Для організації безпосередньої розвідувальної роботи у штаті командуючого повстанською групою запроваджувалась посада "розвідочного референта", яку також мало й управління начальника повстанського району. Планувалося ввести посади працівників розвідки і до штабу Окремої повстанської армії, яка мала утворитися в ході широкого повстання в УСРР. Передбачалося, що у штабі цього об'єднання буде розвідувальний відділ (2-й) з секціями офензиви і дефензиви. Цей підрозділ мав здійснювати розвідку ворога агентурними засобами, через підрозділи польової розвідки, шляхом обробки преси, опитування військовополонених і перебіжчиків. Таким чином, 2-й відділ зосереджував керівництво практично всіма напрямками розвідки повстанських сил. Крім того, він же займався і справами контррозвідки, "себто ловлею ворожих агентів на території, зайнятій повстанчою армією, виявленням діяльності підозрілих або ненадійних осіб з боку політико-військового або національного". Справи суто кримінального характеру не відносилися до компетенції 2-го відділу і мали передаватися армійському прокурору [8, спр.68848, арк.20-21, 73-74, 79].

Поступове накопичення досвіду розвідувальної роботи зумовило появу такого документа, як "Проект організації розвідки на терені України", спрямованого передусім на уніфікацію та вдосконалення організаційної структури розвідапарату повстанського руху в Україні. Поряд з цим у ньому віддзеркалилися тогочасні погляди на завдання, форми і методи розвідки, призначеної для оперативного забезпечення бойових дій.

"Успіх всякого військового підприємства (операції - В.С.) залежить головним чином від правильності прийнятого рішення, раціональності розробленого плану і його виконання. Прийняти правильне рішення начальник і розробити відповідний план його штаб можуть тільки тоді, коли головні чинники військової обстановки такі як: сили ворога, його наміри, місцевість в широкому військовому розумінні, настрій населення, політичний, економічний та транспортний стан театру військових акцій та інше, будуть їм досконально відомі і до дрібниць вивчені". Досягти цього можливо тільки добре поставленою і "правдиво організованою розвідкою на запіллі ворога". Висувалися такі принципи організації розвідки: "1) По можливості добування відомостей з перших джерел; 2) Безпреривність ведення розвідки; 3) Доскональна обробка та аналіз всіх добутих відомостей; 4) Своєчасна доставка добутих відомостей до штабу, який вислав цю розвідку".

Цікаві думки авторів щодо їх реалізації: "1) Досягнення першого принципу залежить: а) від влаштування на ворожому терені доцільної сіті агентури, розташування її так, щоб всі важливі політичні відомості і промислові центри були під контролем і район однієї агентури перетинався з районом другої; б) щоб один агент не знав другого; в) ніякого іншого завдання крім розвідки агент не мусить мати; г) ні з ким ніякої боротьби не може вести і мусить знати тільки виславшого його начальника і штаб. 2) Досягнення непреривності розвідки можливе тільки: а) при старанній конспіративності розвідчих органів; б) відповідності їх розташування, щоб в випадку захоплення одного, даний район продовжував освітлюватись другими; в) постійним перебуванням розвідчих органів на своїх місцях незалежно від змін фронту та інших причин. 3)... Досягається відповідною організованістю зв'язку. 4) Досягається відповідною організацією та підбором старшин розвідчого відділу".

Проект висував план створення "окремої розвідочної організації, безпосередньо підлеглої 2 відділу Повстанчого Штабу" на терені України. Необхідність цього пояснювалась цілою низкою причин. По-перше, повстанські штаби в УСРР являли собою досить розгалужені органи, що робило їх більш уразливими для ударів радянських органів держбезпеки. Тому вони були змушені часто змінювати місця дислокації, внаслідок чого інформація до ППШ надходила із запізненням. По-друге, в розвідпідрозділах цих штабів не вистачало спеціалістів, які могли б належно оцінити здобуті матеріали, тому звіти, які надсилалися, не завжди давали достатньо ясну картину. По-третє, в разі початку бойових дій 2 відділи повстанських штабів мали переключатися виключно на оперативне забезпечення цих дій, а ведення агентурної розвідки покладалося на осередки тієї розвідувальної організації, що пропонувалося створити. Нарешті, необхідно було мати декілька незалежних одна від одної агентурних мереж, аби підтверджувати відомості з різних джерел.

Згідно з проектом у штабах повстанських груп необхідно було запровадити "центральні розвідчі пляцувки", тобто керівні органи розвідки. Вони копіювали головні підрозділи 2-го відділу самого ППШ і складалися з підрозділів розвідки, контррозвідки й обробки преси. "Пляцувка групи" безпосередньо підлягала начальнику штабу групи. Він же за погодженням із начальником 2-го відділу ППШ призначав керівника розвідоргану.

"Пляцувка групи" відповідала за організацію розвідки і формування розвідорганів у закріплених за групою повстанських районах. Вона зобов'язувалася двічі на тиждень надсилати розвідзвіти до ППШ згідно із вказівками, отриманими від Штабу, а також вести обмін розвідданими з аналогічними підрозділами. "Пляцувкам груп" підлягали пляцувки повстанських районів, які складалися з частин розвідки та контррозвідки зі скороченими штатами і підпорядковувалися начальнику штабу повстанського району. Їх звіти мали двічі на тиждень надходити до "пляцувки групи" для узагальнення. Місце дислокації розвідувальних осередків залежало від наявності на території групи чи району стратегічних об'єктів, котрі становили інтерес з точки зору розвідки. Допускалося два варіанти розміщення пляцувок: разом зі штабом повстанського угруповання або поряд з найважливішими об'єктами розвідки. Відповідно до кількості повстанських з'єднань пропонувалося запровадити 5 "центральних розвідчих пляцувок груп" і 22 районні "пляцувки агентури" [8, спр.68867, арк.293-303].

Факт прийняття названого проекту не встановлено, але розвідувальні підрозділи діяли в дусі його положень.

Як уже зазначалося вище, в структурі ППШ, його 2-му відділі функціонувала і контррозвідувальна секція. Потреба в її створенні зумовлювалась низкою чинників оперативної обстановки, котрі загрожували безпеці вищих органів влади УНР в еміграції, заважали ефективній діяльності центральних і місцевих повстансько-підпільних підрозділів. Насамперед це активна розвідувально-підривна робота спеціальних служб РСФРР та УСРР, ряду антирадянських еміграційних структур, що орієнтувалися на відновлення "неподільної Росії". До аналогічних заходів вдавалися і спецслужби "білого руху" генерала Врангеля. У зв'язку з цим керівництво ППШ сповістило штаби повстанських груп і Всеукраїнського повстанського комітету про наміри врангелівської агентури використовувати у своїх цілях український повстанський рух. Начальник Штабу звертав особливу увагу повстанських ватажків на намагання "різних російських антибільшовицьких груп" спровокувати українських повстанців на передчасні виступи, що вже призвело до загибелі одного з агентів ППШ і викриття органами ВУНК підпільних організацій [8, спр.68863, арк.182; спр.68754, арк.9].

Проте головним противником повстансько-підпільних структур були, безперечно, радянські органи держбезпеки. Слід відзначити, що їх розвідувально-підривна робота спрямовувалась не тільки проти ППШ, а й усієї української політичної еміграції та її політичних центрів. Використовуючи дипломатичні можливості, радянська російська та українська дипломатії розгорнули разом з органами держбезпеки жваву діяльність, спрямовану на розклад української еміграції та агітацію в її середовищі за повернення до УСРР. Тільки Наркомат іноземних справ УСРР до створення Союзу РСР провів значну роботу по розкладу військовослужбовців Армії УНР, котрі перебували в Польщі та Чехословаччині, внаслідок чого 3 з 8 тисяч вояків повернулися до УСРР. Серед інтелігенції швидко поширювалися "совєтофільські" настрої [233, ф.4, оп.1, спр.57, арк.20].

До розкладу еміграції підключилася радянська зовнішня розвідка - Іноземний відділ ВНК і ВУНК (згодом - ОДПУ і ОДПУ УСРР). Однією з головних функцій дипломатичних резидентур радянської розвідки (вони являли собою "посольства в посольствах", а з приводу їх статусу постійно точилася відомча боротьба між ВНК та НКЗС Росії) було вивчення і розклад антирадянської політичної еміграції, особливо з тих республік, що після 1917 р. утворили власну державність [145, с.95].

Уже наводились дані про те, що радянська агентура перебувала у найближчому оточенні С.Петлюри. На ВУНК працювала дружина особистого секретаря С.Петлюри. Більшовицьким агентом виявився і помічник начальника ППШ Добротворський, через якого надходила інформація про плани діяльності Штабу, суперечки в його середовищі. Радянські спецслужби активно протидіяли повстанським угрупованням в УСРР. Наприклад, завдяки агентурним даним двічі заарештовувався штаб одного з провідних повстанських лідерів отамана Мордалевича, а третього разу в полон потрапив і він сам. Переслідування органів держбезпеки змусили Київський повстанський Комітет залишити місто [19, с.135-136; 259, с.172-177; 145, с.187-188, 194; 8, спр.68867, арк.295].

Група співробітників ВУНК під виглядом представників Врангеля увійшла у довіру до повстанців отамана Лютого. В результаті організація повстанців була розгромлена. В липні 1921 р. при переході кордону був затриманий емісар ППШ "3". На допиті у прикордонному особливому відділі ВУНК він зізнався, що був направлений на зв'язок до одного з отаманів, повідомив про структуру ППШ, підпільних організацій у Києві і в УСРР, накреслив схему дислокації повстанських сил. Після відповідної обробки "3" став секретним співробітником ВУНК. Працюючи в ППШ, він дезінформував його керівництво, давав ВУНК інформацію, згідно з якою проводилися арешти підпільників в УСРР, повідомляв про контакти ППШ з розвідками Польщі і Румунії, Н.Махном і Б.Савінковим, про плани переходу кордону силами Армії УНР [19, с.176; 54, спр.2313/114, арк.8-9]. Звідси зрозуміло, якої шкоди завдавала радянська агентура діяльності ППШ та його формувань в Україні.

Труднощів додавали часті випадки порушень режиму збереження державної та військової таємниці посадовими особами й військовослужбовцями Армії УНР. Так, у рапорті генерала Ю.Тютюнника до С.Петлюри зазначалося, що газети "Рідний край" і "Українська трибуна" друкували накази Головного Отамана, схеми розташування повстанських загонів і штабів, що призвело до їх розгрому більшовиками. Начальник ППШ вимагав під страхом застосування смертної кари заборонити розголошення таких відомостей. Доходило того, що співробітникам ППШ заборонялося без дозволу начальника Штабу залишати Львів, оскільки деякі з них у приватних бесідах зі знайомими розголошували службову інформацію.

Отже, в керівних структурах повстанського руху функціонували контррозвідувальні органи. Їх мали 2-й відділ ППШ (секція дефензиви), 2-і відділи штабів повстанських груп і районів, проектувався і контррозвідувальний підрозділ штабу майбутньої Окремої повстанської армії. Налагодження ефективної діяльності контррозвідки гальмував брак кваліфікованих кадрів. Як йшлося у рапорті начальника секції дефензиви начальнику 2-го відділу ППШ від 2 серпня 1921 р., очолюваний ним підрозділ не отримує необхідних директив, коштів, кадрової допомоги; незважаючи на численні прохання, досі не відкриті спеціальні курси підготовки офіцерів контррозвідки.

Що ж стосується діяльності секції дефензиви самого ППШ, то вона полягала у виробленні планів організації контррозвідки в повстанських угрупованнях, вивченні досвіду польської та радянської спецслужб. Планом роботи цього підрозділу передбачалося також завдання догляду за "всіма ворожими... особами" [8, спр.68754, арк.37-38; спр.68847, арк.251; спр. 68867, арк.195; спр.68864, арк.655, 658; спр.68865, арк.658]. Яким же був цей догляд?

Немає сумніву, що повстанська контррозвідка діяла - виявляла й знищувала більшовицьких вивідувачів ("лазутчиків"). Так, до повстанського штабу втерся шпигун на прізвище Нестеренко, який вивідував і передавав ворогові роздобуту інформацію, видавав зв'язкових. Контррозвідники зібрали проти шпигуна компрометуючі докази й незабаром ліквідували його. Викриті були також провокатор Петро Жидківський, котрий довго працював на користь НК, а також інший її прислужник підполковник Снігірів - співробітник, близький до Юрія Тютюнника; виявлена шпигунська діяльність полковника Ємельянова, який отримав наказ від Одеського більшовицького комітету "перейти на бік повстанців" і котрого в Румунії призначили офіцером зв'язку з повстанцями [8, спр.68848, арк.759; 259, с.172-177; 17, с.67-68].

Але, на думку автора, дефензива ППШ не організувала відповідним чином контррозвідувальне забезпечення військ УНР, які перебували в Румунії, не забезпечила надійний контррозвідувальний захист й супроводження підготовки і здійснення такої важливої військової акції, як "другий зимовий похід" в листопаді 1921 р. В його трагічному завершенні чимала доля вини саме контррозвідки та й розвідки Штабу. Такий висновок випливає із аналізу наявних документів та спогадів учасників походу, про що детальніше піде мова нижче.

ДО ЗМІСТУ