§ 4.1. ПОНОВЛЕННЯ СПЕЦСЛУЖБ УНР
ЯК ОБ'ЄКТИВНА НЕОБХІДНІСТЬ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

У добу Директорії національні спецслужби діяли в дещо інших обставинах, зумовлених зміною політичних та оперативних реалій. 26 грудня 1918 р. Директорія видала програмний документ - Декларацію, що визначала її статус як "тимчасової верховної влади", котра передасть повноваження вищому виборному органу парламентського типу - Конгресу трудового народу, який "матиме всі верховні права й повновладність рішати всі питання соціального, економічного та політичного життя Республіки" [106, с.100; 28, с.170-173]. Поновлювалася назва держави - Українська Народна Республіка, з представників партій - членів УНС формувався уряд - Рада Народних Міністрів.

Трудовий конгрес, який відбувся наприкінці січня 1919 р., призначив Директорію "бути верховною владою і видавати закони, необхідні для оборони Республіки", уряд мав звітувати перед сесіями Конгресу, а у перервах в їх роботі - Директорії [67, с.515]. Головою Директорії був спочатку В.Винниченко, а з лютого 1919 р. її очолив С.Петлюра. Поступово зростали повноваження голови. У листопаді 1919 р. була ухвалена постанова, де зазначалося: "Верховне керування справами Республіки покладається на Голову Директорії С.В.Петлюру, який іменем Директорії затверджує всі закони та постанови, ухвалені Радою Народних Міністрів" [244, с.11]. Одночасно він був і Головним Отаманом (головнокомандуючим) Збройних сил УНР. На випадок перебування голови Директорії за кордоном право укладати тимчасові угоди з іноземними державами, видавати інструкції державним установам УНР отримала колегія у складі голови МЗС і міністра юстиції А.Левицького, військового міністра В.Сальського і товариша міністра внутрішніх справ П.Христюка [244, с.13].

За актом злуки між УНР і ЗУНР 22 січня 1919 р. її президент, а згодом "Диктатор ЗО УНР" Є.Петрушевич увійшов до складу Директорії, але фактично не брав участі у роботі і в липні 1919 р. був офіційно виведений із її складу. Наприкінці травня 1920 р. два члени Директорії не повернулися із закордонного відрядження й автоматично вибули із її складу. Отже, фактично Директорія перестала бути органом колегіальним, її компетенція цілком перейшла до С.Петлюри.

У листопаді 1920 р. приймається закон "Про Державну Народну Раду УНР" - вищий законодавчий орган народного представництва до скликання парламенту, який мав розглядати законопроекти, підготовлені урядом. За законом "Про тимчасове Верховне Управління та порядок законодавства в УНР" Директорія в особі С.Петлюри повинна була затверджувати ухвалені Народною Радою нормативно-правові акти, робити кадрові переміщення у вищих державних інституціях тощо [32, 1920, вип.2; 86, с.228-229]. Варто взяти до уваги, що в екстремальних внутрішніх та міжнародних умовах тенденція до обмеження колегіально-демократичних чинників була цілком закономірною й відбивала трагічні реалії процесу державотворення в Україні.

Отже, за Директорії УНР відокремилися дві вищі державно-правові інстанції для керівництва формуванням управлінського апарату взагалі й силових структур зокрема - сама Директорія як орган, котрий затверджував державні акти щодо створення зазначених структур, і Рада Міністрів, що готувала проекти цих актів. Народна Рада помітно не впливала на державне будівництво через відсутність регулярної парламентської роботи за умов перманентного воєнного стану й безладдя в країні.

Період влади Директорії був найтривалішим в історії української національної державності 1917-1920 рр. Цей час збігся з вирішальними подіями на території колишньої Російської імперії, з процесами мирного врегулювання в Європі й створення Версальської міжнародно-правової системи. Складною була і внутрішньополітична ситуація. Саме тому за Директорії сформувалася найбільш розгалужена система органів державної безпеки, зусилля яких зосереджувались на оперативному забезпеченні збройних сил та бойових дій, боротьбі зі шпигунством, ворожим підпіллям, замахами на державний лад.

Оскільки завдання, форми і методи роботи спеціальних служб УНР значною мірою детермінувалися воєнно-політичною та оперативною обстановкою, слід зупинитися на сукупності зовнішніх і внутрішніх чинників, що її визначали. Як відомо, територія УНР у 1919-1920 рр. стала ареною збройної боротьби республіки з інтервенцією радянської Росії та її сателіта - Української радянської республіки, російського "білого" руху, котрі ставили за мету ліквідацію незалежної Української держави як такої, та шовіністичної Польщі, що домагалася відторгнення частини її території. Це зумовило жорстокий характер збройного протиборства. Зрозуміло, воєнні дії супроводжувалися й активною розвідувально-підривною роботою іноземних спецслужб. Характерно, що при цьому широко використовувалися можливості ворожого УНР підпілля.

Доцільно коротко нагадати динаміку воєнно-політичної ситуації в Україні кінця 1918-1920 рр.: листопад 1918 р. - Буковина захоплена Румунією; травень-липень 1919 р. - Західна Волинь і Галичина загарбані Польщею; липень 1919 р. - румунські та чеські війська окупують Закарпаття [82, с.52-53]. З листопада 1918 р. до квітня 1919 р. ряд південноукраїнських портових міст утримували війська Франції, Англії, Греції. На півдні України, на північних і північно-східних кордонах УНР з'явилися війська радянської Росії. Анулювавши Брестську мирну угоду, РСФРР заявила, що не визнає Україну суверенною державою. Прикриваючись створеним у Курську маріонетковим "Тимчасовим робітничо-селянським урядом України" та за допомогою його озброєних формувань, у січні-квітні 1919 р. війська радянської Росії захопили більшу частину території УНР. При цьому уряд РСФРР цинічно заявляв, що воєнні дії на території України ведуться виключно між військами Директорії й "незалежного" українського радянського уряду. Влітку 1919 р. активний наступ Добровольчої армії генерала А.Денікіна призвів до заміни радянського режиму окупаційною "білою" владою. За Директорією лишилися окремі райони Волині й Поділля. З листопада 1919 р. радянські війська при підтримці "червоних" партизан і селянської армії Н.Махна витіснили денікінців з більшої частини України. У травні 1920 р. польська армія спільно з союзними збройними силами УНР перейшла в наступ й 6 травня увійшла до Києва. Однак 12 червня радянські війська знову захопили Київ і до серпня 1920 р. повернули собі більшу частину Правобережної України. Тим часом, Крим і вся Таврія перебували під контролем "білого" генерала Врангеля [86, с.219-230].

Серед зовнішніх чинників впливу на воєнно-політичну та оперативну обстановку насамперед варто виділити такі: протистояння ворожих військ майже по всьому кордону УНР; розвідувально-підривні акції спецслужб іноземних держав і "білого" руху; зусилля ворожих УНР закордонних об'єднань, підтримуваних спецслужбами, по створенню на її території підпільно-повстанських формувань, організації антидержавних акцій; підривна робота іноземних спецслужб і ворожих УНР закордонних об'єднань проти її установ на території інших країн.

Найсерйознішим противником спецслужб УНР були Всеросійська надзвичайна комісія (ВНК), а також Всеукраїнська надзвичайна комісія (ВУНК), створена у грудні 1918 р. На лютий 1919 р. центральний апарат ВУНК складався з таємного, оперативного, юридичного та інструкторського відділів, а також ряду допоміжних підрозділів. Пізніше для розвідувальної роботи за кордоном створюється відділ іноземного контролю ("іноземний відділ") [140, с.49]. З червня 1919 р. в центральний апарат ВУНК було внесено зміни. Відтепер він складався з Колегії, її президії, загальної канцелярії, інструкторського, транспортного, особливого (військова контррозвідка), місцевого відділів. Таємний відділ було розширено й поділено на окремі підрозділи, він почав виконувати й функції іноземного. Були також створені регіональні органи [140, с.101]. Активну розвідувальну й контррозвідувальну діяльність проводили особливі відділи 12-ї та 14-ї радянської армій.

Трагічною реальністю роботи ВУНК стало позасудове переслідування та масові репресії ("червоний терор"). Розстріли без суду, катування, нехтування елементарними правами людини увійшли в практику більшовицьких надзвичайних слідчих комісій, що не могло не викликати відповідної протидії їхніх противників. "Обопільне озвіріння, - підкреслював відомий письменник В.Короленко, - сягнуло вже крайньої межі, і мені гірко думати, що історикові доведеться відзначати цю сторінку "адміністративної діяльності" НК в історії першої Російської Республіки, і причому не у XYIII, а в ХХ сторіччі..." [83, с.38-39].

Навіть В.Ленін писав у листі до голови української НК Лаціса, що, на думку керівництва ВНК, радянські органи держбезпеки в Україні принесли "тьму зла, були створені занадто рано й допустили до себе масу таких, що примазалися". У відповідь Лаціс повідомляв, що кадровий склад ВУНК дуже слабкий, оскільки "в Україні зібралися ті співробітники, котрих ми відкидали у Москві як малоздібних і малонадійних" [130, с.338; 54, спр.2227,арк.258, 259].

На території УНР активно працювала військова спецслужба Червоної армії. "Десятки московських таємних агентів блукали на нашому фронті та в його запіллі", - писав український генерал О.Удовиченко [222, с.79]. Проводилася не тільки безпосередня розвідка Армії УНР, але і здійснювалося цілеспрямоване агентурне проникнення до керівних структур, правлячих політичних партій, сил безпеки республіки. Про це, зокрема, свідчить інформація, здобута співробітником особливого відділу 14-ї Армії Бірюковим [54, спр.69270, т.4, арк. 1-81]. Радянські розвідники та їх агентура не обмежувалися збором інформації, а намагалися дестабілізувати обстановку й інспірувати антидержавні виступи. Так, агент Гаврилко, що легалізувався у Державному Інспектораті військ УНР, зіграв активну роль у підбурюванні до заколоту отамана П.Болбочана [230, с.118]. Крім того, розвідувально-підривна робота на території, зайнятій військами УНР, покладалася на місцеві органи ВУНК [41, с.51].

Проти військ УНР застосовувались і диверсійні акти на комунікаціях і засобах зв'язку. Так, усім бригадам, полкам і окремим загонам радянських повстанських сил Лівобережної та південно-східної частини Правобережної України було наказано сформувати "підривні команди" по 5-25 вояків. Ці команди отримали завдання знищувати телефонні й телеграфні лінії, мости, нападати на штаби [46, т.2, с.353, 377].

Органи ВУНК проводили значну роботу проти антирадянських підпільно-повстанських рухів. Активно застосовувались агентурне проникнення в ці організації, їх знищення, перехоплення каналів зв'язку. Начальником тилу Південно-Західного фронту призначили самого Голову ВНК Ф.Дзержинського. У його розпорядження в Україну направили близько 1400 співробітників ВНК і бійців внутрішньої охорони [204, с.205]. В Україні розгорнулося масове переслідування громадян, особливо за причетність до органів д ержавного управління Центральної Ради й Гетьманату [див., наприклад: 203, с.68].

Головною опорою радянських спецслужб в Україні було комуністичне підпілля. Для керівництва нелегальною роботою створюється Зафронтове бюро ЦК КП(б)У на чолі з С.Косіором, яке розгорнуло широку організаційну й кадрову діяльність. До неї підключився й Військовий відділ ЦК [46, т.2, с.279; 43, с.75; 98, с.75]. У травні 1920 р. у складі ЦК КП(б)У створюється розвідувально-інформаційний, а також Закордонний ("Закордот") відділи ЦК КП(б)У. Тоді ж у складі Зафронтбюро виникає "трійка" з метою керівництва підпіллям на Правобережній Україні, куди направили групи інструкторів для організації системи явок і зв'язку. Під проводом Зафронтбюро працював відповідний підрозділ при штабі 12-ї Армії, їхніми спільними зусиллями в 1920 р. було створено мережу підпільних організацій на Волині (16 осередків) і на Поділлі (8) [46, т.2, с.133, 201-203, 538].

Про чисельність й розгалуженість радянського підпілля свідчить хоча б перелік нелегальних осередків, переданих на зв'язок Закордоту від Зафронтбюро 12-ї Армії: Кам'янець-Подільська повітова організація (50-70 членів); Проскурівська (15); Волочиська (3); чотири розвідувальні групи у Вінниці, п'ять - у Жмеринці й одна - у Барі; агентурно-розвідувальне бюро в Чернівцях; зв'язкове бюро в Рибниці; розвідувальна резидентура в Бобруйську [46, т.2, с.202].

Агентурно-розвідувальний підвідділ Закордоту залишав при відступі Червоної армії в 1920 р. обласні підпільні центри в Києві й губернських містах, повітові центри ("трійки"). Сильне комуністичне підпілля, яке вело активну розвідку та контррозвідку в інтересах більшовиків, діяло в південноукраїнських містах (Миколаєві, Одесі та ін.) [59, с.67; 227, т.2, с.143]. Закордот співробітничав і з іншими соціалістичними організаціями. Так, від єврейської "Поалей-Ціон" було направлено 6 резидентів до різних міст України [46, т.2, с.202].

Активно працювали в Україні спецслужби російського "білого" руху, особливо під час окупації денікінцями у 1919 р. значної частини України. Їхня діяльність відзначалася відвертим свавіллям, терористичною спрямованістю (наприклад, у Катеринославі за чотири перших дні окупації було розстріляно 3 тис. мирних громадян [125, с.55]), що викликало обурення навіть у самого Денікіна. Ще ніколи, писав він, інститут контррозвідки не набував такого поширення, як в період громадянської війни. Це було наслідком "болісної манії, створеної недовір'ям і підозрою, що розлилися по країні... Контррозвідувальні органи густою мережею вкрили територію півдня, були іноді джерелами провокації й організованого грабіжництва..." [53, с.55].

Денікінська контррозвідка встановила жорсткий контроль над політичною ситуацією в Криму, в районах Одеси, Новоросійська та інших портових міст. Розвідка "білих" ретельно готувала оперативне забезпечення наступу своїх військ. При відступі Добровольчої армії для шпигунсько-диверсійної роботи проти радянських збройних сил залишалися численні резидентури [41, с.84; 43, с.48-49, 72; 159, с.15; 71, с.9].

Зрозуміло, спецслужби "білих" активно діяли і проти державних структур, Збройних сил УНР. Щедре фінансування дозволило залучити до співробітництва з розвідкою Доброармії близько 20 тис. осіб, завдяки чому вона мала повну інформацію про стан Армії УНР, вела роботу по її розкладу [54, спр.69270, т.3, арк.58]. Підривна робота "білих" створювала небезпеку і для закладів УНР за кордоном, де денікінці спиралися на численну російську еміграцію, різноманітні монархічні організації. Так, у складі денікінської контррозвідки в Константинополі був створений спеціальний відділ з 20 офіцерів, який стежив за будинком посольства УНР у Туреччині, його відвідувачами, намагався проникнути до цієї установи, фабрикував наклепницькі документи про "фінансування української місії німцями і більшовиками" [25, с.22]. Нелегальна "біла" організація "Правительственный Сенат" з центром в Константинополі мала свої філії в містах розташування посольств УНР в європейських столицях [8, спр.68867, арк.22].

Не менш активно діяли в УНР спецслужби Польщі. Головним їх підрозділом був II-й розвідувальний відділ ("двуйка") Польського Генштабу (ПГШ), а провідним знаряддям розвідки в Україні - Польська Організація Військова (ПОВ). Польська розвідка мала в Україні вельми розгалужену систему організацій, які збирали важливу оперативну інформацію, вели диверсійно-терористичну діяльність. Так, лише на Волині загальна кількість бойовиків ПОВ досягала 60, в Одесі - понад 100. Тільки у травні 1920 р. "гуртки винищувачів" при місцевих осередках ПОВ висадили в повітря 17 складів, 20 мостів, провели ряд терористичних актів. Лідери ПОВ налагодили контакти зі спецслужбами Румунії, Доброармії, підтримували в організації сувору дисципліну, ретельно готували всі операції (існувала навіть спеціальна інструкція ПГШ по організації розвідувально-підривної роботи в Україні). Така "увага" до східного сусіда недвозначно свідчить про загарбницькі плани польського керівництва щодо України [139, с.165; 43, с.96; 159, с.18; 65, №1, с.35; №3, с.21-22, 23, 24].

Україна була об'єктом уваги і спецслужб країн Антанти та США, які займали щодо УНР відверто агресивну позицію, підтримували "білий" рух і зазіхання Польщі. Ставлення Антанти до суверенітету України сформулював головний інформатор Франції у політичних справах України, консул Франції в Одесі Е.Енно: "Україна ніколи не мала своєї історії, ні національної окремішності. Вона створена німцями" [165, с.507].

За домовленістю між англійським і французьким урядами до сфери впливу Франції входили Україна, Бессарабія і Крим [38, с.29; 264]. Не випадково, що війська Франції становили основу сил інтервентів на півдні України, а її спецслужби активно діяли в УНР. Офіцер французької розвідки Віллен був призначений військовим представником Франції при Директорії. У березні 1919 р. він провів нараду зі співробітниками українських органів безпеки, вимагаючи від них порозуміння з російськими "білими" спецслужбами [43, с.28; 139, с.161]. "Контррозвідки працювали щосили, - читаємо в спогадах сучасника тих подій, - масові арешти, постійні облави і труси, безцільні розстріли "за спробу до втечі", мордування в катівнях - ось звичайні способи, якими французи запроваджували "порядок" в окупованих районах України" [49, с.43].

В Одесі, Миколаєві, Херсоні активно діяли британські розвідувальні місії полковників Вейда і Сміта, розвідники Молле, Джонсон, Фархем, розвідниця-журналістка Уотерман [43, с.28].

Значно активізувалися американські спецслужби. Вже наприкінці 1918 р. до Одеси прибула група офіцерів на чолі з полковником Ріггсом, а також військово-морська місія майора Соуера і ряд "економічних місій". Восени 1919 р. з групою Ріггса об'єдналася група американських офіцерів на чолі з майором Дасоуелом. Американських розвідників цікавила насамперед військова інформація та відомості про металургійну, вугільну й цукрову промисловість України [43, с.25, 26]. Американська резидентура в Одесі під проводом консула США Д.Дженкінса намагалась нав'язати спецслужбам УНР співробітництво зі спецслужбами "білих", при цьому українській стороні відводилася другорядна роль. Американський резидент обіцяв С.Петлюрі всебічну допомогу в обмін на визнання пріоритету інтересів "білих" над інтересами УНР [139, с.195].

В Україні під "дахом" представницьких місій діяли спецслужби й інших держав: Італії, Бразилії, Греції та ін. [43, с.28; 159, с.14].

Іноземна інтервенція дорого коштувала народу України: окупантами було вбито 38436, поранено 15386 і заарештовано 45800 громадян, а матеріальні збитки склали колосальну для тих часів суму - 626 мільйонів 737 тисяч 390 крб. [237, с.272-273].

Значну загрозу для країни становили й дії опозиції УНР за кордоном. Так, у 1920 р. спецслужби Врангеля серед української політичної еміграції в Парижі створюють під проводом Моркотуна "Український Національний Комітет", до якого увійшли П.Скоропадський і члени його колишньої адміністрації Могилянський, Цитович, Максимов та інші. За ініціативою однодумця Скоропадського генерала Біскупського розроблялися плани реставрації силами "білих", Німеччини й Угорщини монархії в Росії, де Україні відводилася роль постачальника "гарматного м'яса" у боротьбі з більшовиками. Представниками Скоропадського, німецьких і врангелівських спецслужб була підписана угода про співробітництво, за якою "білі" визнавали "самостійність" України під проводом "генеральної управи" архікнязя В.Габсбурга (колишнього офіцера Легіону УСС), розроблявся і план походу на Україну за участю українського корпусу [8, спр.68754, арк.1-2].

Не меншу загрозу безпеці країни становили й внутрішні чинники. У перші ж тижні влади Директорії був виданий наказ в.о. військового міністра з переліком злочинних дій, що загрожували державній безпеці: невиконання бойових наказів і дезертирство, розголошення військової таємниці тощо. Винні оголошувалися "ворогами УНР", а їх рідні підлягали виселенню за межі республіки. Грабунки, знищення державного майна, "самочинне захоплення влади особливими групами", тобто заколоти з метою захоплення влади, мали каратися за законами воєнного часу. До державних злочинів було віднесено "всяку агітацію проти незалежності й об'єднання всіх українських земель проти Верховної влади Республіки, командування військами, вільного культурно-політичного і економічного розвитку України, створення партій і організацій, ворожих Українському руху", а також підривну пропаганду у військах. Особи, що скоїли такі злочини, повинні були віддаватися до суду або висилатися за межі УНР [54, спр.69270, т.31, арк.16].

Спробуємо виділити основні внутрішні чинники оперативної обстановки в УНР: замахи до насильницького повалення існуючого ладу шляхом збройних виступів й заколотів; діяльність незаконних збройних формувань; масові військові злочини проти цивільного населення; розклад частини державного апарату, в т.ч. і силових структур, злочини державних службовців; порушення режиму збереження військової і державної таємниці. За словами командуючого Армією УНР генерала М.Омеляновича-Павленка, "до катастроф на фронті приєднувалися труднощі й авантюри на запіллі" [154, зб.1, с.9].

Загрозливим явищем ставали спроби повалення уряду окремими військовими посадовими особами. Так, у квітні 1919 р. у Рівному було сформовано новий уряд УНР під головуванням Б.Мартоса. Однак проти цього кабінету виступили лідери правих соціалістів (УПСС) й консерваторів (республіканська партія), котрі вирішили здійснити державний переворот, головним збройним знаряддям якого мала стати Північна група військ УНР отамана В.Оскілка. Рішучості останньому додало і те, що незабаром його зняли з посади за поразки під Коростенем і Новоградом. 28 квітня Оскілко та його прибічники заарештували нового командуючого Північною групою отамана Желіхівського й начальника штабу Протазанова. Намагалися вони затримати і С.Петлюру та начальника Штабу Армії УНР. Заколотники заарештували половину міністрів, а Оскілко оголосив себе "командиром збройних сил України". Війська не підтримали заколотників, а один із підрозділів під командуванням М.Омелюсика придушив виступ. Сам отаман, прихопивши казну Північної групи, втік до Польщі [151, с.289; 58, 1919, ч.9; 246, с.12; 217, с.229].

Отже, не важко побачити, що прагнення окремих військових начальників до захоплення управління всіма збройними силами часто збігалися з намірами опозиційних Директорії політичних партій. Наведемо ще характерні приклади. У березні 1919 р. 5 отаманів і 10 полковників створили у Вапнярці "Революційний Комітет" (очолив його український есер, отаман Волох), який увійшов у таємні переговори з радянською Росією. Прибічники Волоха 11 січня 1920 р. роззброїли залогу в Умані й здали місто Червоній армії [232, с.12; 154, зб.1, с.36-37]. Відома і спроба військового заколоту отамана П.Болбочана, який нібито намагався самочинно взяти командування над Запорізьким корпусом, однак був заарештований і за вироком військово-польового суду розстріляний [228, 1919, ч.31; 165, с.524].

Державному ладу в республіці, боєздатності її збройних сил серйозно загрожувало існування й протиправна діяльність незаконних збройних формувань, виникнення у запіллі "волосних республік" на чолі з анархічними отаманами та "батьками". Найбільш потужним таким утворенням була селянська армія анархіста Н.Махна, яка досягала чисельності у десятки тисяч багнетів і шабель та кількасот кулеметних тачанок. Базою махновського повстанського руху були Катеринославський, Херсонський, Таврійський повіти і частина Донбасу. При штабі армії існували і власні спецслужби, їх підрозділи були і в штабах корпусів. Диверсійною роботою відав інспектор підривних команд. Функціонували розвідка і контррозвідка. Розвідкою керував начальник штабу В.Бєлаш. Контррозвідку очолював Л.Голік, його помічником був Л.Зиньковський ("Льова Задов"). Останній з часом став керівником контррозвідки 1 корпусу повстанської армії. Але, за багатьма джерелами, він завдяки своєму авторитету фактично керував усією махновською контррозвідкою [23, с.186; 51а, с.121-122; 123, с.87; 156а, с.63-65, 134, 140-141, 151, 184, 214].

Розвідувальні акції махновців відзначалися високою ефективністю, тому що спиралися на великий контингент селянства, котре співчувало Н.Махну. Завдяки такій підтримці вдалося створити розгалужену агентурну мережу, для зв'язку використовувалися кур'єри - підлітки 14-15 років з підробленими радянськими документами, жінки, літні люди, жебраки. Для збору інформації направлялися спеціальні корпусні розвідгрупи. Так, у грудні 1919 р. розвідка Донецького корпусу направила в район Херсона-Нікополя групу з чотирьох своїх співробітників, котрі здобули важливі відомості про настрої місцевого населення, дислокацію ворожих військ, склад органів безпеки денікінців тощо [123, с.169-170, 87].

За словами денікінського офіцера, у Н.Махна існувала "таємна і швидка розвідка при допомозі співчуваючого населення", котру відзначали "неймовірна швидкість пересування, несподівана поява там, де їх не чекають, і така ж швидкість безслідного зникнення". Її робота "відбувалася переважно вночі чи вдосвіта. У таких випадках махновців завжди супроводжувала удача" [23, с.186].

Не менш чітко працювали й махновські контррозвідники. Їм, наприклад, вдалося виявити операцію, котру з метою ліквідації Н.Махна розробляв сам начальник ВУНК Манцев. Іншого разу було викрито і знешкоджено 9 агентів особливого відділу 42 стрілецької дивізії Червоної армії, засланих з тією ж метою [4, с.163-164, 181]. Ці та інші успіхи мали місце завдяки вмілому керівництву Л.Зиньковського-Задова - людини мислячої, але жорстокої. Він не вагаючись віддавав накази про розстріли багатьох людей, сам брав участь у допитах із застосуванням тортур, часто власноручно страчував полонених. Щоправда, ці "заслуги" Льови Задова зіграли в його подальшій долі фатальну роль. Після розгрому махновського руху він опинився за кордоном, потім з каяттям повернувся в СРСР, з 1924 по 1937 рр. служив у ДПУ-НКВС, а в 1938 р. був розстріляний [70, с.257-261].

Збройні повстанські формування, що не визнавали центральної влади, подекуди досягали значної чисельності й неабияких бойових можливостей. Так, загони отамана М.Григор'єва на півдні України нараховували до 15 тис. вояків, мали 52 гармати і 700 кулеметів. Поширювалися "безідейні" та бандитські угруповання [89, с.442; 98, с.73].

В умовах скрути на фронтах, прорахунків керівництва держави, підривної пропаганди зовнішніх противників і некомпетентності окремих воєначальників знижувалась боєздатність Збройних сил УНР, падала дисципліна й правопорядок у військах. Цьому сприяла і поведінка багатьох командирів регулярних частин. Генерал-хорунжий М.Капустянський вдало намалював портрет одного з таких горе-командирів - отамана Божка: "... Типовий отаманчик і авантюрник високої марки, до того ж не цілком нормальний. Мріяв про гетьманство... пробував воскресити всі звичаї Запорозької Січі у тому вигляді, який вона мала у XYI столітті... За Божком носили булаву (він її взяв у музеї... у Катеринославі), і творив силу різних чудасій. В справах військових отаман Божко був абсолютно профаном, хоча і відзначався особистою хоробрістю і відвагою. Його оточувала ціла зграя авантюрників". Як не дивно, всупереч думці Генштабу С.Петлюра призначив Божка командиром 2-ї піхотної дивізії Армії УНР [112, с.244].

Загрозливих масштабів набуло дезертирство та збройні виступи проти власного командування, деякі полки у повному складі переходили на бік "червоних", украй ненадійними вважалися частини з мобілізованих селян [151, с.283; 132, с.208; 46, т.2, с.62]. Деморалізація збройних сил і свавілля окремих командирів породжували численні злочини проти цивільного населення. Так, жертвами єврейських погромів ставали десятки тисяч громадян [54, спр.69270, т.4, арк.111]. Військові злочини підривали авторитет Збройних сил УНР, штовхали громадян до збройного опору владі. Лише в районі Рівного на захист своїх прав повстало близько 6 тис. осіб [46, т.2, с.88].

Про занепад службової дисципліни й розклад армії свідчить і недбале ставлення до збереження військової таємниці. Вже згадуваний отаман Божко, наприклад, запровадив практику обговорення бойових наказів у присутності всього особового складу і членів родин [112, с.244]. Необачне спілкування вояків Армії УНР й неохайність у цих питаннях командирів призводили до того, що, за словами сучасника, "в селах, зайнятих нашими частинами, приватне населення знає назву частин, їх склад", належність до певних з'єднань, плани передислокації тощо [54, спр.2054, т.23, арк.331; т.27, арк.382].

Вкрай негативним фактором була деморалізація державного апарату, в т.ч. і силових структур, поширення в середовищі державних службовців правопорушень, зловживань службовим становищем, порушень виконавчої дисципліни. В листі одного з військових керівників УНР до С.Петлюри, членів Директорії та уряду УНР зазначалося: "...Ви не можете розібратися в самих простих життєвих питаннях, а лізете в міністри, лізете в керівники Великої Держави, лізете в законодавці замість того, аби бути вам звичайними урядовцями і писцями... Україна повинна червоніти за свій уряд перед світом... Подивіться, що з себе уявляють наші міністри. Як не критик, то подлець" [235, ф.581, оп.1, спр.12, арк.3]. Відверті правопорушення допускали навіть найвищі урядовці (прем'єр-міністр Б.Мартос, міністр Чижевський, член Директорії Ф.Швець та ін.) [157, с.21; 54, спр.69270, т.18, арк.25].

Поведінка вищих посадових осіб створювала загальну атмосферу вседозволеності. Ось як описує сучасник побут і звичаї Рівного - тимчасової столиці УНР: "Гульня, кидання направо і наліво державного гроша йшло без перерви день і ніч... Не було дня, щоб не сталося пари десятків скандалів у місті, щоб не то урядовці, або директори департаментів, а то й віце-міністр не заночував п'яний в комендатурі міста, або не оскандалився ще в більш непристойний спосіб" [157, с.41]. Вищі посадові особи нерідко покривали злочинців, перешкоджаючи діяльності правоохоронних органів. Так, втручання члена Директорії О.Андрієвського звільнило від покарання отамана Палієнка, котрий підозрювався у скоєнні 13 злочинів [54, спр.69270, т.11, арк.14].

Розквітало кумівство і сімейність в кадровій політиці й призначення на відповідальні посади некомпетентних людей [90, кн.1, с.44; 217, с.61]. Численні правопорушення й службові зловживання мали місце і в закордонних закладах республіки, до яких, писав політичний діяч В.Андрієвський, "в першу чергу йшли партійні товариші з урядових партій... на відповідальні дипломатичні посади часто призначали малограмотних "юношей"... і всякого рода авантюрників, котрі мали заручку у якогось партійного товариша". Таке становище було в дипмісіях УНР у Туреччині, Італії, Франції, Австрії та ін. [1, с.150; 156, с.29; 233, ф.3696, оп.2, спр.379, арк.112; оп.1, спр.124, арк.16-17]. Поширеними були випадки службової недисциплінованості серед дипломатичного персоналу. Як вказувалося у доповіді про роботу місії УНР в Парижі, вона "складалася з представників усіх політичних партій... при таких умовах не могло бути і розмови про координацію роботи. Наслідком цього було те, що в умовах відірваності делегації від уряду її члени не тільки працювали сепаратно, а й змінювали орієнтацію своєї праці".

Яскравим прикладом морального розкладу і зловживань серед голів закордонних закладів УНР може служити поведінка О.Севрюка - керівника місії з репатріації в Італії. Він витратив на допомогу військовополоненим лише 29% виділених на це державних коштів, а решта пішла на канцелярські витрати і репрезентаційний фонд, який О.Севрюк вважав "не більш-менш як додатком до свого утримання" [233, ф.4186, оп.2, спр.11, арк.42; 216, с.99].

Розуміючи згубність для країни такого розвитку подій, деякі політичні діячі УНР (голова УПСС О.Макаренко, морський міністр адмірал М.Білинський, державний контролер П.Симонов) домогалися від С.Петлюри жорстких заходів (встановити диктатуру голови Директорії, розпустити уряд й скликати Військову Раду з провідних військових керівників, надати їй широкі повноваження), однак ці звернення залишилися без відповіді [157, с.24].

Отже, протягом усього часу правління Директорії УНР, в умовах постійного жорстокого збройного протиборства з численними противниками, активної розвідувально-підривної роботи іноземних спецслужб і ворожого підпілля, при наявності серйозних негативних внутрішньополітичних чинників існувала нагальна потреба у створенні й ефективному функціонуванні надійних спеціальних служб республіки. При цьому, звісно, враховувався досвід, набутий органами безпеки Центральної Ради та Гетьманату, а зміна назв самих спецслужб та їх підрозділів супроводжувалась дальшим удосконаленням змісту й форми оперативно-розшукової діяльності.

ДО ЗМІСТУ