Військова спецслужба УГА вдавалася і до створення підпільних осередків на окупованій Польщею території. 16 березня 1919 р. у Львові польська контррозвідка викрила українську підпільну воєнізовану організацію, що нараховувала до 700 членів, в тому числі 350 робітників-залізничників. Вона мала на озброєнні 4 кулемети, кожен з бойовиків - гвинтівку з 40 набоями. Організація вела розвідувальну і пропагандистську роботу, готувалась до збройного виступу. Її провідники Фоліс і Саломович були розстріляні, пройшли масові арешти робітників. При цьому затримали одного з керівників підпілля, агента розвідки ЗУНР Л.Ганкевича [209, 1919, ч.21].

В доповіді співробітника закордонного відділу Генштабу Армії УНР А.Рибчука йдеться про те, що 22 жовтня 1919 р. у Львові польська спецслужба заарештувала М.Оссовську, яка ефективно допомагала Л.Ганкевичу залучати вояків до УГА. Всього у цій справі було затримано 40 осіб. Арешти агентів розвідки ЗУНР використовувались поляками як привід для розгортання масових репресій проти українського населення міста [235, ф.581, оп.1, спр.55, арк.1-2].

Розвідувальну роботу спецслужб ЗУНР на окупованій території Галичини ускладнював жорсткий контррозвідувальний контроль спецслужб Польщі. Так, у Львові польська контррозвідка, дирекція поліції і військова адміністрація встановили тотальне стеження за всіма українськими політичними, комерційними, культурними і молодіжними організаціями, що перешкоджало використанню їх українською розвідкою як прикриття, а також реалізації планів збройних виступів проти окупантів [235, ф.462, оп.1, спр.236, арк.19-20].

Становить інтерес організація контррозвідувального обслуговування Збройних сил ЗУНР. З перших днів свого існування вони стали об'єктом розвідувально-підривної роботи польських спецслужб. Останні намагалися вкорінити свою агентуру в середовище військовослужбовців УГА, вербувати членів її командного складу. Крім того, до вербовки вояків і командирів УГА були причетні спецслужби й інших ворожих ЗУНР держав. Так, румунською розвідкою був завербований і займався шпигунством на її користь начальник штабу 1-го корпусу УГА Вурмбрант. На чеську розвідку працював старший офіцер Зегорош [99, с.8]. Намагаючись завербувати українських старшин, іноземні спецслужби застосовували проти них методи фізичного й морального тиску. Наприклад, 19 травня 1919 р. від Начальної Команди УГА поїхали на переговори про перемир'я з поляками підполковник Фідлер і сотник Колтунюк, які були затримані в штабі польського генерала Галлера у Любліні. Парламентерів УГА офіцери польської та союзної Польщі французької розвідок почали допитувати про стан, дислокацію, командний склад УГА. Затриманим українським офіцерам погрожували зброєю, знущалися над ними, не давали спати тощо [235, ф.462, оп.1, спр.217, арк.1-3].

Іноземні спецслужби вели й диверсійно-підривну діяльність проти УГА. Активна пропаганда в її середовищі велася спецслужбами Польщі, РСФРР і російського "білого" руху, а також емісарами ворожих українській республіканській державності політичних кіл "гетьманців" [46, т.2, с.256-257]. Цілком імовірно, що спалах епідемії тифу серед вояків УГА влітку-восені 1919 р. був наслідком діверсійної акції її противників. До шпиталів потрапило щонайменше 10 тис. військовослужбовців, а загальна чисельність армії скоротилася до 10 тис. багнетів. Лише в бригаді УСС щодня вмирало семеро бійців. За словами головного лікаря УГА доктора Бурачинського, "армія вже не схожа на військо, це вже й не лікарня, а мандруючий склад трупів" [151, с.313]. Найбільшу кількість хворих на тиф мав 2-й корпус УГА, який вів наступ на Коростень, маючи противником на лівому фланзі частини польської армії Галлера. Стотисячна армія Галлера була сформована з польських громадян у Франції й кинута до Галичини, що призвело до вирішального перелому у воєнних діях на користь поляків [151. с.313].

ЗУНР мала загальнодержавний орган контррозвідки - "Державну жандармерію", про яку піде мова далі, а також військову контррозвідку УГА. Суттєвим недоліком в організації роботи зазначеної спецслужби була, на думку автора, відсутність центрального керівного органу. Підрозділи військової контррозвідки працювали на рівні корпусів та бригад і підпорядковувались розвідочному відділу Начальної Команди. Безпосередньо контррозвідувальною діяльністю займались здебільшого фахові детективи, між якими траплялись і чужинці. Їм допомагала дуже успішно й Державна жандармерія [122, с.530].

Питаннями безпеки військ та підтримання належного порядку у місцевостях їх дислокації займалися так звані помічні формації: польова жандармерія, булавні (штабні) сотні і стаційні (місцеві) команди. Це були підрозділи, що дбали про відповідний режим у бойових і прифронтових смугах. Всі вони існували лише при провідних командах - від бригадної і вище. Булавні сотні охороняли свої команди у місцях їх постою. Вони також допомагали стаційним командам, котрі відповідали за порядок у тих місцевостях, де розташовувались військові частини або команди. Їх завданням було охороняти військові установи, команди, пильнувати, щоб був лад між цивільним населенням, і підтримувати зв'язок з тими державними та самоврядними установами, які знаходились на території стаційної команди. В кожному місті чи містечку представниками військової влади виступали стаційні команди, що підлягали бригадам, корпусам чи самій Начальній Команді [122, с.528].

До послуг місцевим командам були й відділи польової жандармерії. Це були органи безпеки воєнного часу, які призначалися для виконання військово-поліцейських функцій у місцях розташування й передислокації армії. Головними їх завданнями були: збереження ладу і спокою в місцях перебування й руху військ, збір і охорона військового майна, особливо зброї та набоїв; попередження диверсійних акцій на залізничних шляхах, мостах та лініях зв'язку; протидія дезертирству; супроводження конвоїв і кур'єрів тощо. Інколи вони виконували також обов'язки Державної жандармерії (боротьба зі шпигунством, саботажем і ворожою пропагандою) там, де її підрозділів не було.

Польова жандармерія (ПЖ) УГА була започаткована у грудні 1918 р. У зв'язку із запланованим наступом на Львів тоді був створений відділ Польової жандармерії при Команді "Групи Південь", перейменованої потім на 7-му Львівську бригаду. Такий же відділ сформували при Начальній Команді Галицької Армії. Першим керівником - командантом - ПЖ став колишній офіцер австрійської жандармерії підполковник Олександр Красіцький. Згодом аналогічні відділи створюються при командах корпусів та бригад. У лютому 1919 р. підполковник Красіцький одержав призначення команданта Державної жандармерії 30 УНР та виїхав до Станіслава (нині Івано-Франківськ), де тоді перебував уряд. Польову жандармерію УГА очолив сотник Іван Козак.

Правовою базою діяльності органу стали "Організаційні Постанови для Полевої Жандармерії Галицької Армії" та службова інструкція для Польової жандармерії, схвалені тодішнім Начальником Генеральної Булави УГА полковником Курмановичем і оголошені наказом НКГА від 12 березня 1919 р. В основу цих нормативних актів лягли аналогічні постанови для польової жандармерії колишньої австро-угорської армії з відповідним пристосуванням до організаційної системи УГА [8, спр.XXIV-26].

Підрозділи Польової жандармерії підлягали Начальній Команді УГА, крім того, стосовно виконання військово-поліцейських функцій вони підпорядковувалися начальникам штабів військових з'єднань, у розташуванні котрих дислокувалися. Структуру ПЖ складали: Відділ Польової жандармерії при НКГА, сотні ПЖ при командах корпусів та чети при командах бригад. Сотнями керували сотенні старшини, на яких покладався і вишкіл підлеглих вояків, а четами - досвідчені підстаршини, по змозі професійні жандарми.

Невдовзі Командантом Польової жандармерії був призначений сотник Матвій Яворський. За його командування видано новий статут для ПЖ, оголошений наказом 24 червня 1919 р. за підписом тодішнього Начального Вождя ГА генерала Грекова. Цим статутом передбачалися певні зміни в організаційному устрої ПЖ: змінено назву "Польова жандармерія" на "Польова сторожа"(; вона підпорядковується Команді Етапу Армії та ділиться на шість відділів, кожний з яких складався з корпусної та бригадних сотень [8, спр.XXIV-26]; бригадна сотня - з бригадної чети та двох кордонних чет; чисельний склад сотні становив не більше 100 чоловік, а чети - не більше 30.

Кадрове комплектування ПЖ провадилося переважно за рахунок осіб, що мали певний стаж військової служби й пройшли короткий жандармський навчальний курс. Професійні жандарми становили в ПЖ УГА лише незначний відсоток і займали здебільшого посади підстаршин, командантів чет, подекуди - старшин. Причиною такого становища була недостатня кількість професійних жандармів-українців, котрі працювали в колишніх імперських інституціях і погодилися на службу в українській армії.

ПЖ не мала власного однострою (уніформи), вона користувалася уніформою військового зразку із зубчаткою та отоком на кашкеті вишневого кольору. Службовою відзнакою усіх вояків Польової жандармерії була жовто-блакитна опаска на лівому рукаві.

У прифронтових смугах та в складних умовах відступу українського війська ПЖ отримувала підтримку й допомогу від Державної жандармерії.

Незважаючи на велику користь ПЖ для збереження боєздатності армії, зміцнення її тилу, деякі старшини й вояки УГА ставилися до неї дуже неприхильно, чинили їй перешкоди. Таке становище зумовлювалося передусім упередженням, а то й ненавистю до всякої поліції з тих часів, коли її чини діяли як представники чужої загарбницької влади, а також незнанням і недооцінкою ролі цього органу безпеки. В інтересах захисту військової таємниці працювала і цензура польової пошти УГА [122, с.522, 523, 528; 68, с.2230-2231; 101, с.291-296].

Для розгляду справ про скоєння військовослужбовцями злочинів було покликане до життя "військове судівництво" ЗУНР - система, яка включала обласні, окружні та польові військові суди, Польовий Суд Начальної Команди, Найвищий військовий трибунал. Виключно до компетенції Польового Суду відносились кримінальні справи щодо офіцерів та осіб, котрі займалися шпигунством або надавали іншу допомогу противнику [34, 1918,ч.1; 122, с.522].

Не можна обійти увагою такі важливі питання, як об'єднання військово-командних апаратів УНР і ЗУНР та взаємодія їхніх спецслужб. З перших днів існування ЗУНР її керівництво висловило прагнення до об'єднання західноукраїнських земель з Наддніпрянською Україною в єдину соборну державу. Для участі в урочистому акті з'єднання була затверджена представницька делегація. Акт Соборності (злуки) відбувся 22 січня 1919 р. на Софіївському майдані в Києві. Згідно з проголошеним Універсалом почала існування "одна незалежна Українська Народна Республіка". ЗУНР отримала статус Західної області УНР. При збереженні досить широкої автономії ЗО УНР проголошувалось об'єднання головних сфер державного життя обох частин України, і в тому числі оборонних відомств [151, с.205; 114, с.162-164]. Проте на практиці таке об'єднання виявилось здебільшого формальним в силу важкої ситуації на фронтах національно-визвольної боротьби, а також через серйозні суперечності між соціалістичним за політичною орієнтацією керівництвом УНР та буржуазно-ліберальним проводом ЗУНР. "З'єднання відбулося похапцем, - відзначав у серпні 1919 р. міністр закордонних справ УНР В.Темницький, - маса справ лишилася не врегульованою. Хоч в засаді прийнято було, що армія і закордонна політика спільні, проте було дві армії і дві закордонні політики" [233, ф.3696, оп.1, спр.69, арк.30; 151, с.409]. Напевно через це в історичній літературі частіше вживається назва ЗУНР, а не ЗО УНР [87, с.119-120].

Відсутність належного порозуміння між командуванням армій УНР і ЗУНР зумовило те, що лише 11 серпня 1919 р. було створено спільний провід - Штаб Головного Отамана, куди увійшли на паритетній основі наддніпрянці і галичани. Розвідочним відділом цього Штабу керував підполковник Гриців. Однак компетенція Штабу була дуже обмеженою, що не дозволяло "спільному проводові повести ширше справу для об'єднання армій і зосередження в її руках заряду всіма справами" [122, с.549; 165, с.529]. На жаль, з тих же причин не вдалося налагодити необхідне співробітництво між армійськими спецслужбами УНР і ЗУНР щодо обміну розвідувальною інформацією та проведення спільних контррозвідувальних заходів.

Трагічно склалася й історична доля УГА. На початку червня 1919 р. в армії відчувалися втома й незадоволення проводом. Не на багато кращими були настрої і серед населення краю. Для виходу з екстремальної ситуації 9 червня 1919 р. Виділ (Президія) Національної Ради передав Є.Петрушевичу всю повноту військової і цивільної влади як диктатору. Командуючим УГА був призначений генерал О.Греків. Народ, армія і провід згуртувалися. Справи пішли на краще [122, с.509, 518; 165, с.528; 209, 1919, ч.37 ; 119, с.70].

В запеклих боях з польськими військами вояки УГА показували приклади мужності та стійкості і досягали успіхів навіть за умов чисельної переваги противника. Досить згадати хоча б відому "Чортківську офензиву" - добре підготовлену (в розвідувальному аспекті теж) і успішно проведену наступальну операцію в червні 1919 р. Однак, будучи виснаженою у боях, постійно відчуваючи гострий брак боєприпасів, під ударами свіжих, чудово озброєних державами Антанти польських з'єднань, УГА за спільним рішенням Директорії УНР і Диктатора ЗУНР 17-18 липня 1919 р. перейшла р.Збруч для допомоги Армії УНР в боротьбі з більшовицькими військами. Наприкінці червня - на початку липня 1919 р. польські війська окупували Східну Галичину і Західну Волинь. Було ліквідовано всю структуру української державності. Армія УНР і УГА у серпні 1919 р. здійснили успішний похід на Київ, здобули місто, однак змушені були його залишити під натиском військ російського "білого руху" [122, с.502-520; 51, с.178-180].

За умов воєнних невдач, голоду й епідемій, духовної роздвоєності і зневіри в успіх Начальна Команда УГА в кінці жовтня 1919 р. самочинно прийняла рішення вислати парламентерів до денікінського штабу і розпочати переговори про перемир'я й обмін полоненими. 6 і 17 листопада 1919 р. були підписані угоди про перемир'я УГА з армією Денікіна [20, т.2, с.365]. Згідно з цією угодою УГА в повному складі мала перейти на бік Денікіна за умови незастосування її у війні проти УНР. 16 листопада 1919 р. ЗУНР виходить зі складу УНР і проголошує на терені своїх земель Галицьку державність [151, с.317-324; 166, с.128].

Після розгрому "білих" в Україні Червоною армією створений наприкінці 1919 р. в рядах УГА так званий Революційний Комітет досяг угоди з командуванням Червоної армії щодо проголошення УГА "Червоною Галицькою Армією". На той час УГА була практично небоєздатна через великі втрати від тифу, і, на думку багатьох сучасників, ця угода пояснювалась прагненням врятувати "стрільців УГА від розстрілів у підвалах ЧК, де в тому часі гинули всі противники комунізму в Україні" [151, с.323-324; 165, с.538; 122, с.568].

З 1 березня 1920 р. УГА отримала назву ЧУГА, її корпуси переформовуються в бригади, що увійшли до складу ряду з'єднань Червоної армії [151, с.324]. Проте поширення на частини ЧУГА діяльності радянських політорганів, ревтрибуналів, утиски її стрільців на національно-культурному грунті з боку більшовицьких комісарів призвели до виникнення в ЧУГА планів антирадянського виступу. 24 квітня 1920 р. 2-а і 3-я бригади ЧУГА переходять на бік військ УНР. Однак нові союзники С.Петлюри - поляки - роззброїли ці з'єднання й інтернували їх особовий склад до таборів військовополонених. Група генерала Кравса, що приєдналась до 6-ї херсонської дивізії, вже в Галичині відкололась від фронту і пробилась до Чехословаччини. Більшість старшин і стрільців, що перебували в Києві та Одесі, більшовики відправили в табори на північ Росії. Багато з них було розстріляно [20, т.2, с.367; 151, с.326; 122, с.568].

З цього часу фактично припиняють регулярну діяльність Українська Галицька Армія та її спеціальні служби. Але багато армійських старшин та стрільців, співробітників військової розвідки й контррозвідки в підпіллі, лавах повстансько-партизанських формувань та національно-визвольних рухів продовжували нерівну боротьбу за самостійність і соборність Української держави.

Цей аналіз свідчить про наявність загальних закономірностей створення та функціонування спеціальних служб УНР та ЗУНР, про змістовну співзвучність їхньої діяльності, хоча форми, методи та способи дещо різнилися під впливом специфічних політичних та оперативних умов.

ДО ЗМІСТУ