§ 4.2. СПЕЦІАЛЬНІ ПІДРОЗДІЛИ МІНІСТЕРСТВА ВНУТРІШНІХ СПРАВ

З поваленням гетьманського уряду і приходом до влади Директорії були покликані до життя міністерства Української Народної Республіки. Одразу ж відчутною стала нагальна потреба сильного органу політичного розшуку для вирішення завдань як всередині країни, так і у запіллі противників. Наявні на той час військові спецслужби забезпечували переважно інтереси Головної Команди Українських республіканських військ. Тоді за рішенням уряду і був створений при Міністерстві внутрішніх справ "Політичний департамент", а при губернських і повітових комісарах - губернські та повітові "політичні відділи". При цьому поновлений законом від 3 січня 1919 р. Адміністраційно-політичний департамент МВС перейменовується в "Адміністраційний департамент". Політичному департаменту передаються усі справи політико-інформаційного характеру, а також кредити колишнього Департаменту Державної варти [32, 1919, вип.1, с.6; 233, ф.1092, оп.2, спр.176, арк.1; спр.535, арк.8-8зв.; спр.537, арк.8-8зв.; спр.723, арк.3, 18].

Головні завдання Політичного департаменту (ПД) були визначені такі: виявлення і припинення антидержавницької діяльності з боку політичних противників УНР, і в першу чергу партії комуністів, боротьба зі шпигунством, вивчення тилу противника та його військ. Виконував він і розвідувальну роботу щодо країн - потенційних противників УНР та можливих союзників.

Для співробітників ПД була розроблена "Інструкція по збиранню інформації". Документ цікавий в першу чергу тим, що дає уявлення про пріоритетні інтереси та визначені напрями діяльності цієї спецслужби, що випливали із згаданих вище завдань, в умовах постійних бойових дій, іноземної окупації та анархії в країні, підривних акцій ворожих УНР політичних сил.

Інструкція мала такі розділи:

1. Інформація про комуністичні організації в Україні. Пропонувалося звертати увагу на склад конкретних організацій, контакти між ними та іншими політичними течіями, їх ставлення до робітничого класу, селянства.

2. Агітаційна робота політичних партій і організацій. Інформація про їхні періодичні видання, листівки, відозви, проведення ними мітингів, зміст гасел, соціальне середовище, на яке спрямовується агітація. Зміст пропагандистської літератури.

3. Інформація про некомуністичні партії (українські, російські, польські, єврейські). Відомості про їх програми, організаційну структуру, ставлення до радянської влади та Директорії УНР, популярність серед населення.

4. Настрої населення республіки. Його ставлення до уряду УНР, Головного Отамана, радянської влади, до Польщі. Рівень національної свідомості.

5. Відомості про збройні повстання. Гасла, під якими вони розгортаються, склад учасників, характер дій повстанців (чи не є вони просто бандитизмом), як ставиться населення до повстанців.

6. Становище влади в регіонах, що не контролюються Директорією. Пропонується з'ясовувати, наскільки радянська влада міцно тримається в селах і містах, ставлення до неї населення, яку збройну силу вона має і проти кого проводить репресивну політику. Особовий склад надзвичайних комісій та міліції. Напрями їх діяльності та об'єкти зацікавленості.

7. Інформація про міжнаціональні відносини в Україні, політику радянської влади по відношенню до українців та української мови; відомості щодо виходу періодичних видань, роботи шкіл, про життєвий рівень населення, ціни на головні продукти харчування, обіг грошей, кооперативний рух, реквізиції більшовиків тощо.

8. Військова інформація. Місця дислокації і плани щодо передислокації військ противника, їх найменування, озброєння, постачання, одяг, харчування, політичні настрої серед особового складу, рівень дисципліни і ставлення до населення тощо.

9. Відомості про громадян, які активно співпрацювали з окупаційною владою або, навпаки, найбільш рішуче чинили їй опір [233, ф.1092, оп.2, спр.535, арк.12-12зв., 13; оп.5, спр.17, арк.67].

Виходячи з поставлених перед ПД завдань, Міністерством внутрішніх справ здійснювалась розробка штатів департаменту. Тимчасовий штат Політичного департаменту був затверджений 24.01.1919 р. Ним передбачено, крім керівництва інституції (директора і двох віце-директорів), сім підрозділів з загальною кількістю 309 співробітників та осіб допоміжного персоналу: Осібна канцелярія директора департаменту (пізніше загальний відділ) - для вирішення організаційних і кадрових питань (18 осіб); відділ внутрішньої інформації - для контррозвідувальної діяльності та боротьби з антидержавницькими акціями (216 осіб); відділ закордонної інформації - для проведення розвідувальної роботи щодо активно діючих проти УНР ворогів (штаби Червоної армії, Доброармія, махновський рух), а також стосовно країн - потенційних противників республіки й можливих союзників (13 осіб); відділ справ-бюро - для вирішення статистичних і аналітичних питань та ведення архіву (9 осіб); відділ юрисконсультський і слідчий - для правового забезпечення і супроводження оперативної діяльності підрозділів (11 осіб); відділ прес-бюро - для вирішення питань пропагандистського висвітлення в пресі діяльності ПД (7 осіб); відділ господарчий - для вирішення господарських і фінансових питань (35 осіб).

Але за наявним переліком посад ПД, який був чинним у травні 1920 р., знаходимо їх значно менше, ніж передбачено тимчасовим штатом. Немає господарчого підрозділу, його функції перейняв загальний відділ. Це можна пояснити лише браком коштів.

Діяльність департаменту і його місцевих ланок проводилась відповідно до проекту статуту, який націлював їх на взаємодію з губернськими і повітовими комісарами. ПД являв собою організацію військового типу. Всі співробітники та працівники допоміжного персоналу перебували на державній службі і в залежності від статусу мали старшинські звання, класні чини, ранги.

Як свідчать документи, посаду директора ДПІ в різні періоди займали: Г.Кульчицький, С.Михайлів, М.Чоботарів (1919 р.), В.Шкляр (1920 р.), а віце-директора - М.Самойлович, М.Святогорів (1919 р.), М.Пасіченко (1920 р.).

Оперативну роботу в структурі ПД здійснювали два відділи: внутрішньої та закордонної інформації. Ці підрозділи використовували класичні для спецслужб того часу методи і засоби діяльності, основними з яких були таємна агентура та її конспіративне впровадження і використання. З цією метою розробляється інструкція для агентів "політичної розвідки та контррозвідки". До речі, за тимчасовим штатом центрального апарату Департаменту річний фонд на таємних співробітників становив 2 мільйони гривень. Хоча фактично відділи отримували коштів набагато менше. Традиційно здобуття потрібної інформації здійснювалось і шляхом вивчення вітчизняної і закордонної преси [233, ф.1092, оп.2, спр.89, арк.1-2зв.; спр.536, арк.4; спр.136, арк.35; спр.139, арк.45, 56; спр.176, арк.4, 7-7зв.; спр.537, арк.8-9зв.; спр.723, арк.52зв.; оп.3, спр.343, арк.1, 4; оп.4, спр.52, арк.2зв.].

Відділ внутрішньої інформації (ВВІ) здійснював "політичну контррозвідку" та вів боротьбу з антидержавницькими акціями численних ворогів УНР. За тимчасовим штатом від 24 січня 1919 р. цей підрозділ мав нараховувати 16 співробітників, 50 старших і 150 молодших агентів.

Як уже зазначалося вище, в структуру ПД входили також губернські й повітові політичні відділи (ПВ), які займалися переважно контррозвідувальною діяльністю. За тимчасовим штатом у складі губернського ПВ передбачено 90 співробітників, а повітового - 49. У перспективі планувалося створення "прикордонних пунктів" для "контролю над виїздом і приїздом людей з метою недопущення ворожих агітаторів і ворожої нелегальної літератури, а також осіб, підлеглих судові" [233, ф.1092, оп.2, спр.89, арк.1-2зв.; спр.176, арк.7-7зв.; спр.537, арк.1-2]. Завдання, статус, права та обов'язки регіональних ПВ були викладені в циркулярних листах керівників МВС і Департаменту на адресу губернських комісарів від 23 серпня 1919 р. і 19 травня 1920 р. (остаточний варіант): "Сим доводиться до відома п.п. Губерніяльних Комісарів, що Міністерством Внутрішніх Справ утворюються при Губерніяльних і Повітових Комісаріятах Політичні Відділи на слідуючих підставах:

1) Відділи мають метою боротьбу з протидержавним рухом, а також особами і організаціями, які прагнуть до повалення існуючого державного республіканського ладу. 2) Начальники Губерніяльних Відділів та їх помічники, а також Начальники Повітових Відділів призначаються до затвердження штатів Політичного Департаменту Міністром Внутрішніх Справ по докладу Директора Політичного Департаменту. 3) Вибір кандидатів на ці посади Директор Департаменту робить в згоді з відповідним Губерніяльним Комісаром. 4) Всі інші співробітники Відділів призначаються Начальниками Відділів в згоді з відповідним Комісаром згідно штатам, прикладаємим до цього. 5) Губерніяльні Політичні Відділи зносяться безпосередньо з Політичним Департаментом, одночасно доповідаючи про те Губерніяльним Комісарам. 6) Витрати по Політичним Відділам провадити до затвердження штатів Політичного Департаменту і його Відділів із коштів Комісаріяту. 7) Тимчасово до призначення Начальника Повітового Політичного Відділу Міністром до виконання обов'язків Начальника Відділу може бути допущена особа владою Губерніяльного Комісара. 8) Арешти та труси по політичних справах мають провадитись по ордерам за двома підписами: Комісара і Начальника відповідного Політичного Відділу. 9) Арештовані негайно переводяться до в'язниці разом з постановою про їх арешт, копія якої надсилається прокураторові відповідного Окружного Суду. 10) Дознання надсилаються відповідно судовій чи військово-судовій владі".

На необхідності контролю за діяльністю ПВ з боку судової влади акцентував увагу міністр внутрішніх справ УНР М.Білинський [233, ф.1092, оп.2, спр.536, арк.3; спр.723, арк.5, 6].

Слід зауважити, що провідники МВС вживали заходів щодо законодавчого урегулювання діяльності всієї системи ПД. Так, наказом по міністерству від 18 серпня 1919 р. для підготовки відповідного закону була створена комісія під головуванням товариша міністра П.Христюка . До її складу увійшли представники ряду міністерств: юстиції, закордонних справ, військового, преси та інформації, шляхів, а також Подільського губернського комісаріату, Коша охорони республіканського ладу й самого Політичного департаменту (виконуючий обов'язки директора С.Михайлів і віце-директора - М.Святогорів). Комісія працювала і мала відповідні наробки, але до прийняття закону справа чомусь так і не дійшла [233, ф.1092, оп.2, спр.139, арк.56].

Відділ внутрішньої інформації та регіональні політичні відділи приділяли увагу конспірації в роботі. Таємні агенти були зашифровані псевдонімами. Їх особисто знали тільки ті співробітники, під керівництвом яких вони виконували поставлені завдання. Зустрічі з агентами мали носити конспіративний характер. Цікаві в цьому контексті вимоги, які ставились, наприклад, до службових приміщень губернського ПВ: вони повинні були мати два входи (один для агентури) та не менше п'яти кімнат з окремими ходами. Кімнати мали таке призначення: приймальня (щоб відвідувачі не ходили по кабінетах і не бачили співробітників); для слідчих (під час слідства арештовані не повинні бачити інших чиновників); для зовнішньої агентури (якій не слід знати канцеляристів і навпаки); канцелярія (її службовці не повинні проходити через кімнати для агентури та слідчих); кабінет начальника. Вважалося за необхідне мати також і окрему кімнату для заарештованих [233, ф.1092, оп.2, спр.536, арк.1].

Об'єктивно оцінюючи вищезгадані вимоги до службових приміщень, потрібно сказати, що вони могли забезпечити лише елементарну і короткочасну конспіративність. Тривале перебування співробітників і агентів під одним дахом рано чи пізно призводило до розшифровки останніх. Систематичне відвідування агентами офісу спецслужби давало підстави оточенню вважати їх причетними до неї. Проте агентура оперативних відділів ПД приймалась не тільки в офіційних приміщеннях. Для цього використовувались і конспіративні квартири, а також місця, що відповідали вимогам конспірації. Головні напрямки діяльності ВВІ в першій половині 1919 р. показані на копії схеми, оригінал якої зберігається в архіві.

Досить повний коментар щодо структури, форм та напрямків діяльності Політичного департаменту МВС дає доповідь його директора Г.Кульчицького міністрові внутрішніх справ від 14 лютого 1919 р. Формувалася ця інституція у надзвичайно складних умовах, котрі "все більш жахали... людей перед працею в Департаменті, якого вже сама назва була для них страшною (страх про власну шкуру), а ідейних та знаючих працю в тому напрямку, на жаль, мало". Найважливішими підрозділами, "артеріями Департаменту" стали відділи: внутрішньої інформації; юрисконсультський і слідчий; боротьби зі спекуляцією; закордонної інформації; корпус охорони. Отже, в структурі ПД з'явились 2 нових підрозділи - відділ боротьби зі спекуляцією і корпус охорони. Про решту підрозділів, які виконували потрібну, але виключно "канцелярійну" роботу, в доповіді говориться лише побіжно.

Перед Відділом внутрішньої інформації, який формувався в ході гострої боротьби із зовнішніми ворогами, було поставлено завдання не тільки внутрішнього політичного інформування, але й допомоги військовій розвідці. Від першого дня свого заснування, коли навколо Києва велася запекла боротьба з "бандами російського більшовизму", ВВІ в міру своїх можливостей відряджав невеликі групи розвідників у розпорядження командуючих фронтами. Створювалися також групи, котрі працювали на фронті цілком самостійно (на Чернігівському напрямку), а з наближенням ворога відділ був змушений більшу частину своїх активних співробітників виділити для військової розвідки, створивши цілу мережу розвідників як підпорядкованих армійському командуванню, так і автономних. За станом на лютий 1919 р. діяли такі розвідгрупи на лініях фронтів: Рогульського (Київ); Сушка (Коростень-Сарни); Чмола (Фастів); Шаповала (Галичина); Оскілка (Рівне-Сарни). Самостійні організації функціонували в районі Бобринське-Цвіткове, на Румунському фронті та на фронті Махна.

Крім суто військових, існували "політично-розвідочні" (інформаційні) групи в найважливіших пунктах: Бердичів, Ставка, Штаб Корпусу січових стрільців, Вінницький залізничний пункт з рухомою агентурою, Кам'янець-Подільський, Житомир, Проскурів, лінія зони Антанти (станція Бірзула). Нарешті, силами Відділу внутрішньої інформації обслуговувалися територія розташування Департаменту і навколишня місцевість. Директор Департаменту звертав увагу керівника МВС на те, що з огляду на напруженість ситуації, швидку зміну обстановки, матеріальну скруту, брак кадрів та надійних співробітників можливі певні проблеми із своєчасністю надання інформації.

Юрисконсультський і слідчий відділ провадив свою діяльність у напрямку "полагоджування всіх судових функцій передвступного (слідчого) характеру". Крім цілої низки справ щодо окремих осіб, звинувачених в антидержавній діяльності "чи то більшовицькій, чи чорносотенній", відділ провів слідство й зібрав необхідні матеріали стосовно цілих підпільних організацій, які діяли в Києві, а саме: двох тимчасових більшовицьких урядів, котрі мали захопити владу в разі відходу українських військ з Києва; Військово-революційного комуністичного штабу; Совдепу з представників військових частин; чорносотенної контррозвідки та ін. Г.Кульчицький підкреслив, що роботі відділу дуже шкодить втручання інших державних органів у справи, які не входять до їхньої компетенції. Так, оприлюднення у пресі без відома та дозволу Політичного департаменту відомостей у справі Протофиса не дало змоги довести її до логічного завершення. При розробці у Вінниці польської підпільної організації "Мацеж", місцева міліція, котра повинна допомагати й виконувати розпорядження Департаменту, припускалася "вчинків, які паралізують всяку працю", дозволивши, наприклад, заарештованим у цій справі вільно залишати місце ув'язнення.

ДО ЗМІСТУ