§ 4.4. ВІЙСЬКОВА КОНТРРОЗВІДКА

Доба Директорії започаткувала ще одну особливу інституцію в системі національних органів безпеки - військову контррозвідку. Більше того, специфікою формування системи контррозвідувальних органів Директорії УНР було те, що першочергова увага приділялася створенню саме органів військової контррозвідки. За умов перманентних бойових дій, активної роботи на фронтах ворожих спецслужб та наявних спроб до збройних виступів проти існуючого ладу всередині держави, такий підхід можна вважати цілком закономірним. Фундація органів військової контррозвідки УНР відбувалася в межах повномасштабної реформи Збройних сил держави влітку 1919 р., спрямованої на перетворення армії на регулярну збройну силу з чіткою структурою, оскільки до того військо УНР нагадувало, скоріше, симбіоз повстанських формувань часів антигетьманського повстання й окремих регулярних частин.

Розуміючи гостру потребу посилення протидії замахам на боєздатність армії, важливість збереження військової таємниці й підтримки високого морально-політичного духу особового складу, керівництво Збройних сил з перших місяців існування Директорії вело пошук організаційно-правових форм механізму забезпечення внутрішньої стабільності у військах, особливо в "Дієвій армії УНР". Уже 12 травня 1919 р. за наказом Головного Отамана військ УНР почалося формування "Польового куреня варти" для боротьби з ворожою агентурою на фронті й безладдям на запіллі. До цього спеціального підрозділу, що поєднував функції військової поліції та військової контррозвідки, передбачалося набирати військовослужбовців "свідомих національно і соціально, безперечно чесних і совісних" [210, ч.5].

Можна вважати, що першою спробою запровадження постійного механізму забезпечення внутрішньої безпеки у збройних силах було створення "Державного Інспекторату у військових частинах та інституціях Української Народної Республіки", положення про який затвердив 13 травня 1919 р. Голова Директорії УНР С.Петлюра. "Надзвичайні обставини, в яких перебуває зараз Україна, - йшлося в цьому документі, - вимагають, аби Державний Інспекторат з одного боку був правою рукою і очима Центральної Влади, а з другого боку він не повинен зупинятися ні перед якими мірами, аби врятувати нашу армію від розпаду і деморалізації".

Положення встановлювало головні функції Інспекторату. До його компетенції входило: 1) Стеження за точним виконанням всіх наказів Верховного командування Армії УНР, боротьба з "демагогічністю, саботажем, розпустою, пияцтвом, мародерством, грабіжництвом", службовими зловживаннями й халатністю, господарськими злочинами у військах. 2) Догляд за політичними настроями військовослужбовців, проведення заходів, "аби всі військові частини і інституції були щиро демократичні й національно виховані". Своєчасне інформування центральної влади про "ворожий і непевний елемент", а також негайне усунення (у відповідності з наданими правами) із лав війська "непевного елементу". 3) Допомога стройовим командирам у справі зміцнення дисципліни, виховання високого морального духу військовослужбовців. 4) Виховна робота серед особового складу армії, "піклування про розвиток національної свідомості вояцтва" через організацію шкіл, лекційну роботу, художню самодіяльність, персональні співбесіди.

До складу інституції входили державні інспектори польових управлінь Дієвої армії, Штабу армії, Головної управи постачання, інших центральних військових органів, котрим підлягали інспектори військових з'єднань і частин. Згідно з Положенням державним інспектором могла бути лише людина "знайома з військовими справами... високої національно-патріотичної свідомості, морально не заплямована". Всі інспектори призначалися, звільнялися, а також несли покарання за рішеннями уряду, які затверджував особисто Головний Отаман Військ УНР. Державний Інспекторат очолював Головний Інспектор військ УНР. Державні інспектори наділялися великими повноваженнями. Вони мали право негайно припиняти дію шкідливих для обороноздатності військ наказів їх командирів, контролювати фінансові справи військових частин. Без їхньої санкції не могли набирати чинності вироки військово-польових судів, ордери на арешти військовослужбовців. У надзвичайних ситуаціях інспектор мав право звертатися до верховної влади республіки, обминаючи своїх прямих начальників. Разом з тим вони зобов'язувалися працювати в тісному контакті з командним складом військових частин, всіляко сприяти піднесенню авторитету командира, а під час бойових дій перебувати безпосередньо на фронті й допомагати командирам у їхній поточній роботі. Інспектор разом з командиром частини ніс повну відповідальність за її боєздатність [233, ф.1075, оп.1, спр.47, арк.95-96].

Аналізуючи наведений вище документ, можна помітити, що Державна Інспекція в системі Дієвої армії УНР за своїм правовим статусом і функціональним завданням являла собою надто змішану структуру, котра здійснювала виконавський, дисциплінарний, політичний та ідеологічний контроль. Одночасно вона займалася окремими питаннями внутрішньої безпеки військ.

Ще одним негативним фактором поточної роботи Державного Інспекторату, його підрозділів у військах стало перенесення ідеологізації суспільного життя через партійно-політичні впливи і на діяльність Інспекторату. Його особовий склад комплектувався переважно з функціонерів правлячих соціалістичних партій, котрі проводили у військах політичну лінію своїх організацій. "Праця тих інспекторів, - зазначали сучасники, - вводила до армії політику, роз'єднувала людей і тим ослаблювала боєздатність відділів" [122, с.544]. Тим часом гострою залишалася потреба створення спеціалізованої армійської контррозвідувальної служби.

Центральним пунктом концепції такої армійської спецслужби Української Народної Республіки, розробленої фахівцями Генштабу Збройних сил у першій половині 1919 р., передбачалося створення чіткої системи контррозвідувальних органів на всіх оперативно-тактичних рівнях Армії УНР з підпорядкуванням їх Розвідочній управі Генштабу. Сама система була розроблена генерал-полковником М.Юнаківим [54, спр.69270, т.4, арк.63]. Пропонувалася така організаційна структура контррозвідки:

1. Контррозвідувальні відділи, котрі мали входити до складу штабів військових груп і Управління коменданта тилу на театрі воєнних дій (ТВД). Відділ за штатним розкладом повинен був мати начальника, його помічника (офіцера або урядовця-юриста), двох діловодів, трьох канцеляристів, фотографа, 6-12 таємних агентів, козака для "господарських потреб".

2. Контррозвідувальні частини при штабі окремої дивізії. За штатом вони складалися з начальника, діловода, фотографа, двох канцеляристів, 3-6 таємних агентів.

3. Офіцери контррозвідки, що призначалися окремо. Наприклад, пропонувалося у складі розвідувального (агентурного - В.С.) відділу Штабу Дієвої армії запровадити посаду офіцера по контррозвідці, який би завідував збором і обробкою матеріалів, що надходили від нижчих ланок цієї служби [233, ф.1075, оп.1, спр.46, арк.2, 6].

"Положення про контррозвідку в Дієвій армії УНР", яке з'явилося у серпні 1919 р., визначало й головні функції армійської спецслужби. До них відносилися: збір інформації щодо розвідувальної діяльності ворога, "звертаючи увагу... на що саме найголовніше направлена розвідочна його діяльність, якими засобами користується ворог для своєї розвідки"; отримання інформації про конкретні розвідувально-підривні акції ворожої агентури на ТВД і в тилу Дієвої армії; активна протидія розвідувальній та контррозвідувальній діяльності противника в районах дислокації частин Армії УНР, затримання ворожої агентури й цілеспрямована її дезінформація та спрямування на фальшивий шлях; засилка власних агентів у запілля противника для збору інформації про роботу його розвідувальних органів. З цією метою документ рекомендував запроваджувати постійні агентурні мережі "в тилу ворога і особливо в місцях його керування своїми військовими силами", а також "підкуп осіб, працюючих у ворога, з метою одержання відомостей для з'ясування системи шпигунства у ворога і розкриття його розвідочних органів"; використання технічних засобів збору інформації (перехоплення телефонно-телеграфних розмов), а також застосування елементів "психологічної війни": "розповсюдження серед ворожих сил провокаційних чуток"; припинення диверсійно-терористичної діяльності, відвернення замахів на життя керівників збройних сил, а також зловмисної агітації з метою компрометації воєначальників УНР.

Окремим завданням військової контррозвідки було викриття посадових осіб, котрі "використовують своє службове становище в інтересах ворога": передають в його руки таємні документи Збройних сил УНР; повідомляють про кількісний склад, дислокацію, бойову підготовку військ; ведуть підривну діяльність по саботажу наказів командування; підривають дисципліну й закликають особовий склад до переходу на бік ворога. Гіркий досвід "отаманщини" доповнив реєстр обов'язків військових контррозвідників завданням протидії "персональним авантюрам або заходам до насильного усунення тої чи іншої особи з займаємої посади", відвернення "самовільної організації бойових отрядів з метою скористування фізичною силою для різних зловживань". Нарешті, до компетенції цієї служби було віднесено боротьбу спільно з іншими правоохоронними органами з кримінальними злочинами й відверто аморальними проявами з боку військовослужбовців (грабіжництвом, хабарництвом, "безмежним пияцтвом" та ін.).

Отже, документ, що розглядається, досить повно охоплював широке коло завдань військової контррозвідки, виходячи з конкретного воєнно-політичного становища УНР. При цьому передбачалося не лише проведення оперативних і карально-профілактичних заходів проти ворожої агентури, а й організація активних контракцій проти його спеціальних служб, робота по припиненню протиправних дій серед особового складу збройних сил, створення незаконних збройних формувань.

"Положення" встановлювало порядок управління поточною діяльністю контррозвідувальних установ різних рівнів. Відповідна інформація, зібрана контррозвідкою штабів груп і окремих дивізій, повинна була терміново передаватися до штабу Дієвої армії через офіцера розвідувального відділу, котрий відповідав за контррозвідку. У свою чергу начальник розвідувального органу Штабу Армії у визначений час робив доповідь з питань своєї компетенції начальнику Штабу, отримував від нього необхідні директиви та передавав їх нижчим контррозвідувальним установам.

Для виконання своїх службових обов'язків контррозвідувальним підрозділам надавалося право користуватися як штатними, так і позаштатними таємними агентами, працювати серед цивільного населення в тилу. Для отримання оперативної інформації вони здійснювали в разі потреби і зовнішній нагляд (спостереження) за відповідними особами, контролювали їх телефонні розмови, перехоплювали радіо- й телеграфні переговори розвідорганів противника, проводили допити полонених та перебіжчиків, вивчали здобуті у ворога документи.

Контррозвідувальним відділам надавалося право проводити арешти певних категорій осіб: засланих ворогом в діючі армійські частини з метою підкупу командування чи вояків або для проведення агітації; засланих для організації терористичних акцій проти вищого командування української армії; представників Дієвої армії або військових установ, які використовують своє службове становище в інтересах ворога (передача противнику таємних матеріалів, повідомлення ворога про плани армії, саботаж або несвоєчасне виконання розпоряджень командування, агітація на користь ворога, зловживання, що підривають дисципліну тощо); тих, хто хоч навмисно й не працює на ворога, але перешкоджає бойовим діям армії, руйнує чи розкладає її (авантюризм, самовільна організація бойових загонів для різних зловживань, грабіжництво, казнокрадство, шантаж, "безмежне пияцтво і гра в карти" тощо).

При цьому передбачалося суворе дотримання ряду умов, а саме: право проведення обшуків, виїмок, попередніх арештів, а також допитів осіб, запідозрених у перелічених злочинах, мають начальники контррозвідувальних відділів (лише в окремих випадках допити дозволялося проводити деяким іншим посадовим особам). Підстави для проведення цих дій повинні викладатися в окремій постанові. Для допомоги при проведенні арештів, обшуків, виїмок слід запрошувати представників міліції або інших правоохоронних органів. Копії постанови про арешт начальник контррозвідувального відділу повинен надсилати начальнику місця ув'язнення, прокуророві місцевого окружного суду й командуванню Дієвої армії. Під час проведення розслідування заарештовані можуть за розпорядженням начальника відділу триматися під вартою не більше двох тижнів. У разі потреби цей термін міг бути продовжений начальником штабу відповідної групи чи комендантом тилу до одного місяця, а за згодою прокурора окружного суду чи з дозволу начальника Штабу Дієвої армії - до трьох місяців. Усна чи письмова вимога про затримання зазначених вище осіб може бути висунута старшиною або штатним агентом контррозвідки, котрий має відповідне посвідчення, в особливо невідкладних випадках: коли особа захоплена безпосередньо при події шпигунства чи іншої явної допомоги ворогові або відразу після скоєння цих злочинів; коли свідки вкажуть на таку особу; коли речі, що є доказом перелічених вище злочинів, належать підозрюваному або знайдені при ньому; коли запідозрений не має постійного місця проживання; коли підозрюваний намагається втекти або затриманий під час чи після втечі; коли є обгрунтовані підстави вважати, що підозрюваний може сховатися або переховати чи знищити докази злочину.

З вимогою про затримання належить звертатися до міліції або відповідних їй органів. У разі їх відсутності затримання може бути виконано зазначеними співробітниками контррозвідки. Особа, затримана без відома начальника контррозвідувального відділу, повинна бути приведена до нього протягом 24 годин (у необхідних випадках цей термін продовжується на стільки, скільки цього вимагають місцеві умови). Начальник відділу не пізніше 24 годин після доставки до нього заарештованого мусить допитати його і написати постанову про звільнення підозрюваного з-під варти чи про затримання його надалі [233, ф.1075, оп.4, спр.12, арк.2-6].

Коли при розслідуванні справ виявлено склад того чи іншого із перелічених вище злочинів, начальник контррозвідувального відділу зобов'язаний повідомити про це відповідний суд, але до прибуття його представника не припиняти роботу у справі. Якщо ж ознак таких злочинів не виявлено, закінчена справа надсилалася прокуророві місцевого окружного суду. Втім одночасно військовому командуванню не заборонялося вживати щодо підозрюваного заходів, передбачених "Правилами про місцевості, оголошені на військовому стані".

Рішення й дії начальника контррозвідувального відділу щодо провадження ним розслідування могли бути оскаржені відповідному начальнику групи або комендантові тилу, про що особа, яка заарештована чи у котрої проведено обшук, інформувалася одразу після проведення цих дій.

Співробітники міліції про кожну справу, розпочату за ознаками перелічених вище злочинів, повідомляють начальника відповідного контррозвідувального відділу, котрому надається право для провадження розслідування далі вимагати від міліції всі матеріали справи. Про це він повідомляє місцевий прокурорський нагляд. Представники прокурорського нагляду не беруть безпосередньої участі у розслідуванні справ, але контролюють дотримання законності при їх провадженні й мають право давати свої пропозиції з усіх правозастосовчих і процедурних питань [233, ф.1075, оп.4, спр.12, арк.2-6; 54, спр.69270, т.17, арк.156].

Заслуговує на позитивну оцінку те, що в проекті Положення зафіксовані процесуальні права органів військової контррозвідки (на проведення затримань, арештів, обшуків, виїмок, допитів), а також запропоновано механізм їх реалізації. При цьому слід підкреслити, що наведені в проекті вимоги до підстав, термінів і загальної процедури проведення зазначених процесуальних дій, до нагляду за їх здійсненням відповідають у багатьох випадках загальноприйнятим демократичним стандартам (що за умов воєнного часу вельми показово).

Розглянуте вище Положення з невідомих причин не було остаточно затверджене Головним Отаманом військ УНР С.Петлюрою. Втім, аналіз архівних документів дозволяє зробити висновок, що принаймні організаційна структура контррозвідувальних органів Збройних сил УНР була саме такою, як пропонувалося в цьому документі.

Організаційно військова контррозвідка існувала як структурний елемент розвідувальної служби Дієвої армії УНР. Вищим керівним органом військової контррозвідки виступав контррозвідувальний відділ Розвідочної управи Головного управління Генштабу Армії УНР. Штат відділу складався з начальника, трьох його помічників (один з яких відповідав за такий напрямок роботи, як протидія ворожій пропаганді й військова цензура), юрисконсульта, трьох старшин для доручень і діловода [233, ф.1078, оп.2, спр.70, арк.59-63; ф.1075, оп.2, спр.89, арк.26а; ф.1092, оп.2, спр.106, арк.25].

Організатором і начальником контррозвідки Дієвої армії в 1919 р. був полковник М.Чоботарів - військовий і політичний діяч, колишній член Центральної Ради, член УСДРП, який певний період очолював Політичний департамент МВС УНР, в 1920 р. - начальник охорони Головного Отамана С.Петлюри і куратор контррозвідки. Людина вольова, рішуча і безкомпромісна. Мав великий вплив на вищих посадових осіб держави. Брав активну безпосередню участь у придушенні антиурядового збройного виступу отамана П.Болбочана. Дослідники дають дуже суперечливі оцінки діяльності М.Чоботаріва [54, спр.69270, т.4, арк.32, 37, 47, 56; 233, ф.1092, оп.3, спр.343, арк.1; 229, т.2, с.411; 171, с.58-59; 9].

Як уже наголошувалося, контррозвідувальна діяльність безпосередньо у військах проводилась відповідними підрозділами штабів з'єднань і частин. Але реальна штатна чисельність апарату контррозвідки у військах була невеликою: у складі 2-го відділу штабу армійської дивізії працювали начальник дивізійної контррозвідки ("шеф дефензиви") і керівник контррозвідувальної агентури ("шеф дефензивної агентури"). Ці офіцери здійснювали контррозвідувальну роботу через ту агентуру, яку самі спромоглися залучити до співробітництва.

Особливою структурою забезпечення стабільності й порядку в армійських частинах та їх оточенні вважалася військова жандармерія, створена за урядовою постановою, затвердженою Головою Директорії С.Петлюрою 14 березня 1920 р. В ній йдеться про те, що для забезпечення спокою і ладу на терені УНР, проведення радикальних заходів в процесі організації Української армії утворюється в її складі "Корпус Військових Жандармів". Його вищим начальником призначається Військовий міністр. Жандармерія ділилася на польову і запільну (для захисту державних інтересів на фронті і поза ним). На місцях вони підлягали відповідно командуванню фронту та губернським і повітовим комісарам. Сотні польової жандармерії функціонували при штабі кожної дивізії. "Польова варта" існувала і при штабі Корпусу Січових Стрільців у складі 120 військовиків.

Завдання для обох видів жандармерії передбачалися аналогічні: запобігати злочинним діям, вести спостереження за правопорушниками як із числа військових, так і цивільних осіб; підтримувати громадський порядок і лад, сприяти становленню адміністрацій регіонів; стежити за точним і своєчасним виконанням посадовими особами розпоряджень військової та цивільної влади, мобілізаційних наказів; перевіряти легітимність перебування прибулих й підозрілих людей на контрольованій території, затримувати дизертирів; наглядати за роботою телеграфних і телефонних станцій, станом шляхів, мостів, дотриманням правил зберігання зброї та іншого військового майна; контролювати відповідність змісту друкованої продукції інтересам держави. Для формування Корпусу військовому міністру було асигновано із Державної скарбниці 30 мільйонів гривень. До складу Розвідочної управи Генштабу був прикріплений окремий відділ польової жандармерії чисельністю більше сотні бійців [233, ф.1078, оп.2, спр.70, арк.26-63; ф.1065, оп.2, спр.90, арк.1-1зв.; 112, с.278]. Взаємодія між військовою контррозвідкою і військовою жандармерією була досить тісною.

ДО ЗМІСТУ