Важливим каналом постачання конфіденційної інформації урядовим структурам була й військова дипломатія. Для управління її поточною роботою у складі Розвідочної управи Генштабу УНР діяв Закордонний відділ у складі 9 офіцерів на чолі з полковником О.Шаповалом (1919 р.) та сотником П.Крижанівським (1920 р.). За станом на березень 1919 р. у відділ входили: начальник, його помічник, перекладач і канцелярист [235, ф.581, оп.1, спр.46, арк.21; 233, ф.1078, оп.2, спр.70 арк.62; 54, спр.69270, т.4, арк.47; 105, с.266]. Посади військових аташе запроваджувались у посольствах УНР 1-го і 2-го розрядів та у надзвичайних дипломатичних місіях.

Організаційно-правовий статус і порядок поточної діяльності військового аташату УНР встановлювала укладена Закордонним відділом Генерального штабу таємна "Інструкція для військових агентів і для осіб, котрі їх заступають". За нею військові агенти або аташе та їх помічники підлягали начальнику Генштабу і перебували на обліку у Закордонному відділі. Крім того, в оперативній роботі за кордоном військові аташе зобов'язувалися виконувати ті розпорядження голів дипломатичних представництв України, що не суперечили службовим завданням аташату. Інструкція спрямовувала поточну роботу військової дипломатії на тісний контакт та взаємодію з цивільною дипломатією в інтересах захисту прав республіки за кордоном. "Військові агенти, - йшлося у згаданому документі, - є повноправними членами нашого дипломатичного представництва". Військові аташе наділялися досить високим загальнодипломатичним статусом: за рангом вони йшли за радниками посольств або першими секретарями дипломатичних місій УНР. Співробітники військового аташату повинні були доводити до повноважних представників України "всі одержані їми відомості політичного змісту, загальні відомості про військову силу держави, а також всі ті інформації військового характеру, котрі можуть бути потрібні для дипломатичного представника". Зі свого боку цивільні дипломати мали інформувати військових аташе про політичні події у країні акредитації, представляти військових дипломатів вищим урядовцям країни перебування, головам іноземних дипломатичних місій і членам дипломатичного корпусу. При призначенні нового військового аташе голова дипустанови УНР повинен був особисто представити його голові держави перебування.

Інструкція точно окреслювала коло службових завдань військової дипломатії за кордоном: 1) Всебічно досліджувати військовий потенціал й організацію збройних сил країни акредитації. 2) Збирати і проводити аналітичну обробку інформації щодо іноземних збройних сил, своєчасно доводити її до відома Головного управління Генштабу УНР. 3) Пильно стежити за інформацією військового характеру у матеріалах зарубіжної преси. 4) Вивчати політичну ситуацію в країні акредитації в частині, що стосується основ військової доктрини або військового будівництва. 5) Всебічно сприяти українським офіцерам, що прибували за кордон, у виконанні їх місії.

Керівний документ військового аташату України наголошував на необхідності не обмежуватися лише збором відомостей про стан іноземних збройних сил. Військові агенти зобов'язувалися надсилати до Генштабу УНР усі найважливіші законодавчі акти, військові та залізничні бюджети країни перебування, картографічні видання іноземних держав, супроводжуючи ці матеріали власними аналітичними викладками і поясненнями. Інструкція орієнтувала на перетворення військового аташату і на механізм постачання українським збройним силам передової науково-технічної інформації. Військові дипломатичні представники мали надсилати до Генштабу інформацію про нові військово-технічні винаходи або вдосконалення бойової техніки, по можливості складати їх детальний опис, здобувати технічну документацію. Як важливе джерело отримання стратегічної інформації розглядалася обробка матеріалів закордонної преси. Військові аташе повинні були передплачувати газети і журнали країни перебування, регулярно вивчати їх на предмет збору відомостей військового характеру.

Велика увага приділялась в Інструкції організації двостороннього оперативного зв'язку між військовим аташатом і Центром. Донесення не таємного характеру дозволялося надсилати поштою або шифрованою телеграмою, таємні документи - дипломатичними кур'єрами. Для ведення секретних телеграфних переговорів або таємного листування військовий аташат користувався спеціальними шифрами, які одержував від Закордонного відділу Генштабу.

Аналіз архівних матеріалів свідчить, що шифрувальні підрозділи українських спецслужб були вкомплектовані досить кваліфікованими спеціалістами. Вони користувалися поширеними на той час шифрами пропорційної заміни, особливо цінними в умовах перманентного воєнного становища УНР, оскільки не потребували тривалої спеціальної підготовки шифрувальників і дозволяли оперативно зашифровувати й розшифровувати документи. Проте ці переваги певною мірою нівелювалися порівняно меншою стійкістю таких шифрів. Фахівці визначають, що напередодні й під час Першої світової війни найпотужніші дешифрувальні служби мали Росія, Німеччина та Англія, криптоаналітики яких набули значного досвіду "зламування" подібних шифрів [233, ф.1077, оп.1, спр.28, арк.25; ф.1075, оп.2, спр.89, арк.23; ф.1078, оп.2, спр.70, арк.2-5; ф.1092, оп.2, спр.713, арк.14-22; 69; 108]. А отже, враховуючи й те, що шифрувальна служба молодої української державності перебувала лише на початковому етапі свого становлення, вельми великою вбачається імовірність, що спецслужби зазначених вище та інших країн могли таким шляхом здобувати таємну інформацію УНР.

Військово-дипломатичні установи мали діяти в тісному контакті один з одним, підтримувати постійний зв'язок з військовими представниками у суміжних державах, надсилати сусідам інформацію, яка могла б стати їм у пригоді.

Інструкція висувала спеціальні вимоги до кандидатів на посади військових аташе. Вони мали бути професійними військовими з відповідним освітнім цензом, орієнтуватися в справах тих іноземних країн, куди планувалося їх призначити. Нормативний документ військового аташату України закликав його співробітників до енергійної, ініціативної роботи, виходячи з місцевих умов країни перебування. Постать військового дипломата, його повсякденна праця й поведінка, за словами начальника Закордонного відділу Генштабу, мали сприяти "зміцненню престижу нашого війська в очах західних наших сусідів".

Природно, що на практиці організація плідної роботи аташату зіткнулася з великими труднощами, які були зумовлені особливостями внутрішньополітичного й міжнародного становища України. Можна виділити кілька головних факторів, що негативно вплинули на діяльність військової дипломатії республіки.

По-перше, це низький рівень державної дисципліни в самій УНР, наявність суперечностей серед вищого командного складу Збройних сил, прагнення керівництва республіки до надмірного політичного контролю за поточною діяльністю військових інституцій. За підтвердженням цієї думки варто звернутися до доповіді начальника Закордонного відділу Генштабу на адресу начальника I-го Генерал-квартирмейстерства Генштабу, в якій підбито підсумки роботи військового аташату України за 1919 р. - першу половину 1920 р. На практиці, йшлося в цьому документі, не було запроваджено чіткого порядку підлеглості військових аташе. Хоча формально вони підпорядковувалися Генштабу, траплялися випадки, коли аташе надсилали інформацію безпосередньо до Головного Отамана і військового міністра, обминаючи Генштаб, котрий змушений був користуватися відомостями не з "перших рук", а через інші верховні інстанції. Зрозуміло, що це негативно позначалося на своєчасному постачанні збройним силам необхідної інформації з-за кордону. Користуючись нерегулярною роботою вищих державних органів, відповідальні працівники військової дипломатії (наприклад, ревізор військових місій отаман Жуковський) діяли за кордоном самочинно, ігноруючи нормативні документи.

По-друге, безпосередньо у військовому відомстві існувала щонайменше потрійна система підпорядкування військових дипломатів - Генштабу, Закордонному відділу, Розвідочній управі. На думку начальника Закордонного відділу, цей підрозділ і підлеглі йому військові аташе мали б підпорядковуватися безпосередньо начальнику 1-го Генерал-квартирмейстерства [233, ф.1078, оп.2, спр.70, арк.1-5].

Третьою причиною незадовільного стану роботи військової дипломатії була погано налагоджена система зв'язку між дипломатичними представництвами й слабкий державний контроль за їх роботою. "Внаслідок тяжких умов комунікації з чужоземними державами, - говорилося у доповідній записці Міністерства закордонних справ УНР (липень 1919 р.), - український уряд не має змоги постійно зноситися з своїми закордонними представництвами... не може часто їх інформувати навіть про найважливіші події в Україні та посилати їм відповідні інструкції". В аналогічних умовах працювали і військові аташе. Як зауважив начальник Закордонного відділу, деякі з військових агентів обмежували свої контакти з Генштабом переважно "вимогами на платню".

Недостатній державний контроль за роботою військової дипломатії стимулював виникнення різноманітних службових порушень серед її співробітників. Низькою була дисципліна, зафіксовані й фінансові зловживання за рахунок військового фонду України [233, ф.3696, оп.2, спр.1, арк.21; оп.1, спр.68, арк.1; ф.1078, оп.2, спр.70, арк.1].

Відомо, що військові аташе постійно відчували нестачу коштів не тільки на оперативну роботу, а й на оплату власної праці. Так, військові дипломати УНР у Парижі не одержували платню протягом 4 місяців, у Берліні - 10 місяців, у Відні - "ніхто не знав скільки". Доходило до того, що військовий аташе України в Грузії змушений був працювати таксистом, аби якось прожити.

Нарешті, на ефективності роботи військового аташату негативно позначався брак кваліфікованих військових кадрів взагалі, і, зокрема, здатних до роботи за кордоном. Тому не дивно, що до його складу потрапляли особи, вся військова підготовка яких обмежувалася унтер-офіцерською школою. "Таке становище з кадрами, - зазначав автор цитованого документа, - призводив до того, що інформація деяких військових агентів з-за кордону мала характер "звичайної белетристики, рефератів преси". Як першочерговий захід по вдосконаленню військово-дипломатичної праці начальник Закордонного відділу пропонував введення спеціальної підготовки для офіцерів аташату, під час якої вони вивчали б військову політику іноземних держав, їх економіку, міжнародне право, дипломатичний протокол та етикет, що дозволило б "перевести справу нашого закордонного представництва з русла хуторянського до західно-європейського зразку" [233, ф.1078, оп.2, спр.70, арк.1].

Крім військових аташе, при представництвах запроваджувалися військово-дипломатичні відділи або секції, котрі діяли на провідних напрямках зовнішньої політики республіки. Ці військово-дипломатичні підрозділи багато зробили для збору конфіденційної інформації та підтримки делегацій республіки на міжнародних переговорах. Так, військовий відділ представництва УНР в Румунії, на чолі якого стояв досвідчений фахівець-артилерист колишньої царської армії генерал-поручник С.Дельвіг, доклав багато зусиль для з'ясування військово-політичної ситуації на Балканах і стану збройних сил балканських держав - південних сусідів України. Як писав С.Дельвіг 18 січня 1921 р., керований ним підрозділ не мав змоги отримати необхідну інформацію через Генштаб Румунії, тому зосередив свою діяльність на зборі відомостей через власні оперативні можливості та вивчення матеріалів закордонної преси. Звіт керівника українських військових дипломатів, про який вже йшлося, дає уявлення про головні напрямки професійного інтересу та конкретні досягнення у справі постачання українському уряду стратегічно важливої інформації.

Підлеглі генерала С.Дельвіга зібрали значні відомості про оборонну доктрину, організацію частин і з'єднань, озброєння та можливості військової промисловості, мобілізаційний контингент, дислокацію з'єднань і залог, командний склад збройних сил Болгарії, Угорщини, Чехословаччини, Югославії, Румунії. Звичайно, при цьому головну увагу було приділено відомостям про збройні сили Румунії, оскільки вона межувала з УНР і тримала під окупацією українські землі Буковини й Південної Бессарабії. За даними військового відділу дипломатичної місії УНР, Румунія в змозі була зосередити на Дністрі проти України 14-15 дивізій. Фактично ж на території від Карпат до Дунаю Румунія тримала 11 дивізій, котрі дислокувалися на значній відстані від кордону з Україною. В Бессарабії ж, як зазначав С.Дельвіг, знаходяться лише 2 дивізії. Румунське командування, робив висновок український військовий дипломат, не збирається розгортати армії проти УНР. Зрозуміло, яку цінність подібні аргументовані прогнози військової дипломатії мали для верховного командування Армії УНР, котра могла діяти, не боячись нападу з боку Румунії, й усі сили кидати на інші напрямки збройного протиборства із зовнішніми ворогами. Про ретельність збору інформації підрозділом С.Дельвіга свідчить хоча б те, що йому було відомо навіть про брак у румунському війську теплої білизни чи про прийом до нього офіцерів колишньої російської та австро-угорської армій (при цьому українські військові дипломати встановили особи кількасот з них) [233, ф.3696, оп.2, спр.33, арк.38-42].

Дуже корисною для України виявилась інформація, здобута співробітниками військової секції дипломатичної місії УНР у Варшаві, яка діяла під проводом генерал-поручника В.Зелинського. Зауважимо, що робота в Польщі з другої половини 1919 р. (після невдачі української дипломатії по відстоюванню прав УНР на західноукраїнські землі на Паризькій мирній конференції) стала головним напрямом зусиль зовнішньої політики республіки. Представництво УНР в Польщі очолив сам міністр закордонних справ А.Левицький. Українська дипломатія вела роботу по виробленню умов широкого договору між Польщею та Україною. Зрозуміло, що узгодження військово-політичного аспекту майбутньої міждержавної угоди вимагало необхідної різнопланової інформації, контролю за намірами польської сторони як міжнародного партнера.

Змістовну інформацію про поточну діяльність військової секції у Варшаві та особливого її органу - Інформаційного бюро - можна почерпнути з доповіді генералу В.Зелинському політичного референта Інформбюро сотника Стрижака від 15 вересня 1920 р. За його визнанням, провідними завданнями Інформбюро були стеження за роботою тих польських військових інституцій, котрі безпосередньо займалися українськими питаннями, й вивчення досвіду організації та діяльності польських спеціальних служб як таких. Головну увагу українські військові дипломати приділили практиці роботи 2-го відділу Генштабу Польщі. Контактами співробітників Інформбюро було охоплене значне коло відповідальних працівників польських спецслужб: шефи та помічники начальників військової розвідки і контррозвідки Польщі ("офензиви" та "дефензиви"), керівники структурних підрозділів "двуйки" та їх помічники й референти, "спеціальний референт з українських справ" капітан Чарноцький та інші.

Однак українські розвідники не обмежувалися лише спілкуванням з верхівкою польських спецслужб і активно вели всебічне вивчення їх молодшого персоналу, який "був набраний виключно з студентської молоді, серед котрих є багато щирих прихильників України". "Знайомство з молодшими співробітниками, - підкреслював сотник Стрижак, - давало мені можливість користуватися ними як агентами, безумовно, лише ідейними, і в кожному разі вони давали багато таких дрібних відомостей і балачок своїх шефів з ними і між собою", які дозволяли відтворити "досить правдиву картину існуючих і борючихся течій в ПГШ". Комплекс заходів, проведених сотником Стрижаком, допоміг йому увійти в довіру до польських посадових осіб і отримати доступ до найтаємніших підрозділів польського Генштабу.

Співробітники Інформбюро української дипмісії спромоглися встановити взаємозв'язок між польськими військовими колами й українофобськими політичними силами. Було з'ясовано, що до керівництва "двуйки" дуже часто почали робити візити функціонери "Партії народових демократів", котра відверто виступала за інтервенцію проти України й повернення "східних кресів" польським землевласникам. Від молодших співробітників польського Генштабу українські військові дипломати довідалися, що лідери партії регулярно запрошують вищих офіцерів генштабу на таємні обіди й вечері до готелів "Брістоль" і "Ампір", часто відвідують номер спецреферента по Україні капітана Чарноцького в готелі "Брістоль", намагаються підштовхнути польську вояччину до нових збройних виступів проти УНР [233, ф.3696, оп.2, спр.281, арк.33-35, 38-39]. Важливі конфіденційні відомості надходили від військового аташе в Австрії (згодом - посла УНР в Угорщині) полковника В.Сікевича [217, с.164-165; 105, с.90].

Розвідувальну інформацію здобувала й цивільна дипломатія республіки. Наприклад, як йдеться у доповіді посла УНР у Німеччині від 1 травня 1920 р., посольство одержувало інформацію про склад, чисельність, дислокацію й морально-політичний стан військ Врангеля на півдні України. Там же йшлося, що встановлено причетність "білої" організації "Правительственный Сенат" до вбивства кубанського політичного лідера Рябовола, котрий прихильно ставився до суверенної України [8, спр.68867, арк.5, 22].

До збору розвідувальної інформації за кордоном залучалися і військово-санітарні місії УНР по репатріації, котрі були направлені у Відень, Берлін і Рим. У складі місій працювали офіцери, лікарі, священики. Спілкування з десятками тисяч військовополонених українців, яким місії допомагали повернутися в Україну, дозволяло торкатися великого масиву інформації у вигляді власних спостережень полонених про країни перебування. Відомо, наприклад, що "збірна станиця" такої місії УНР у Відні проводила опитування полонених про обстановку в Польщі, Німеччині, Італії та Югославії [235, ф.581, оп.1, спр.196].

Одним із шляхів здобуття спецслужбами УНР розвідувальної інформації за кордоном були відрядження до держав, що викликали інтерес окремих військових і цивільних осіб як емісарів з відповідними завданнями. Ця форма діяльності була доцільною за умов відрізаності ряду територій УНР зонами ворожої окупації, що перешкоджало створенню повноцінних розвідувальних мереж.

Наскільки корисними були такі заходи, свідчить діяльність одного з емісарів на Кубані у 1919 р. До української дипмісії на Кавказі відрядили під виглядом кур'єра МЗС УНР сотника О.Євтухова. Повертаючись у серпні 1919 р. із відрядження, він повідомив у Центр, що ним зібрано значну інформацію про ставлення правлячих кіл кубанської автономії до України. Кубанська Крайова Рада, йшлося у доповіді українського розвідника, різко опозиційно ставиться до Добровольчої армії і обіцяє "не дати ані жодного козака на боротьбу з українцями". У Катеринодарі за ордерами Крайової Ради проведено арешти агентури "білих". О.Євтухов висловив уряду УНР ряд рекомендацій щодо підтримки контактів з кубанською владою в інтересах протистояння російському "білому" руху, використання української діаспори для відповідного впливу на ситуацію в цьому регіоні [54, спр.69270, т.31, арк.77].

Цікавою уявляється і місія до Катеринодара емісара Ю.Скугар-Скварського. Він за завданнями Верховної влади УНР неодноразово переходив лінію фронту за фальшивими документами, в тому числі і "посвідченням" Київської ГубНК, збирав інформацію про сили "червоних", контактував з антирадянським підпіллям. У Кам'янці, де тоді перебувала Директорія, Ю.Скугар отримав від її члена А.Макаренка завдання таємно виїхати на Кубань, зібрати відомості про сили й плани дій Добровольчої армії, а також схилити кубанську владу до відкритого збройного виступу проти А.Денікіна. Від проводу партії українських емісарів він отримав довірчого листа до одного з політичних діячів Кубані І.Макаренка. Голова МЗС УНР А.Левицький виділив емісару 18 тис. царської і керенської валюти з секретного фонду Директорії й дав адресу впливового "кооперативного батька" Кубані М.Левицького. 5 серпня 1919 р. Ю.Скугар виїхав до окупованого денікінцями Києва. Познайомився з машиністами паротягів і під виглядом помічника машиніста дістався до Катеринодара. Весь час він перебував там на нелегальному становищі. В Катеринодарі Ю.Скугар отримав від члена Особливої Наради Доброармії І.Макаренка інформацію про передислокацію її частин. Український розвідник у бесідах з І.Макаренком зондував можливості створення єдиного збройного фронту Кубані й УНР проти "білих". Однак кубанський лідер песимістично оцінив можливості УНР продовжувати збройну боротьбу і відмовився від якихось конкретних кроків до повернення з Парижа голови місцевого уряду Л.Бича. 15 вересня Ю.Скугар взяв участь у секретній нараді Кубанської Ради, де закликав до спільної боротьби за незалежність проти сил російської реакції. Голова Ради І.Кримгирей привітав боротьбу українського народу і передав йому братній привіт від українців Кубані. 22 вересня емісар повернувся до Києва, звідти дістався до місця перебування Директорії. Там він надав С.Петлюрі докладну (на 28 сторінках) доповідь про свою подорож, звітував перед А.Макаренком і ЦК УПСР [54, спр.69270, т.18, арк.23, 60]. Але подальшого розвитку ця справа не отримала.

Ще одним пріоритетним напрямом спеціальних заходів військової дипломатії за кордонами УНР було сприяння у вирішенні питань закупок зброї та іншого майна для Дієвої армії УНР. Ця робота була дуже потрібною тоді, коли збройні сили республіки залишилися відрізаними від головних військово-промислових баз Сходу та Півдня України. У складі Головної управи постачання Генштабу УНР функціонував відділ закордонних закупок на чолі з поручником Є.Ружницьким у складі 8 офіцерів та 5 військових урядовців [216, с.98].

Упродовж свого існування Директорія неодноразово асигнувала кошти для придбання зброї за кордоном. Так, 7 травня 1919 р. Глава Директорії й уряд УНР виділили 50 млн. гривень на ці потреби [235, ф.581, оп.1, спр.31, арк.21].

Найбільш цікавим прикладом проведення операції по закупівлі військового майна за кордоном (що само по собі вимагало володіння докладною інформацією про становище в країні перебування, застосування специфічних методів роботи) може розглядатися місія до Румунії офіцера Генштабу А.Стрижевського. Цей військовий емісар відбув до Румунії у жовтні 1919 р. за наказом С.Петлюри. У Бухаресті, діючи напівофіційним шляхом, він за допомогою прихильних до Української держави політичних та ділових кіл створив "групу сприяння" для закупівлі зброї для Армії УНР. Впливові підприємці Румунії допомогли Стрижевському зустрітися з представниками урядових кіл країни і отримати дозвіл "приватним" чином закупити необхідну продукцію. Вдалося розмістити у Румунії замовлення на продаж Україні 400 тис. гвинтівок, 2000 кулеметів, 180 гармат, 30 бронемашин, великої кількості набоїв [216, с.100]. Сьогодні важко судити, чи отримала УНР озброєння за цією домовленістю, однак можна припустити, що в скрутних воєнно-політичних умовах після поразки Армії УНР влітку 1920 р. ця визначна закордонна операція спецслужб України не дала бажаних наслідків.

Коли йдеться про закордонну роботу спеціальних служб УНР, виникає питання про джерела фінансування їх діяльності. Як доповідав своєму керівництву 2 вересня 1920 р. співробітник особливого відділу ВНК 14 армії "червоних" Бірюков, колишній військовий міністр УНР М.Шаповал мав у своєму розпорядженні до 350 закордонних агентів у різних куточках Європи. Політика С.Петлюри за кордоном проводилась через цю агентуру. Для організації такої діяльності виділялися величезні суми із таємного фонду Директорії. У одного із виявлених агентів було знайдено значну кількість діамантів, золота, срібла та інших коштовностей [54, спр.69270, т.4, арк.46-48, 127-128]. Як свідчать сучасники, С.Петлюра справді переказував закордонним дипмісіям УНР значні валютні кошти, котрі накопичив Гетьманат П.Скоропадського [127]. Проте архівні документи містять численні скарги українських дипломатів та співробітників спецслужб (про це, наприклад, йдеться у згаданій доповіді сотника Стрижака) на гостру нестачу коштів для поточної роботи. Цілком імовірно, що левова частка валюти і коштовностей, що потрапила за кордон, була використана не для забезпечення роботи закордонних установ, а заощаджена для лідерів республіки на випадок евакуації з України. Інакше важко зрозуміти, за рахунок чого з листопада 1920 р. підтримував своє існування та проводив активну розвідувально-підривну роботу проти УСРР Державний Центр УНР в екзилі.

Для Розвідочної управи гострою була проблема підбору й підготовки кваліфікованих кадрів, їх виховання в дусі відданості Українській державі.

Більшість співробітників в минулому були цивільними, не мали належної підготовки, але щиро бажали взяти участь у боротьбі Української держави за свою незалежність і територіальну цілісність. Отже, військова розвідка УНР відчувала гостру нестачу кадрів взагалі, а особливо кваліфікованих. Доцільно порівняти штатну чисельність центрального апарату і філій "ІНФІБРО" та реальну вкомплектованість цих установ. Так, у центральному апараті Інформбюро за штатом передбачалося 48 посад, а фактично працювало (за станом на кінець червня 1920 р.) 18 осіб; загальний штат філій повинен був мати 89 співробітників, а реальна їх чисельність досягла лише 35. Отже, вакантними залишалося майже дві третини штатних посад [233, ф.1078, оп.2, спр.70, арк.29-31зв.].

Пошуки шляхів розв'язання складної кадрової проблеми нерідко приводили до простого, на перший погляд, рішення: залучати до роботи в розвідувальних і контррозвідувальних структурах колишніх офіцерів жандармерії, поліції, військових спецслужб або й просто стройових армійських офіцерів зруйнованої імперії. Це давало певні позитивні результати, особливо з чисто професійної точки зору. Але далеко не скрізь така кадрова політика виправдала себе, приклади чого вже наводились.

Для підготовки спеціалістів розвідувальної й контррозвідувальної справи у структурі Розвідочної управи передбачалося створення спеціальної "Школи виховання розвідчиків". Її управління складали: начальник (підлягав особисто військовому міністру), його помічник і канцелярист. Начальником школи призначалася військова чи цивільна людина, достатньо обізнана з роботою спеціальних служб. Викладачами школи запрошувалися при необхідності військові чи цивільні особи [233, ф.1078, оп.2, спр.70, арк.17-48]. Номенклатура спеціальностей навчального закладу визначалася тими напрямками роботи, яких найбільше вимагала загальнополітична й оперативна обстановка в умовах воєнного часу. Тобто, школа мала готувати фахівців, здатних організувати розвідувальні й контррозвідувальні осередки в тилу ворога, на окупованій території, а також забезпечувати доставку інформації до Центру. Встановлювався однорічний термін навчання. У положенні про школу зазначалося, що її завдання - у "всебічній освіті курсантів", котрі мають оволодіти несенням спеціальної служби (пройти курс спецдисциплін - В.С.), ознайомитися з військовим, політичним і економічним становищем в УНР та за кордоном. До програми навчання входили також політична економія, політична географія, статистика, українська мова, іноземні мови (німецька, французька, польська, румунська), основи законодавства, економічна географія, комерційні бухгалтерія й діловодство, товарознавство, прикладна хімія і піротехніка, стенографія, стройова підготовка та гімнастика. Отже, після опанування згаданих предметів курсант школи ставав всебічно підготовленим працівником спеціальних служб, міг виконувати завдання розвідувальної, контррозвідувальної роботи, вести диверсійну діяльність, боротися з економічними злочинами.

До цього спеціального навчального закладу зараховувалися офіцери і військовослужбовці рядового складу віком від 18 до 30 років, що мали належний освітній рівень, а також добровольці з числа цивільної молоді. Курсантами могли стати і жінки віком від 18 до 25 років. Після закінчення школи її випускники зобов'язувалися прослужити в органах не менше трьох років [233, ф.1078, оп.2, спр.70, арк.17-48]. У Тимчасових штатах Розвідочної управи та Інформбюро Генштабу передбачалися школи навчання агентів. У багатьох інших документах цих відомств, а також Департаменту політичної інформації МВС також ідеться про необхідність створення школи агентів спецслужб УНР [233, ф.1092, оп.2, спр.176, арк.7; спр.339, арк.3; ф.1078, оп.2, спр.70, арк.17, 59-62]. Планувалося готувати агентів різних спеціальностей, у тому числі й агентів-резидентів для розвідки та контррозвідки, агентів-ходоків, агентів зв'язку тощо. Відомостей про функціонування названих навчальних закладів, їх штати, структуру, програми навчання немає. Не виключено, що йдеться про вищезгадану "Школу виховання розвідчиків", оскільки після її закінчення багато штатних працівників мали використовуватись у ролі агентів на найбільш гострих і відповідальних ділянках роботи. Значна ж частина із них мала статус позаштатних таємних працівників.

Потрібно також сказати й про те, що всі співробітники-військовослужбовці та цивільні працівники Розвідочної управи після зарахування на службу (роботу) приймали спеціальні обітниці-клятви щодо чесного і сумлінного виконання покладених на них обов'язків в інтересах Української держави. Тексти обітниць були передбачені урядовим законом, затвердженим Головою Директорії С.Петлюрою 13 жовтня 1919 р. [233, ф.1092, оп.2, спр.98, арк.100-100зв.; ф.1115, оп.1, спр.1, арк.243-244].

Таким чином, більш чітко, ніж в період Гетьманату, визначилась система військової розвідки як в горизонтальному, так і вертикальному вимірах. Оперативніше здійснювалось інформаційне забезпечення Армії УНР на тактичному й стратегічному рівнях. Починають задовольнятися потреби у розвідниках не тільки для сьогодення, а проводиться підготовка таких кадрів і на перспективу, створюються для цього спеціальні навчальні заклади.

ДО ЗМІСТУ