§ 6.1. РОЗВІДУВАЛЬНІ ТА КОНТРРОЗВІДУВАЛЬНІ
ОРГАНИ МВС ДЕРЖАВНОГО ЦЕНТРУ УНР В ЕКЗИЛІ

Як зазначив історик О.Субтельний, остаточну перемогу більшовицькій владі в боротьбі з національно-визвольними силами в Україні принесли в першу чергу багнети Червоної армії радянської Росії. Коли на початку грудня 1919 р. більшовики повернулися в Україну, їхня перемога була практично забезпеченою. Але навіть після того, як у листопаді 1920 р. країну залишили останні солдати української та "білої" армій, "червоним" було ще далеко до повного контролю над українським селом. Значна частина селянства, котра залишалася ворогом комунізму, продовжувала нерівну, але вперту боротьбу [212, с.329]. Наприкінці 1920 - на початку 1921 р. Голова Директорії С.Петлюра, урядові інституції УНР перебували в Польщі (переважно у Тарнові, частково - у Варшаві й Ченстохові). Армія республіки розділилася на дві частини. Одна залишилася на рідній землі й повела партизанську боротьбу з більшовицькою владою, друга - перейшла за кордон (у Польщу й Румунію).

У Польщі відповідно до закону "Про Тимчасове Верховне Управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці" від 12 листопада 1920 р. почав діяти Державний Центр УНР в екзилі (далі - ДЦ УНР), "який став речником української нації в її боротьбі за самостійну і незалежну Українську Державу" [233, ф.1092, оп.1, спр.731, арк.155-157; 8, спр.68848, арк.857-860; 56, арк.9-10, 44-45, 68-69]. Він включав еміграційний уряд республіки з відповідними міністерствами та відомствами, в тому числі військовим, внутрішніх та зовнішніх справ. Наслідком розпорядження С.Петлюри стало вироблення урядом певного плану перебування ДЦ і Армії УНР у Польщі. Передусім було внормоване правове становище українських військ, котре регулювалося інструкцією Міністерства військових справ Польщі від 2 грудня 1920 р., за якою Армія УНР трактувалася як дружня та союзна і мала б розташуватися у порозумінні з Головною Командою Військ УНР [185, с.158]. Головним підгрунтям функціонування ДЦ УНР були наявний на території України широкий антирадянський повстансько-підпільний рух і дислокована за кордоном частина військ УНР, котрі могли повести наступ на територію УСРР для підтримки повстанських формувань.

Уявлення про масштаби повстансько-підпільного руху на території України можуть дати кількісні показники. За свідченнями самих учасників опору в повстанських відділах та організаціях у різні періоди з січня по вересень 1921 р. нараховувалось від 15 до 30 тис. чоловік. Крім того, не менше 30 тис. бійців мав у своєму розпорядженні й анархіст "батько" Махно. У матеріалах однієї з чекістських конференцій є такі свідчення: "Загальна кількість бандитів в 1921 р. досягла 40 тисяч чоловік" [8, спр.68863, арк.17, 189-193, 221-222; 54, спр.3670/55, арк.55]. Приблизно такі ж дані наводять сучасні вітчизняні та зарубіжні дослідники [212, с.329; 87, с.171-172; 85, с.253]. Щоправда, радянські автори називають цей рух опору не інакше як політичним бандитизмом, а збройні формування - куркульськими бандами, а то й просто мізерними шайками озброєних бандитів [45, с.452; 2, с.164-165; 133, с.564-565; 254, с.5-32]. Очевидно, що це дуже тенденційний підхід і тому далекий від об'єктивності.

Одним із першочергових завдань уряду УНР в еміграції було реформування спеціальних служб з урахуванням нових умов. Без розв'язання цієї проблеми ставали неможливими дальше проведення збройної боротьби з більшовиками на терені України, вирішення питань внутрішньої безпеки, взаємодії з державними установами Польщі та інших країн, прийняття важливих управлінських рішень. Спецслужба загальнодержавного рівня - Департамент політичної інформації (ДПІ) входив у структуру Міністерства внутрішніх справ УНР. До компетенції Департаменту були віднесені "справи щодо боротьби з елементами та вчинками, які направлені проти державності УНР, їх попередження, виявлення і розслід". Визначалися і способи, за допомогою яких ці функції можна було виконувати, а саме: збір різного роду інформації та направлення відомостей за належністю; здійснення через суд висилок, арештів та інших заходів боротьби з державними злочинцями в тих випадках, коли це згідно з окремими законами належить до юрисдикції міністра внутрішніх справ або перевищує компетенцію місцевих адміністративних органів [233, ф.1092, оп.2, спр.154, арк.57, 58 зв.].

14 травня 1921 р. наказом по МВС створюється Комісія по організації політичної інформації. На першому її засіданні 20 травня за доповіддю в.о. директора ДПІ С.Івановича та співдоповіддю начальника відділу цього ж департаменту А.Ганкевича був ухвалений такий план діяльності: розробити закон про утворення Департаменту політичної інформації та надати право міністрові внутрішніх справ затверджувати його тимчасові організаційні засади та інституції; виробити статут ДПІ та інструкції для всіх категорій чиновників. 23 травня Комісія ухвалила назву закону в такій редакції: "Закон про встановлення в складі Міністерства внутрішніх справ Департаменту політичної інформації". Розробку статуту доручили А.Ганкевичу. Цікаво, що питання про цей закон обговорювалося з посиланнями та позитивними оцінками положень закону Гетьмана П.Скоропадського про Державну варту [233, ф.1092, оп.2, спр.722, арк.4; спр.723, арк.19].

Протягом червня 1921 р. Комісія розробила структуру ДПІ і визначилася щодо компетенції його підрозділів:

1. Загальний відділ - приймання та розподіл кореспонденції Департаменту; листування ДПІ загального характеру; складання проектів наказів по Департаменту; справи особового складу; фінансове забезпечення та звітність; справи господарського та матеріального характеру.

2. Внутрішній відділ - таємні агентурні справи; створення апарату таємної агентури; викриття політичних злочинів та боротьба з ними; складання періодичних звітів та доповідей про внутрішнє становище на місцях на всій території перебування уряду та його органу; складання періодичних звітів та доповідей про діяльність політичної агентури. Є всі підстави вважати цей відділ контррозвідувальним підрозділом.

3. Закордонний відділ - справи закордонної агентури; складання періодичних звітів та доповідей за донесеннями закордонних агентів; складання звітів про діяльність українських політичних партій за кордоном та їх ставлення до влади УНР; передача внутрішньому відділу відомостей про іноземних політичних агентів, котрі виїжджають в Україну або до місця розташування уряду УНР; перевірка закордонних паспортів; справи політичних емігрантів. Цей відділ можна назвати розвідувальним.

4. Реєстраційний відділ - інструктування агентів (штатних - В.С.) щодо реєстрації державних злочинців і політично підозрілих осіб (реєстраційні, алфавітні, фотографічні картки і т.п.); видання окремих циркулярів ("обіжників") про розшук політичних злочинців; збирання про певних осіб та організації інформації політичного, персонального, громадського, національного, економічного та іншого характеру; загальна реєстрація всіх осіб, котрі активно проявили себе у справі відбудови УНР, а також її противників.

5. Пресовий відділ - координація роботи з пресовими відділами інших міністерств; організація бібліотеки з різними матеріалами та літературою; організація роботи по формуванню громадської думки; налагодження зв'язків з редакціями газет.

6. Відділ зв'язку - забезпечення безперебійного надійного зв'язку з повстансько-підпільними формуваннями на території УСРР [233, ф.1092, оп.2, спр.722, арк.6, 7, 9, 10, 12-12 зв.; спр.723, арк.31].

На жаль, немає відомостей про те, чи закінчилась робота комісії прийняттям запланованого закону. Але структуру ДПІ мав саме таку.

До роботи в реформованому ДПІ були залучені колишні співробітники цієї інституції періоду функціонування на терені України. Директором Департаменту призначили С.Івановича, віце-директорами - М.Віденського, Б.Гамзина, М.Пасіченка, С.Михайліва, начальниками відділів - А.Ганкевича, В.Лупенка-Лотовського. ДПІ являв собою воєнізовану організацію зі штатом в кількадесят державних чиновників, котрі мали відповідні службові ранги [233, ф.1092, оп.2, спр.89, арк.4; спр.607, арк.26; спр.723, арк.52-53]. Здійснювалося й оновлення кадрів ДПІ. Кандидати, гідні для зарахування на службу, підбиралися в інших департаментах МВС, Міністерстві закордонних справ, серед старшин військових формувань. Основними критеріями добору були: належний загальноосвітній рівень, знання військової справи та іноземних мов, досвід роботи з людьми. Приділялася увага професійній підготовці співробітників, вивченню правових дисциплін. При Адміністраційному департаменті МВС функціонували курси, де службовці Міністерства, в тому числі ДПІ, слухали курс лекцій з теорії ("енциклопедії") права, державного й адміністративного права, кримінального права й процесу та цивільного права й процесу. Після закінчення навчання слухачі складали іспит перед урядовою комісією й отримували відповідний атестат [233, ф.1092, оп.2, спр.739, арк.34, 61; спр.727, арк.396]. Зауважимо, що співробітники ДПІ працювали в досить складних матеріально-побутових умовах, але вони мужньо переносили ці негаразди і робили свою справу.

Основні завдання та організаційні засади Департаменту політичної інформації досить чітко викладені в доповіді виконуючого обов'язки директора ДПІ С.Івановича міністрові внутрішніх справ від 15 січня 1921 р. Умовно цю доповідь можна поділити на дві частини. Спочатку йдеться про те, які засоби використовують у політичній боротьбі, що точиться на території України, вороги УНР: агітація на мітингах, сходах, у пресі з метою здобуття прихильників серед населення; провокації, поширення дезінформації про стан і наміри уряду та військ УНР; шпигунство, за допомогою якого виявляються і знищуються організації та діячі - борці за волю України; підкуп преси для формування громадської думки на свою користь; підкуп окремих впливових осіб з метою перетягування цілих партій і груп у свій табір; підкуп впливових осіб з метою сіяння чвар поміж українськими політичними партіями для їх послаблення, руйнації єдиного фронту національних сил; засилання провокаторів на службу до урядових інституцій УНР з метою шпигунства та виклику невдоволення службовців та інших громадян урядом; сприяння в скоєнні державних злочинів [233, ф.1092, оп.2, спр.723, арк.12-12 зв., 15-15зв.; спр.739, арк.5-5зв.].

Далі С.Іванович зазначає, що провід у політичній боротьбі всередині держави належить Міністерству внутрішніх справ, котре через свій Департамент політичної інформації керує цією боротьбою, з чого і випливають завдання Департаменту. ДПІ мусить створити таку організацію, яка могла б не тільки успішно протидіяти підривним акціям ворогів української державності, але і з повною енергією готувати грунт для дальшої боротьби за самостійність України, тим більше, що вся її територія захоплена ворогом, а уряд і армія перебувають на чужій землі.

Ця організація, продовжує С.Іванович, повинна покривати агентурною мережею всю Україну без огляду на те, яка там існує влада. Відповідно до реальних обставин необхідно для тимчасового практичного виконання завдань Департаменту організувати 2-4 агентури (резидентури - В.С.) на кордоні України, а саме: над Збручем і на Волині, по обидва боки кордону. Завдання цих агентур - підтримувати щільний зв'язок між ДПІ й усіма його агентами на території України. В кожнім повіті повинно бути не менше двох агентів, котрі мали б працювати незалежно один від одного. Ці агенти надсилають свої інформації та звіти в прикордонні резидентури для передачі в ДПІ. З метою інформування й контролю агентів на місцях, а також для зв'язку потрібно мати 12 кур'єрів. Крім того, пропонувалося тримати агентів в районах розташування уряду УНР, у тих місцях закордону, де проживає багато біженців з України або гуртуються українські політичні партії та організації.

Другу частину доповіді керівник ДПІ присвятив завданням, які, на його думку, мають вирішуватися за допомогою агентури, а також питанню категорій співробітників, задіяних в агентурному процесі.

"Політичні" агенти повинні виконувати такі завдання: 1. Стежити за діяльністю більшовицьких і всіх інших ворожих українській державності угруповань та створювати нові й підтримувати існуючі антибільшовицькі партійні організації, повстанські загони і т.п. 2. Інформувати населення про діяльність і наміри уряду УНР, підтримувати дух і настрій українців. 3. Виявляти більшовицьких шпигунів і провокаторів та інших ворожих українській державності осіб, стежити за тим, щоб такі особи не були на державній службі. 4. Попереджати усілякі політичні злочини, боротися з політичними злочинцями. 5. Стежити за діяльністю політичних організацій і партій, впливових громадських діячів, щоб знати їх наміри та настрої, а також ставлення до влади УНР.

Для організації діяльності таємної політичної агентури слід послуговуватись чотирма категоріями співробітників: постійними платними співробітниками (урядовцями, агентами, кур'єрами та залученими до співпраці повстанцями); принагідно заангажованими співробітниками, які тільки за виконання конкретного доручення одержують відповідну платню; постійно заангажованими співробітниками, котрі працюють в інших установах чи інституціях і поза своїм основним заняттям керують (як резиденти - В.С.) таємною агентурою у сфері політичної розвідки й отримують за це постійну платню; постійними і принагідно залученими співробітниками, котрі без жодної платні, тільки з патріотичного обов'язку і прихильності до влади УНР подають відповідну інформацію. Цим особам повертаються тільки евентуальні кошти, витрачені ними в інтересах політичної розвідки (на поїздки, зв'язок, частування тощо) [233, ф.1092, оп.2, спр.723, арк.13].

Проаналізований вище матеріал змістовно доповнює інший документ - доповідь керуючого Міністерством внутрішніх справ Раді Народних Міністрів УНР (перше півріччя 1921 р.). Критично оцінюючи попередні досягнення Департаменту політичної інформації, керівник МВС зазначає, що діяльність цієї інституції зводилась до виконання завдань переважно розвідувального ("шпигунського") характеру, організація місцевих відділів ДПІ була надто бюрократизованою, робота губернських і повітових підрозділів здійснювалась лише на звільненій від більшовиків території України у порівняно спокійній обстановці. На його думку, такий підхід до цієї важливої справи був помилковим: завдання Департаменту політичної інформації повинні бути значно серйознішими, а поле діяльності охоплювати всю Україну, незважаючи на те, яка територія в конкретний час підпорядкована українській владі [233, ф.1092, оп.2, спр.722, арк.13-13 зв.]. Самі ж завдання керівник МВС бачив в основному такими ж, як їх виклав у згадуваній вище доповіді його підлеглий - директор ДПІ С.Іванович: головні зусилля слід зосередити на підвищенні надійності кадрів державного апарату; знати настрої, бажання та наміри провідників громадської думки й більшості громадян; активізувати пропагандистські заходи серед населення, активніше протидіяти більшовицькій агітації та провокаціям; зміцнювати антибільшовицький український національний рух; своєчасно попереджати і припиняти політичні злочини.

Водночас, у доповіді Раді Народних Міністрів УНР є й нові думки стосовно необхідності вивчати політичне життя національних меншин в Україні та відповідно на нього впливати, проводити корисну для держави діяльність там, де з певних причин неможлива робота дипломатичного корпусу (війська Врангеля, Махна, Дон, Кубань і т.п.). Виконання цих завдань, наголошувалося в доповіді, конче потрібне і в час, коли уряд УНР перебуває на чужій території. Треба тримати якомога щільніший зв'язок з окупованою ворогом Україною, формувати там громадську думку в дусі єднання й підготовки до подальшої боротьби за самостійність України, пам'ятаючи, що кінець боротьби ще далеко.

Для практичного здійснення своїх завдань Департамент політичної інформації повинен залучати до співробітництва людей політично освічених, патріотів, для яких мета здобути волю Україні виправдовувала б засоби; осіб, котрі б співробітничали з Департаментом свідомо, не соромлячись і не за гроші виключно. Організація діяльності ДПІ має бути поставлена так: Департамент підбирає відповідну кількість кур'єрів і підтримує зв'язок з призначеними на місцях (не менше одного в повіті) провідниками політичної акції; останні повинні залучати до співпраці ідейних українців переважно з місцевого населення; крім таких осідлих помічників, мають бути люди, яким слід давати доручення вивчати який-небудь рух, партію чи особу (Добровольча армія, Дон, Кубань, боротьбисти, Махно і т.п.), відповідно на них впливати й використовувати в інтересах України. Завданням Департаменту політичної інформації є також стеження за пресою через прес-бюро. Для роботи і проведення в життя наміченої реорганізації потрібні більші, ніж передбачалося, кошти. Необхідно дозволити ДПІ повне користування коштами, асигнованими як самому Департаменту, так і на губернські та повітові відділи, позаяк реорганізація праці інституції охоплює й ту діяльність, яку мали проводити згадані відділи [233, ф.1092, оп.2, спр.722, арк. 13 зв.-14 зв.].

Отже, розглянуті документи свідчать про досить широкий спектр діяльності ДПІ та вельми серйозні основні вимоги до її суб'єктів. Однак викликає щонайменше сумнів те, що керівник МВС до патріотів найвищого гатунку відносить людей, "для яких мета... виправдовувала б засоби" (очевидно, будь-які - В.С.). Але ж історії добре відомі факти, коли застосування антигуманних, надмірно жорстоких засобів боротьби, навіть в ім'я найвеличнішої мети, рано чи пізно призводило до діаметрально протилежних наслідків.

На жаль, дуже мало змістовних узагальнюючих документів, які б засвідчили, як саме підрозділи ДПІ виконували поставлені перед ними керівництвом МВС і власними провідниками завдання. Певне уявлення про це дає доповідь директора ДПІ міністру внутрішніх справ від 15 квітня 1921 р. про напрями здійснюваної Департаментом роботи. Таких напрямів названо п'ять: зв'язок з Україною (з метою збору інформації, здійснення пропагандистських заходів, підтримки повстансько-підпільного руху - В.С.); взаємний обмін інформацією політичного характеру з іноземними (польськими - В.С.) спецслужбами; допомога уряду УНР у виробленні належної політичної лінії та напрямів ефективних дій як на терені України, так і в еміграції, а також спростування негативних чуток щодо уряду, позитивний вплив на певні політичні партії; реєстрація всіх політичних злочинців, збір матеріалів про їхній шкідливий вплив на діяльність державного апарату та вжиття відповідних заходів протидії; створення архіву з матеріалів справ політичної інформації. Оцінюючи діяльність ДПІ, його шеф акцентує увагу на тому, що у справі підбору співробітників і тактики роботи не обійшлося без негативних сторонніх впливів та серйозних недоліків. Найбільш уразливим для таких впливів виявився відділ зв'язку. Щоправда, з доповіді не видно, які, власне, впливи маються на увазі, не називаються причини недоліків. Та й самі напрями діяльності наведені дуже схематично, в узагальненому вигляді [233, ф.1092, оп.1, спр.731, арк.155-157]. Більш докладну інформацію знаходимо в оперативних матеріалах закордонного та внутрішнього відділів ДПІ. Вона дає змогу зробити висновок, що організація роботи цих підрозділів, підбір кадрів співробітників, резидентів, агентів та інших виконавців здійснювались головним чином в межах завдань, визначених провідниками МВС та Департаменту.

Закордонний відділ приділяв багато уваги підтриманню безперебійного зв'язку з діючими агентами, а також придбанню нових таємних джерел інформації на терені України. З цією метою в надійно облаштованих з допомогою відділу зв'язку місцях ("вікнах" - В.С.) через кордон переправлялися досвідчені співробітники, резиденти та агенти. Наприклад, засланий у січні 1921 р. в Україну резидент "Б" налагодив втрачений зв'язок з десятьма таємними інформаторами у Проскурові, Волочиську, Чорному Острові, Климашівці, Вовковицях, на станції Кошарівці та інших населених пунктах. Крім того, йому вдалося у Жмеринці та Вінниці залучити до співпраці з ДПІ трьох службовців губернських і військових установ та телеграфу. Всього у розпорядженні цього резидента було 12 агентів і двоє зв'язкових [233, ф.1092, оп.1, спр.731, арк.211-212].

За допомогою закордонних джерел ДПІ ретельно вивчав політичну й економічну обстановку в УСРР. Конфіденційна інформація надходила й опрацьовувалась здебільшого за п'ятьма напрямами: ставлення населення до більшовиків, уряду УНР, рівень національної свідомості громадян, міжнаціональні відносини; повстансько-підпільний рух в Україні: кількість загонів і організацій, їхня чисельність, політична спрямованість, командний склад, територія діяльності, ставлення населення до повстанців; культурно-освітня ситуація в УСРР: ставлення більшовиків до української мови та церкви, організація навчання в школах, матеріальне становище вчителів, ефективність пропагандистської роботи існуючої влади; економічне становище країни: обсяги обробітку землі, стан промислових підприємств та залізниці, торгівля, ціни на продукти харчування й товари першої необхідності, курс грошей, частота проведення реквізицій та їх характер; радянські війська на терені України, їх чисельність і призначення, ставлення до них населення.

Збір та аналіз інформації у такий спосіб давали досить повну картину обстановки в УСРР у 1921 р.: економіка в занепаді; орних земель засіяно лише до 35 відсотків; більшість заводів і фабрик не працює; рух пасажирських поїздів на залізниці фактично припинений; легальна торгівля не існує; ціни на продукти харчування та товари першої необхідності дуже високі; курс радянських грошей низький; жахливих масштабів набули спекуляція та здирства; реквізиції та контрибуції у селян влада проводить надзвичайні й нерідко масові; скрізь розпач і руїна; наступає голод; до 50 відсотків дітей не навчається у школі через численні арешти вчителів за звинуваченням у петлюрівщині й бандитизмі; хоча українська мова офіційно й не заборонена, влада активно перешкоджає її утвердженню; ставлення більшовиків до церкви агресивне; населення до влади ставиться вороже, незважаючи на її активні пропагандистські заходи; проте національна свідомість громадян не скрізь на високому рівні через відсутність належної роботи в цьому напрямку патріотичних сил; у країні процвітає антисемітизм; ревкоми при реалізації своїх рішень спираються на військову силу та надзвичайні комісії [233, ф.1092, оп.5, спр.17, арк.77; оп.1, спр.731, арк.53-55 зв., 114-118 зв.; 133, с.578]. Після повернення з України розвідник С.Львівський у рапорті міністру внутрішніх справ від 7 лютого 1921 р. писав: "Треба деякий час понести на собі тягар тамтешнього життя, щоб цілком уявити собі страшну картину нищення всілякими засобами людності на Київщині. Я фарб не згущаю. Навіть нема таких фарб, щоб в повній уяві-мірі намалювати Вам картину горя під'ярмленої людності... Ставлення населення до уряду УНР прихильне, з надією на допомогу у звільненні від більшовицького режиму" [233, ф.1092, оп.1, спр.731, арк.53-54].

У першій половині 1921 р., а в деяких регіонах аж до вересня того ж року на території УСРР розгорнувся широкий антибільшовицький партизансько-підпільний рух, який підтримувався більшістю населення. Протидіяли йому радянські війська та загони НК. Ці ж сили здійснювали каральні акції щодо мирного населення. По селах проводилася мобілізація молоді до Червоної армії. З дезертирством велася шалена боротьба: бралися під варту родини втікачів, конфісковувалося їхнє майно, спалювалися оселі, спійманих дезертирів розстрілювали. За рахунок дезертирів поповнювалися підпільні партизанські формування [233, ф.1092, оп.1, спр.731, арк.54 зв.-55 зв., 115 зв.-118; оп.5, спр.17, арк.77; 8, спр.68849, арк.9-17].

Інформація, отримана ДПІ оперативними каналами, в цілому об'єктивна. Про економічну скруту, жорстокий "червоний терор" в Україні в 1921 р. та активну протидію йому сил опору є свідчення й інших, "нейтральних" очевидців, а також радянських дослідників. У 1921 р. зі столиці України до Праги прибув директор Петроградської філармонії Г.Заславський. Він писав: "Становище в Києві жахливе. Лютує "надзвичайка", яку очолює комуніст Павлов, котрий разом з латишем Яном Гамарником є фактичним правителем міста. Дорожнеча життя страшенна внаслідок відмови селян везти продукти більшовикам. Радянський український уряд - голова Раковський - знаходиться в Харкові. "Українізм" цього уряду - оперетковий. У масі своїй українські партії ставляться негативно до радянського уряду Раковського. Життя київського населення проходить під знаком найнеобмеженішого терору. Більшовики ввели дуже складну систему шпигунства і провокацій практично в усіх сферах суспільного життя, і всі бояться що-небудь сказати один при одному... Ненависть селянства до комуністів шалена. Не припиняються повстання, причому селяни виступають розрізнено групами по декілька сіл. Повстання ці придушуються більшовиками з неймовірною жорстокістю" [233, ф.1092, оп.5, спр.29, арк.11].

А.В.Лихолат у праці "Розгром націоналістичної контрреволюції на Україні (1917-1922 рр.)" посилається на інформаційне зведення ЦК КП(б)У за липень-серпень 1921 р., де повідомлялося, що "по всій території УСРР широкою хвилею розлився бандитизм (читай - рух опору - В.С.), найбільш сильний в губерніях: Донецькій, Катеринославській, Київській, Полтавській і Кременчуцькій" [133, с.564-565].

Таким чином, є підстави зробити висновок, що обсяг оперативних даних, що надходили в ДПІ з України, давав змогу правильно оцінювати ситуацію та об'єктивно інформувати про неї уряд УНР. Щоправда, бракує даних про розвідувальну роботу в радянських та компартійних установах, а також про агентурне проникнення у військові формування більшовиків, хоча масові мобілізації відкривали для цього непогані можливості. Значна частина інформації, що надходила в центр, збиралася на місцях шляхом візуального спостереження, і тому інколи важливі дані мають фрагментарний характер, як, скажімо, повідомлення агента, котрий прибув з одеського регіону: "приблизно місяць тому назад більшовики почали скупчувати сили на Румунському кордоні, но з якою метою не відомо" [233, ф.1092, оп.5, спр.17, арк.77]. Розвідка департаменту недостатньо приділяла уваги вивченню морально-психологічного клімату в частинах РСЧА, а він у багатьох випадках був сприятливим для відповідного впливу супротивної сторони.

Характерно, що насильство, жорстокість і провокації були нормами та принципами забезпечення покірності й благонадійності в структурах Червоної армії. В одній із тогочасних опозиційних радянській владі газет компетентний аналітик писав: "Незважаючи на те, що зовні офіцери мають буцімто всі права вільних громадян, насправді вони (крім партійних комуністів) перебувають під вічним наглядом комосередків, політкомів та особливих відділів. Особливо не люблять більшовики тих командирів, котрі користуються любов'ю й авторитетом у своїх підлеглих. Таких командирів, як і всіх запідозрених у політичній неблагонадійності, миттєво "ізолюють". Ізоляція ця (як і ізоляція рядових червоноармійців) полягає в тому, що людині, котра "ізолюється", дають якесь відрядження. З відрядження "ізольований" ніколи до своєї частини не повертається, а переводиться в іншу, причому в наказі оголошується, що він за "особливі відзнаки" підвищений у посаді. Дуже часто той, хто "ізолюється", підвищується аж до Особливого відділу, після чого пропадає без вісти".

Закордонний відділ ДПІ надавав практичну допомогу в боротьбі з ворогом партизанським загонам й підпільним організаціям, що діяли на території УСРР. Такі доручення виконували співробітники, котрі мали попередній досвід аналогічної роботи. Так, ще в 1920 р. співробітник департаменту Іван Романівський чотири рази направлявся на Катеринославщину, тричі - на Київщину, двічі - на Херсонщину, по разу - у Вінницю й армію Омеляновича-Павленка. Він продовжив цю працю і в нових умовах. Однак мало даних про характер самої роботи [233, ф.1092, оп.5, спр.29, арк.8; оп.2, спр.739, арк.15].

Об'єктами зацікавленості та впливу Закордонного відділу були й війська Врангеля, розташовані в Туреччині та Сербії, а також емігрантське середовище в цих країнах. Там знаходилось чимало військових і цивільних українців. Є змістовна інформація, отримана від розвідників, котрі повернулися звідти, про склад врангелівських військ і взагалі емігрантів, їхнє вкрай скрутне матеріальне становище, пригнічений морально-психологічний стан; про напруження в стосунках між росіянами та українцями; про утворення в Туреччині "українізованих військових частин" і українських організацій. Цікаво, що рівень національної свідомості членів цих організацій залишався попри все дуже високим. Відомо, що вони надіслали звернення до Ліги Націй, котре називалося "ТАК КАЖУТЬ ТІ, ЩО ТРИ РОКИ БУДУВАЛИ ЄДИНУ НЕДІЛИМУ", де просили визнати Україну незалежною самостійною державою. Українізація в таборах відбувалася завдяки зусиллям посольства УНР в Туреччині, яке контактувало з відповідними ланками ДПІ. Зауважимо, що Закордонний відділ постійно взаємодіяв з МЗС, особливо стосовно обміну інформацією [233, ф.1092, оп.5, спр.17, арк.78-80; оп.2, спр.607, арк.31; спр.729, арк.2].

Одним із напрямів діяльності Закордонного відділу ДПІ була пропагандистсько-інформаторська робота на території УСРР. Вона проводилася спеціальними емісарами-маршрутниками, котрі з придбаною або виготовленою пресовим відділом необхідною літературою, часописами, газетами, листівками переправлялись через кордон в облаштованих місцях. Ці матеріали розповсюджувались в першу чергу серед національно свідомої частини населення, переважно сільського, з метою опрацювання й ознайомлення багатьох інших селян. Але найефективнішими були виступи емісарів з рефератами про справи та плани Державного Центру перед сільською інтелігенцією, простими хліборобами та людьми, котрі добровільно взяли на себе обов'язок дальшого поширення інформації серед української громади. Для них реферати розмножували на гектографі [233, ф.1092, оп.1, спр.731, арк.56-57, 211-212; оп.2, спр.722, арк.8, 12-12 зв.]. Емісари-пропагандисти виконували ще одну дуже важливу місію: організовували через добровольців-інформаторів збір у селян "миколаївських" грошей для допомоги бідуючим на чужині українським козакам і старшинам та їхнім сім'ям. Слід підкреслити, що цю допомогу до місць призначення доставляли каналами ДПІ представники селянства, обрані на загальних зборах громади, що унеможливлювало зловживання. Безперечно, це були корисні заходи, проте аналіз наявних документів свідчить, що їх проводилось мало [233, ф.1092, оп.1, спр.731, арк.57, 211-212].

У роботі внутрішнього (контррозвідувального) відділу ДПІ простежується чотири основних напрямки: контррозвідувальне супроводження діяльності ДЦ УНР в екзилі, насамперед виявлення і знешкодження більшовицьких шпигунів і провокаторів та інших ворогів української державності серед співробітників державних інституцій; забезпечення (в межах своєї компетенції) збереження державних таємниць у структурах Центру; виявлення, попередження та припинення політичних злочинів, спрямованих проти уряду УНР, державних інституцій (ворожа агітація і пропаганда, дезінформаційні акції, спроби насильницького захоплення влади в Державному Центрі тощо - В.С.); вивчення (в межах своєї компетенції) обстановки в таборах, де перебувають вояки Армії УНР, та в українському емігрантському середовищі [233, ф.1092, оп.2, спр.431, арк.14; спр.722, арк.11 зв., 13; оп.5, спр.17, арк. 68].

Контррозвідка ДПІ мала певні здобутки. Так, уряд отримував від неї різнобічну інформацію стосовно ситуації в таборах перебування українських старшин і козаків: які частини розташовані в таборах та їх склад; ставлення польської влади до старшин і козаків, до українців взагалі. Багато уваги приділялося вивченню життя українців в таборах і оточенні, насамперед таким питанням: моральний і матеріальний стан війська та окремих осіб; культурно-освітня робота, її зміст; проведення муштри та її характер; взаємостосунки між старшинами й козаками; проведення ворожими партіями агітації серед війська, її наслідки; ставлення вояків до Головного Отамана, Ради Республіки, уряду; наявність утікачів з таборів та мотивація їхніх вчинків; кількість бажаючих повернутися в Україну; випадки скоєння вояками політичних чи тяжких кримінальних злочинів, їх причини [233, ф.1092, оп.2, спр.535, арк.9]. У квітні 1921 р. завдяки зусиллям співробітників внутрішнього відділу вдалося попередити назріваючий через вкрай скрутне матеріальне становище бунт службовців Державного банку й Кредитової канцелярії в Ченстохові [233, ф.1092, оп.5, спр.17, арк.65-66]. Внутрішній відділ провів також значну роботу по перевірці благонадійності осіб із середовища української еміграції. Усім, хто пройшов "сито" перевірки, були вручені відповідні посвідчення [233, ф.1092, оп.2, спр.738, арк.5, 6, 13, 24].

Але об'єктивність вимагає визнати, що контррозвідка ДПІ далеко не завжди забезпечувала надійний захист уряду УНР, апарату Головного Отамана та інших вищих інституцій від проникнення більшовицьких агентів та провокаторів. Установлено, що радянська агентура діяла в багатьох державних структурах і навіть у найближчому оточенні С.Петлюри (до нього, наприклад, потрапив більшовицький агент П.Жидківський) [19, с.176]. Розвідка ВНК завербувала дружину особистого секретаря С.Петлюри професора Зайцева, через яку мала доступ до таємних матеріалів уряду УНР. Інформацію вона передавала до резидентури ВНК у радянському посольстві у Варшаві. Крім того, вона отримала завдання отруїти голову Директорії, яке, втім, не змогла виконати [145, с.187-188; 17, с.67-68].

Завершуючи огляд діяльності внутрішнього відділу ДПІ, слід сказати, що, на жаль, відсутність матеріалів не дає змоги оцінити його працю щодо контррозвідувального забезпечення розташованих у Румунії військових формувань УНР, вивчення їх оточення. Хоча така робота, безперечно, мусила проводитись.

ДО ЗМІСТУ