітет порятунку революції, "який установив нагляд за відповідальними установами", був сформований у Катеринославі. У Конотопі Комітет охорони революції припинив розповсюдження листівок з агітацією на користь корніловських заколотників. Такі ж Комітети діяли у Фастові, Чернігові, Полтаві [195, с.40; 97,1917,28-31 авг., 1, 2 сент.].
Недостатня активність Особливого комітету викликала серйозне занепокоєння національно-патріотичних сил. 31 серпня 1917 р. лідер українського військового будівництва і голова Українського Військового Комітету С.Петлюра написав листа під грифом "таємно" до Генерального Секретаріату України, де запропонував свій варіант Крайового органу з питань охорони революції. У цьому документі чітко сформульовано мету створення зазначеної інституції: "...З огляду на небезпеку, загрожуючу інтересам революції на Україні од авантюри Корнілова, а також на можливість контрреволюційних рухів і вибухів та необхідність рішучої боротьби з ними і прийняття заздалегідь відповідних засобів, що могли б паралізувати контрреволюційні явища, вхожу до Генерального Секретаріату з слідуючою пропозицією: необхідно створити і то негайно при Генеральному Секретаріаті революційний орган влади, що мав би своєю метою швидку і рішучу боротьбу з контрреволюцією на Україні". Отже нова інституція, на думку С.Петлюри, мала б не тільки протистояти конкретному виступу Корнілова, але і відігравати вирішальну роль у боротьбі проти ворожих Україні проявів взагалі й займатися профілактикою їх виникнення.
Специфікою проекту створення цього органу в умовах піднесення політичної активності населення було те, що до його складу пропонувалося ввести представників не лише офіційних установ, а й громадських об'єднань. "...Генеральний Секретаріат, — зазначав С.Петлюра, — повинен взяти тільки провід від тої справи в свої руки, спираючись на ті впливові громадські і революційні організації, що представляють інтереси широких кіл революційної демократії. Притягти до участі в сій праці такі організації і працювати з ними в тісному контакті. Генеральний Секретаріат міг би створити в нашому краю ту дужу силу, на яку можна спертися в боротьбі з контрреволюцією і тим захистити інтереси України і цілої держави". Очевидно, думка про залучення.громадських об'єднань до співпраці була виправданою в умовах, коли Українська держава лише формувалася, фазу становлення проходили її силові структури. Цей захід дозволяв створити широку суспільну базу для захисту політичної стабільності й збереження громадянського миру.
До складу Крайового органу з питань охорони революції повинні були увійти по одному або по два представники таких організацій: Українського Військового Генерального Комітету; Всеукраїнської Ради військових депутатів; Ради солдатських депутатів Київської округи; Всеукраїнської Ради селянських депутатів; Ради робітничих депутатів Київської округи; Головного Комітету Південно-Західних залізниць; Ради Київської округи шосейних і водяних шляхів; Поштово-телеграфного союзу і Генерального Секретаріату. На думку С.Петлюри, представники вищезгаданих організацій «...створюють при Генеральному Секретаріаті орган революційної влади по боротьбі з контрреволюцією, якому надасться назва "Крайовий Комітет оборони нового ладу"».

Звертає на себе увагу та обставина, що колективними членами нової інституції планувалося зробити ті структури, котрі контролювали стратегічні сфери життєдіяльності краю — транспорт, шляхи сполучення, засоби зв'язку. Автор документа спромігся в інтересах боротьби із загрозою військової диктатури піднятися над вузькополітичними суперечностями між національно-демократичним рухом і радами, запросивши до спільних дій і ці організації. Крім того, до Крайового органу планувалося ввести представників усіх провідних верств населення України, військових організацій.
Нова інституція мала діяти під загальним керівництвом уряду України, а функції її голови повинен був виконувати керівник Генерального Секретаріату або хтось інший із 14 генеральних секретарів за уповноваженням уряду. Комітет міг створювати спеціальні комісії: "освідомительну, технічну, військову" та інші залежно від потреб ситуації. Планувалося створити і розгалужену мережу представників Крайового Комітету за відомчо-територіальною ознакою при державних установах, громадських інституціях, залізничних станціях, пристанях, скрізь, де це буде викликане необхідністю і оперативними обставинами. Крайовий Комітет мав право залучати для консультацій і пояснень експертів, а в разі потреби — застосовувати військову силу, матеріально-технічні можливості інших відомств (див. додаток 1).
С.Петлюра уявляв собі новий орган як такий, що організовує й очолює боротьбу з контрреволюцією, здійснює контроль за виконанням своїх пропозицій владними установами у справі проведення запобіжних дій стосовно ворогів українського руху. До компетенції Крайового Комітету повинно було входити й право використання у разі необхідності резервів і можливостей органів влади та громадських організацій. "Вся збройна сила, мобілі, спеціяльні вагони, або навіть паровози та вагони, кому б вони не належали, Крайовий Комітет має право на певний час, в залежності від обставин, взяти до своїх рук до вжитку у боротьбі з контрреволюцією". За проектом Крайовому Комітету надавалося право "...робити струси у окремих осіб і в інституціях, усовувати з посад і арештовувати осіб, про яких в Крайовому Комітеті будуть повні відомості в їх небезпечності для революції, переглядати листування їх, робити інші заходи і вживати міри, що будуть викликані обставинами і характером боротьби з контрреволюцією". Таким чином, перелік методів роботи та повноважень Комітету дає додаткове підтвердження характеру цього органу як інституції, що могла виконувати і певні спеціальні функції.
У листі до уряду С.Петлюра не міг, звичайно, докладніше викласти свою думку стосовно правових основ спеціальних повноважень Крайового Комітету, особливо коли ситуація нагально потребувала оперативних заходів для протидії ворожим акціям. Імовірно, що детальніше регламентувати проведення таких специфічних заходів, як арешт, перлюстрація, обшук та інших повинна була зробити Центральна Рада як верховний законодавчий орган автономної України. Але у той час, коли відбувалося становлення головних підвалин української державності, в умовах війни, економічного занепаду, політичної і соціальної нестабільності урядові було важко забезпечити повністю всі права і свободи людини. Цей лист не передбачав і застережень про неприпустимість порушень прав особи, захист її від можливих посягань.
Що ж стосується конкретних заходів по створенню Крайового Комітету, то на їх характер частково проливає світло протокол засідання комісії (2 вересня 1917 р.) з приводу утворення цього органу. В її роботі взяли участь представники Українського Військового Комітету — Петлюра і Кедровський; керівник комісії Комітету з військово-інженерної роботи — Шумицький; голова комісії військових комунікацій — Глібовський; від Ради робітничих депутатів Київської округи — Овчаров; від Ради солдатських депутатів Київської округи — Григор'єв та Перепадя; від Всеукраїнської Ради військових депутатів — Березняк, Вротновський-Сивошапка; від Округи водяних і шосейних шляхів — Педес; від Комітету Південно-Західних залізниць — Шумицький і Мордохун.
Комісія ухвалила рішення про те, що Крайовий Комітет повинен складатися із представників організацій, перелічених у проекті С.Петлюри, а також Центрального Крайового бюро професійних спілок. Причому перелік організацій не був остаточним, оскільки при утворенні нових революційно-демократичних організацій за постановою Крайового органу до нього могли входити і представники цих політичних формувань.
Комісія також постановила, що Крайовий орган очолить один із членів Генерального Секретаріату (за погодженням між урядом і Секретаріатом). Товариша Голови Комітету обирає Комітет із свого складу. Кожна організація сама обирає представника до названої установи. При Комітеті передбачені такі комісії: інформаційна, військова, слідча. В разі потреби можуть створюватись й інші. На чолі кожної комісії мусить бути член Комітету. Отримав орган і свою остаточну назву — Крайовий Комітет оборони нового ладу при Генеральному Секретаріаті [233, ф.1063Іоп.З,спр.4,арк.1-2].
Як відомо, саме рішуча протидія корніловщині з боку демократичних сил різної орієнтації, а не заходи Тимчасового уряду Росії, котрий поступово втрачав контроль над ситуацією в країні, привела до краху планів встановлення військової диктатури. Посильний внесок у відвернення перемоги сил реакції намагався зробити й лідер українського військового руху С.Петлюра. Спроба створити орган безпеки з широкими повноваженнями є свідченням розуміння ним необхідності функціонування такої інституції в умовах важкого становлення молодої української державності. Подальша доля проекту С.Петлюри не відома. Швидше за все він не отримав належної оцінки з боку керманичів тогочасної України. Останні вважали доцільним існування подібних комітетів лише для протидії контрреволюційним намаганням генерала Л.Корнілова.
Між тим, нагальну потребу створення нового Комітету захисту революційних завоювань в Україні неможливо було обійти, і це зайвий раз підтвердили події жовтня 1917 р. в Петрограді. 25 жовтня у столиці Росії стався державний переворот, що привів до влади більшовицький уряд на чолі з В.Леніним. Центральна Рада засудила насильницьке повалення Тимчасового уряду і заявила про недопустимість переходу всієї влади до рад робітничих та солдатських депутатів, які складають тільки частину організованої революційної демократії. Третій Український Військовий Конгрес висунув радикальні вимоги протидії "більшовизації" політичної влади в Україні, скликання Українських Установчих Зборів для проголошення Української Демократичної Республіки, передачі (при підтримці революційного війська) всієї повноти влади до Центральної Ради і Генерального Секретаріату, розбудови української армії і флоту. З урахуванням вимог військового руху і під загрозою поширення більшовицького впливу в країні Центральна Рада 25 жовтня вночі на закритому засіданні обрала Комітет охорони революції в Україні (в працях дослідників зустрічається й інша назва — "Комітет оборони революції в Україні"). Цей орган мав вирішувати найважливіші питання військового захисту та державної безпеки України.
До складу Комітету увійшли: М.Ткаченко, М.Порш, Ф.Матушевський (соціал-демократи); О.Севрюк, М.Ковалевський, М.Шаповал (соціалісти-революціонери); А.Ніковський (соціаліст-федераліст); Г.П'ятаков (більшовик); С.Гольденман (від єврейських організацій). Крім того, від партій та організацій були введені: С.Сораджаєв — російський соціаліст-революціонер; Пісоцький — від українських соціал-демократів; С.Петлюра — від Українського Генерального Військового Комітету; М.Шумицький — від залізничників; М.Тележинський і Кас'яненко — від Всеукраїнської ради військових депутатів; Б.Крейсберг — від Київської ради робітничих депутатів; В.Затонський — від більшовиків; М.Рафес — від Бунду; М.Зільберфарб — від єврейської соціалістичної партії, а також представники Київської Ради солдатських депутатів, від міст Харкова, Одеси, Катеринослава. Головою Комітету був обраний М.Порш [229, т.1, с.359-360,363,366; 97, 1917,26окт.; 151, с.87-88].
Як бачимо, збереглася і була використана в нових умовах ідея С.Петлюри про включення до складу спеціального органу охорони революції представників провідних партій, громадсько-політичних і професійних організацій України. Слід зауважити, що ті українські більшовики, які спочатку ввійшли до Комітету охорони революції, незабаром з нього вийшли в знак протесту проти резолюції Центральної Ради, де висловлювалося негативне ставлення до перевороту в Петрограді та намір більшовицького повстання в Україні.
26 жовтня 1917 р. Крайовий Комітет ухвалив постанову, обов'язкову для виконання всіма владними структурами, де, зокрема, зазначалося:
"1. Всякого роду погроми, бешкети і непорядки будуть нещадно придушуватись всіма засобами, які маються в розпорядженні Комітету, аж до збройної сили.
2. Всякі прояви контрреволюційної агітації, спроби нацькувати одну частину населення на другу і підбурити до безпорядків на грунті продовольчих труднощів будуть рішуче подавлятись і виновні понесуть найтяжчу кару.
3. В цілі охорону спокою в краю забороняється до одміни сеї постанови, зібрання і мітинги під одкритим небом і всякі інші виступи на вулиці.
4. Всім властям на Україні пропонується вжити всіх заходів, які є в їх розпорядженні, до непохитного виконання сеї обов'язкової постанови".
27 жовтня Комітет проголосив відозву "До громадян України", де з приводу більшовицького перевороту закликав населення країни, "всю революційну демократію, робітництво, селянство та військо згуртувати свої сили для того, щоб зберегти спокій та добрий лад на Україні". Він закликав також усіх людей до спокою, а всі революційні й демократичні організації об'єднатися в місцеві комітети для охорони революції під проводом Крайового Комітету. В цій відозві говориться, що Комітет охорони революції поширює свої повноваження на 9 губерній, його накази мають обов'язкову силу на території усіх цих губерній і будуть підтримуватися військовими підрозділами, які є в його розпорядженні [229, г. 1, с.360,364-365].
Але й на цей раз далі постанов, звернень і відозв справа не рушила. Так, комітет постановив, що всі громадські та військові власті повинні підлягати йому і виконувати його розпорядження. Про це були сповіщені військовий комісар Кирієнко та начальник військової округи Квецинський, але дев'ятьох комісарів, посланих до штабу округу Комітетом, Кирієнко наказав заарештувати. Він же заборонив генеральним секретарям користуватися телеграфним зв'язком. За наказом штабу округу перед Центральною Радою і Генеральним Секретаріатом були поставлені кулемети та броньовики. Не допомагало і втручання С.Петлюри [151, с.87-88; 122, с.393-394; 97, 1917,26 окт.; 229, т.1, с.361-362,366-368].
Окремі члени УЦР на засіданні 26 жовтня 1917 р. висловлювались за необхідність взаємодії Крайового Комітету з Генеральним Секретаріатом, котрий і сам має окремий орган для боротьби із заколотами і контрреволюцією — Секретарство внутрішніх справ. Після цього була ухвалена резолюція: "В цілях охорони революційного порядку на Україні і для об'єднання всіх потрібних до того конкретних мір — Центральна Рада вважає, що Комітет по охороні революції' на Україні разом з Генеральним Секретаріатом тимчасово повинен об'єднати всі власті на Україні".
У зв'язку з тим, що в Києві утворилася ціла низка "революційних комітетів", які спиралися на певні сили і видавали свої накази, а "по вулицях ходили, а також в багатьох місцях стояли цілком різні патрулі", УЦР вирішила скликати 'їхнє спільне засідання для узгодження дій та "щоб погодити діяльність начальника Київської округи Квецинського, комісара Киріенка з приписом Крайового революційного комітету". Таке засідання відбулося та ухвалило постанову: "1. Установити єдність діяльності воєнних і гражданських властей. 2. В роботах Крайового Комітету повинні взяти участь представники начальника військової округи. 3. При начальнику округи має бути комісія, щоб ні один приказ не видавався без комісії. 4. Щоб розпорядження до українських частин видавались за згодою Генерального комітету. 5. Комісія при штабі округи має складатись по одному представнику Центральної Ради, Генерального комітету, 3-го Всеукраїнського військового з'їзду, городського самоуправління і од козачого з'їзду. 6. Щоб усунути комісара Кирієнка".
Та ця постанова також не була реалізована. Штаб КВО відкинув вищеназвані вимоги, а І.Кирієнко заявив, що не збирається йти у відставку. Під час переговорів представників Крайового революційного комітету з штабом округу там було скликано велику нараду, яка, розглянувши постанови спільного засідання комітетів, фактично звела компетенцію Крайового Комітету до функцій дорадчого органу при начальникові Київської військової округи. Відпали контроль та участь у прийнятті рішень представників Генерального військового Комітету.
За такої ситуації більшість членів Крайового Комітету охорони революції, не бажаючи брати на себе відповідальність за розпорядження, яких вони не давали, в ніч з 27 на 28 жовтня висловились за припинення діяльності Комітету і за пропозицію надзвичайним зборам Малої ради розпустити його. М.Порш заявив про наміри справу охорони революції передати Генеральному Секретаріату. 28 жовтня 1917 р. рішенням Малої ради Крайовий Комітет був скасований. Його функції перебрав Генеральний Секретаріат. Але зусилля до створення недовговічних комітетів "захисту", "оборони", "охорони" революції і нового ладу та порядку на цьому не припинились. Генеральним секретарем 13 листопада 1917 р. при Секретарстві внутрішніх справ була створена Комісія для охорони ладу в Україні (Комісія по охороні краю). До її складу ввійшли по одному представнику від секре-тарств військових, земельних, продовольчих, судових справ, шляхів та національних справ. Очолив Комісію товариш секретаря внутрішніх справ Л.І.Абрамович.
Слід зауважити, що після жовтневого перевороту в Петрограді в Україні відбулися важливі події, на яких варто зупинитися. 28-29 жовтня 1917 р. владу в Києві перебрала УЦР, загострилась її конфронтація з більшовиками. 7 листопада Центральна Рада ухвалила Третій універсал, який проголосив створення Української Народної Республіки у федеративному зв'язку з Російською державою. Документ містив програму соціально-політичного реформування життя республіки, гарантії головних прав людини. До скликання Установчих Зборів вся повнота влади в Україні переходила до Центральної Ради і Генерального Секретаріату. УНР фактично стала на шлях самостійного державного будівництва. Згідно з цим Універсалом до Української республіки мали входити губернії: Київська, Волинська, Подільська, Чернігівська, Полтавська, Харківська, Катеринославська, Херсонська і Таврійська (без Криму), а долю Курщини, Холмщини, Вороніжчини й інших територій з українською більшістю мала вирішити організована воля самого населення.
26 листопада 1917 р. в Могилеві при Ставці Верховного Головнокомандуючого більшовики створили "Революційний польовий штаб", під керівництвом якого формувалися загони радянських військ, котрі направлялися в Україну для боротьби з Центральною Радою. 4 грудня 1917 р. Раднарком (РНК) Роси висунув ультиматум до УЦР. Центральну Раду звинувачено в "нечуваній зраді революції", перед нею поставлені вимоги: утримувати спільний з Росією фронт, не пропускати черезтериторію України військові частини, що повертаються з фронту на Дон, Урал, в інші місця, надати допомогу "червоним" у боротьбі з каледінщиною, повернути зброю раніше роззброєним Центральною Радою радянським полкам і Червоній гвардії. Ультиматум закінчувався прямою погрозою: якщо за дві доби не буде одержано задовільної відповіді, "Рада Народних Комісарів буде вважати Центральну Раду в стані війни проти радянської влади в Росії і на Україні" [229, т. 1,с.28,361-362, 367-368,398-401,562-563, 565; т.2, с.336,338; 86, с 193-197; 141, с.418].
4 грудня 1917 р. у Києві зібрався Всеукраїнський з'їзд рад робітничих, солдатських і селянських депутатів (2,5 тисячі) з метою переобрання Центральної Ради. Але цього не сталося. Більше того, ультиматум РНК з'їзд розцінив як замах на УНР. Делегати-більшовики (124 особи) 5 грудня залишили з'їзд і виїхали в Харків. Того ж дня Генеральний Секретаріат дав офіційну відповідь на ультиматум РНК, де рішуче засудив спроби втручання у внутрішні справи УНР і заявив про відмову виконувати висунуті вимоги . 9 грудня 1917 р. перші ешелони з радянськими військами під командуванням Ховріна і Сіверса прибули до Харкова. 11-12 грудня під охороною радянських військ у Харкові більшовики провели альтернативний з'їзд рад робітничих, солдатських та селянських депутатів. На ньому 200 делегатів представляли лише 89 рад (із понад 300 існуючих в Україні) і військово-революційних комітетів. З'їзд схвалив повстання в Петрограді та політику РНК, проголосив встановлення радянської влади в УНР, обрав Центральний виконавчий комітет рад України (ЦВК), який створив Народний секретаріат—радянський уряд України. УЦР і Генеральний Секретаріат пасивно поставилися до подій у Харкові.
12 грудня 1917 р. рішенням Генерального Секретаріату Комісії по охороні ладу надано право видавати обов'язкові постанови з умовою, що всі вони доводитимуться до відома уряду. Проте робота Комісії не відзначилася результативністю. На засіданні Генерального Секретаріату 15 грудня 1917 р. Л.Абрамович заявив, що Комісія не може працювати планомірно і виконувати свої обов'язки через нестачу потрібних сил. М.Порш вніс пропозицію створити Колегію по охороні України, організувати штаб, надіслати РНК ультиматум з вимогою припинити війну, оповістити людність про справжній стан справ. Колегія повинна зробити облік сил і зброї, використати Вільне козацтво, підпорядкувати міліцію. Колегії слід надати право діяти від імені Генерального Секретаріату, а також в разі потреби давати розпорядження щодо розбирання залізничних колій. Була прийнята постанова: негайно надіслати РНК ультиматум з вимогою припинити війну й відкликати радянські війська з України. Вирішили також обрати особливий Комітет по обороні України в складі генеральних секретарів Порша, Петлюри і Єщен-ка. Таким чином, паралельно з Комісією по охороні ладу в Україні почав діяти особливий Комітет по обороні України. Проте їх функції не були розмежовані, що негативно відбилося на подальшій праці. 17 грудня 1917 р. ЦВК рад України опублікував маніфест про повалення УЦР й Генерального Секретаріату, а з Росії прибули більшовицькі частини під командуванням Єгорова, Сіверса, Сабліна й повели наступ на Донбас і південь України. 25 грудня 1917 р. Антонов-Овсієнко віддав наказ про загальний наступ радянських військ проти УНР. Першим зазнав більшовицького удару Катеринослав, потім Олександрівськ й Полтава.
У цих складних умовах як Комісія по охороні ладу в Україні, так і особливий Комітет по обороні України, судячи з документів, не виявляли практичної активності. Щоправда, на засіданні Генерального Секретаріату 23 грудня 1917 р. Л.Абрамович доповів проект постанови про умови, за яких названа Комісія може існувати. Постановили вимоги задовольнити. На засіданні уряду 7 січня 1918 р. за поданням Генерального секретарства внутрішніх справ був затверджений статут Комісії. Зміст цих документів не відомий, оскільки самі вони не виявлені, б квітня 1918 р. за поданням Міністра внутрішніх справ постановою Ради народних Міністрів Комісія по охороні порядку була скасована, а її матеріали і документи передані в Адміністративно-політичний департамент МВС [86, с.197-198; 229, т.2, с.39-40,66І96,255;і\,1918,№20].
Отже, аналіз передумов та особливостей створення перших органів безпеки України свідчить, що останні на початковому етапі свого функціонування намагалися зробити якийсь внесок в державотворення України та забезпечення її існування. Однак їх діяльність була ще малоефективною. Якщо говорити про причини цього, то можна виділити чотири найбільш важливі: по-перше, створення координаційного органу з питань безпеки і оборони стало нагальною потребою тогочасного суспільно-політичного життя в Україні. Але в керманичів країни не було чіткого уявлення про статус, функції, компетенцію і стратегічну лінію діяльності цієї інституції. Створення ж кількох, фактично аналогічних структур проводилось поспіхом, без належної всебічної попередньої підготовки. По-друге, за рядом питань зазначені органи дублювали функції керівних та й низових структур інших відомств (військового, внутрішніх справ). Це викликало взаємні непорозуміння і гальмувало ініціативу як одних, так і інших. По-третє, до створення цих інституцій практично не залучались висококваліфіковані військовики та досвідчені керівники й співробітники спеціальних служб, які були в розпорядженні Генерального Секретаріату. По-четверте, за діяльністю створених комітетів і комісій не здійснювався необхідний і результативний контроль.
Зіставляючи обставини виникнення "революційних" органів безпеки Центральної Ради з подіями в Україні початку 90-х, можна провести певні історичні паралелі. Непослідовність і брак професійності Центральної Ради у вирішенні питань державного будівництва, надто великі сподівання на розв'язання внутрішніх проблем (особливо економічних) за рахунок іноземної допомоги, суперечності між урядом і місцевими адміністраціями, наявність незаконних збройних формувань, — все це створювало сприятливі умови для діяльності в Україні іноземних розвідок, котрі намагалися здобувати конфіденційну інформацію, впливати на український уряд через своїх агентів з числа дипломатів, радників, комерсантів. Вплив здійснювався також шляхом підтримки тих або інших політичних груп чи їх лідерів, ініціювання створення релігійно-містичних організацій та ін.
Після розпаду СРСР ситуація в Україні до певної міри повторилася: економічна криза, зростання іноземної присутності, недосконалість законодавчої і нормативно-правової бази та інші обставини створюють сприятливі умови для розвідувальної роботи спецслужб.

ДО ЗМІСТУ