§ 6.4. СПЕЦСЛУЖБИ ДЕРЖАВНОГО ЦЕНТРУ УНР
І ПАРТИЗАНСЬКО-ПОВСТАНСЬКИЙ РУХ НА ТЕРИТОРІЇ УСРР

Питання взаємовідносин спеціальних служб ДЦ УНР з партизансько-повстанським рухом в УСРР викликає інтерес, оскільки діяльність розвідувальних і контррозвідувальних органів Центру була підпорядкована досягненню головної мети - всеукраїнського повстання і звільнення країни від більшовицької окупації. Задля цього спецслужби брали участь в організації партизанських і підпільних формувань, сприяли налагодженню зв'язку зі структурами Центру, здійснювали інформаційне забезпечення керівників партизанських та підпільних угруповань, координували роботу їх спеціальних ланок, аналізували одержані від них відомості, надсилали співробітників на місця для допомоги партизанам і підпільникам в підготовці й проведенні диверсійно-терористичних акцій та оволодінні правилами конспірації тощо.

Дослідники історії радянських органів державної безпеки наводять такі дані: "Тільки за 1921 р. за завданнями польської розвідки ППШ направив на територію республіки близько 900 шпигунів, емісарів, ватажків петлюрівського підпілля, десятки озброєних загонів, які сприяли пожвавленню політичного бандитизму на Україні в 1921-1922 рр. Одночасно в Румунії функціонував так званий штаб південної групи військ УНР, який у 1921 р. перекинув на Україну понад 150 петлюрівських емісарів" [54, спр.3670/55, арк.55-56].

Зі свого боку партизанські і підпільні угруповання постійно потребували всебічної і невідкладної допомоги від спецслужб Центру, оскільки, окрім відкритих збройних виступів, вели значну таємну боротьбу з використанням специфічних форм і методів в умовах жорстокої протидії набагато сильнішого ворога. На яких же процесах відбивалася ця взаємодія і які були її наслідки?

Широкий партизансько-підпільний рух антирадянської спрямованості в 1921 р. був одним з провідних чинників військово-політичної та соціальної обстановки в УСРР. "Воєнний комунізм" та економічна руїна викликали масове невдоволення більшовиками, особливо в середовищі селянства [85, с.253]. Саме вони створювали основну соціальну базу для формування антирадянського руху опору. Тенденційними і цинічними виглядають заяви більшовицьких лідерів стосовно справжніх причин "бандитизму", тобто руху опору в Україні: "Коріння його - за кордоном. Із рук французьких буржуїв і польських панів отримує засоби петлюрівщина для своєї ганебної роботи. Пани знають, за що платять ... Врангель і Петлюра ліквідовані, але їх таємні й явні союзники продовжують розривати живе тіло України" [233, ф.3204, оп.1, спр.41, арк.5; 254, с.31].

Щоб прояснити це питання, необхідно ще раз торкнутися розмаху повстанського руху в Україні. За офіційними радянськими даними, тільки на Київщині на початку 1921 р. діяло до 100 повстанських загонів. Основними районами поширення руху опору були Київщина, Східна Волинь, Поділля, Катеринославщина, Полтавщина, ряд південних місцевостей України [54, спр.2313/114, арк.5; 8, спр.68863, арк.17].

З'ясування чисельності учасників повстанського руху ускладнює ряд обставин. Відомості про повстанські формування важко вважати повними: не всі з них були зафіксовані в радянських джерелах, а ППШ не завжди міг отримати відповідну достовірну інформацію з-за кордону, що визнавалося у документах Штабу. По-друге, чисельність повстанських груп постійно коливалася під впливом різних чинників, у першу чергу - внаслідок зміни ставлення селянства до політики радянської влади, певних організаційно-тактичних особливостей самих повстанських формувань, котрі не мали, як правило, постійного складу. "Партизанські загони, їх кількість і стан активності має дуже рухомий характер. Діяльність їх, - зазначалося у доповіді начальника ППШ від липня 1921 р., - то зменшується, то збільшується під час боїв з більшовиками, нерідко до загону, який налічує не більше 500 багнетів, приєднуються місцеві селяни, збільшуючи цим загони до кількох тисяч, але ж пришлий елемент так же швидко і розпадається, залишаючи знов тільки одне ядро".

Істотно впливали на кількісний склад повстанських формувань втрати у боротьбі з радянськими військами й органами держбезпеки. Закінчення у листопаді 1920 р. основних бойових дій громадянської війни (поразка Армії УНР та розгром військ Врангеля в Криму) дозволили більшовикам кинути на придушення руху опору значні сили. За даними розвідки ППШ, у серпні 1921 р. в УСРР дислокувалося щонайменше 14 стрілецьких і 4 кавалерійських дивізії, окрема прикордонна дивізія особливого відділу КВО (3 бригади), окремі технічні частини, авіапідрозділи, 23 бронепотяги тощо. Свої збройні формування мали й органи внутрішніх справ і держбезпеки. Зрозуміло, що співвідношення сил у цьому протиборстві було не на користь повстанців. Але ж тоді виходить, що чисельність "союзників Петлюри" була дуже великою, коли для їх знищення знадобились такі військові контингенти. У липні 1921 р. силові структури радянської влади значно підвищили потужність ударів по повстансько-підпільному руху, нищили повстанські загони, викривали їх керівні органи та підпільні групи у містах. Проте в серпні рух опору ще досить відчутно давав про себе знати. В розвідчому звіті ППШ від 22.09.21 р. зазначається: 25 серпня в районі Ніжин-Носівка оперував повстанчий відділ полковника Ромашки (до 3 тисяч). Відділ перервав сполучення між Києвом і Бахмачем. Один з більшовицьких полків, посланий для його ліквідації, у повному складі перейшов на бік повстанців. 28 серпня відділ Ромашки захопив ст.Кобижча, а біля ст.Бобровиця висадив міст, повстанці захопили бронепотяг "Другий червоний командир" з 4 гарматами, 10 кулеметами і різним військовим спорядженням. За останні дні загін значно збільшився й існує під назвою "Друга дика дивізія". В Чигиринському повіті оперує відділ Заворотнього, а загін Заболотного рушив в район Одеси. 23 серпня в районі Дунаєвців повстанцями знищено бронепотяг, а на 41-й версті від Проскурова на Волочиськ пущений під укіс потяг. Восени 1921 р. більшість повстанських формувань в УСРР було ліквідовано, переважною їх формою відтоді стають невеликі загони, які нерідко налічували кілька десятків осіб і діяли здебільшого у лісовій місцевості [8, спр.68863, арк.192, 221-222; спр.68865, арк.29-31, 57-66, 183; спр.68849, арк.15; 19, с.136].

Г.Бурнашов зазначає: "У ході боротьби зі своїми супротивниками чекісти разом з частинами Червоної армії ліквідували в 1921 р. за їх даними: "бандитських" отаманів - 444, рядових бандитів - 29612. В боях з ними захоплено 5 гармат, 266 кулеметів, біля 4000 гвинтівок та іншої зброї. Ті, що добровільно з'явилися, здали 177 кулеметів, 8898 гвинтівок, 392 револьвери та 169 бомб ... Важко уявити, щоб такою величезною кількістю зброї могли володіти "банди", які нараховували в своїх рядах десятки тисяч народних месників. Ні, це була всенародна боротьба за свою свободу, за незалежність своєї держави!" [17, с.27-28].

За інформацією ППШ на липень 1921 р. (час найвищого піднесення партизанського руху - В.С.) в УСРР налічувалося до 42 значних партизанських загонів. Серед них виділялися: загін Заболотного (район дій Ольвіопіль-Балта), чисельність - до 6000 багнетів і шабель, 6-8 гармат, кулемети; загін Струка (Коростень-Житомир-Козятин), до 3 тис. осіб; загін Брови (Новомосковськ-Павлоград), 3 тис. багнетів і 1000 шабель, 27 кулеметів, гармати; загін Мордалевича (Радомишльський повіт), до 1220 багнетів; формування Бондарчука, Загороднього і Хмари (Черкащина), до 1200 багнетів; загін Удовиченка (Полтавщина), до 1000 багнетів; "Надбузька Повстанська дивізія" (Гайсинський і Уманський повіти), до 4000 багнетів і шабель.

До 75 відсотків партизанських сил зосереджувалися в районі, обмеженому з півночі лінією Житомир-Київ, зі сходу - р. Дніпром, з півдня - лінією Катеринослав-Ольвіопіль, із заходу - Південним Бугом. Керівництво ППШ вбачало причини більшої повстанської активності на Правобережжі у вищій національній свідомості населення цього регіону, переважанні серед селян дрібних власників, котрі вороже ставилися до соціалістичної політики рад, у активнішій підтримці опору в цьому регіоні закордонними структурами УНР. Крім того, продовжувало боротьбу повстанське з'єднання Н.Махна (до 30 тис. осіб), втім воно не підлягало ППШ і додержувалось власної тактики. Решта ж повстанських загонів на етапі піднесення руху опору налічувала від 100 до 500-600 активних бійців. У документах, що стосувалися повстанського руху, спеціалісти ППШ намагалися класифікувати наявні формування, проаналізувати джерела й соціальну базу повстанського руху в УСРР.

Розрізнялися два провідних типи повстанських формувань: партизанські загони, що постійно проводять активну збройну боротьбу; повстанські організації, котрі в поточний момент не ведуть активних дій, перебувають у законспірованому стані й збирають сили для відкритого виступу. На думку співробітників ППШ, повстанські загони комплектувалися за рахунок таких категорій: осіб, що ведуть боротьбу проти Рад на ідейному грунті; громадян, які постраждали від свавілля радянської влади; людей, "скомпрометованих перед большевицькою владою, які не мають змоги спокійно проживати на одному місті під загрозою арешту"; дезертирів з Червоної армії; "людей, що люблять сильні почування" [8, спр.68863, арк.17, 189-191].

На території УСРР при підтримці ППШ формувалися координаційно-керівні органи антирадянської повстансько-підпільної боротьби. За участю його емісарів у Києві в березні 1921 р. створюється "Всеукраїнський Центральний Повстанський Комітет" (Центрповстанком)(. В УСРР виникають підпільні губернські, повітові, міські й сільські повстанкоми. Вони розгорнули формування збройних загонів і підпільних груп. У липні головні структури Центрповстанкому були розгромлені ВУНК, ліквідовано його осередки у Києві й Катеринославі, заарештовано кількасот учасників підпілля, а ті, що залишилися на волі, змушені були значно обмежити свою діяльність і більш глибоко законспіруватися. Проте створення координаційних осередків не припинялося. У серпні 1921 р. була заснована "Козача Рада", котра у разі вибуху повстання мала керувати діями повстанців на території Київської, Подільської, Волинської, Миколаївської та Одеської губерній.

Діапазон безпосередніх дій повстанських формувань був вельми широкий: бойові операції проти цілих з'єднань, окремих загонів і залог регулярної Червоної армії, військ ВУНК, диверсії на комунікаціях і засобах зв'язку, терористичні акти проти партійних і радянських працівників та активістів, зрив продуктопостачання з України, пропаганда й агітація, збір розвідувальної інформації [54, спр.2313/114, арк.3-4, 7; 8, спр.68863, арк.183, 189-191].

У зв'язку з цим, автор вважає за необхідне зупинитись на одному питанні, яке безпосередньо не торкається діяльності розвідки та контррозвідки ДЦ УНР, але дає об'єктивне уявлення про характер протистояння між противниками, в якому брали активну участь спецслужби. Відомо, що боротьба двох ворогуючих сторін була вкрай жорстокою і безкомпромісною, з великими людськими втратами як з одного, так і з іншого боку. В радянських архівних документах, які відображають процес цього протистояння, містяться дані про терористичні та грабіжницькі акції "контрреволюційних націоналістичних банд" щодо мирного населення, жорстоке переслідування, а то й фізичне знищення політичних опонентів, нелюдське ставлення до полонених тощо [233, ф.3204, оп.1, спр.3, арк.31; спр.41, арк.5; 202, т.2, с.210-211, 790-791 ]. Водночас численні документи партизансько-повстанських сил опору також засвідчують факти масового знищення органами радянської влади та її збройними формуваннями захоплених повстанців і взагалі інакомислячих, здирництва та звірячих розправ над селянами [233, ф.1092, оп.1, спр.731, арк.53-55зв., 114-118; оп.2, спр.728, арк.6-7зв.; оп.5, спр.17, арк.43, 44, 46, 77; спр.29, арк.11-13; 178, с.64-74].

Автори наукових і мемуарних праць, що висвітлюють цей період, переважно в залежності від політичних переконань звинувачують у тяжких злочинах одну та ідеалізують другу (близьку за духом) із ворогуючих сторін [254, с.27; 54, спр.3146/6, арк.18-19; 133, с.544; 145, с.87-90; 51, с.182-187]. А скоріше за все правда полягає в тому, що жорстокість була обопільною. Однак виникає питання, що ж все-таки було першопричиною і наслідком такої ситуації.

Уявляється, що першопричин було декілька.

По-перше, воєнно-більшовицька експансія в Україну в кінці 1918-1919 рр. Ще 17 листопада 1918 р. у Москві спільним рішенням ЦК РКП(б) і РНК РСФРР було створено Реввійськраду групи військ Курського напрямку. Ця рада скерувала в Україну 2 російські і 2 "українські" дивізії. Наприкінці грудня група налічувала близько 22 тисяч бійців. Частини Червоної армії 3 січня 1919 р. увійшли в Харків, а з ними і сформований 28 листопада 1918 р. у Курську Тимчасовий радянський уряд України. Цікаво, що В.Ленін пояснив формування цього уряду так: "... Обставина має ту хорошу сторону, що позбавляє змоги шовіністів України, Литви, Латвії, Естляндії розглядати рух наших частин як окупацію і створює сприятливу атмосферу для подальшого просування наших військ. Без цієї обставини наші війська були б поставлені в окупованих областях у неможливе становище й населення не зустрічало б їх як визволителів" [87, с.176-179; 85 с.253].

По-друге, "воєнний комунізм" в Україні: спроба безпосереднього переходу до виробництва і розподілу на комуністичних засадах - без приватної власності, ринку і товарно-грошових відносин, запровадження продрозкладки. І, по-третє, соціально-економічна і політична криза початку 20-х років [87, с.176-179, 183-189; 85, с.253-254].

Саме ці першопричини призвели до широкого повстанського руху в Україні. З ним не могли впоратися більшовицькі війська, хоча Реввійськрада кинула проти бунтуючих селян кращі частини Червоної армії на чолі з уславленими воєначальниками - М.Фрунзе, В.Блюхером, П.Дибенком, Г.Котовським, О.Пархоменком [87, с.176-179]. В цих умовах більшовики почали штучно прискорювати класове розшарування і провокувати антагонізм на селі. Так, в постанові Ради Народних Комісарів УСРР від 29.01.1921 р., яку підписали Голова РНК Х.Раковський і Командуючий усіма збройними силами України М.Фрунзе, знаходимо:

"1.Фронт війни з бандитизмом оголосити фронтом такої ж державної ваги, яким був фронт по боротьбі з білогвардійськими генералами і яким є фронт по боротьбі з господарською розрухою, закликавши маси трудящих України до нещадної боротьби з куркульсько-поміщицьким бандитизмом.

2. З метою політично-економічного розброєння куркульства, яке живить бандитизм, зобов'язати всі військові й цивільні органи влади всебічно сприяти процесу розшарування села (виділено мною - В.С.) шляхом збільшення числа комітетів незаможників, посилення і поглиблення їх праці" [233, ф.3204, оп.1, спр.3, арк.31-31зв.; 74, с.34-36].

Реалізація постанови супроводжувалась широкомасштабним терором більшовицького репресивного апарату проти селян, що підтримували повстанців. Про це також яскраво свідчать документи.

У першу чергу слід назвати "Коротку інструкцію по боротьбі з бандитизмом і куркульськими повстаннями", затверджену РНК УСРР 20 квітня 1920 р. За нею така боротьба повинна проводитись найнещаднішим чином, маючи головною метою будь-що захоплювати керівників банд та їхніх помічників, штаби й матеріальну частину. Основними завданнями документ визначив: знищення банд і окремих бандитів; знищення ватажків та їхніх помічників; запобіжні та каральні заходи; практичну роботу по розшаруванню села.

Як запобіжний захід інструкція вимагала з місць, щодо яких є дані про підготовку бандитизму і повстань, брати заручників із куркулів, впливових осіб або підозрюваних у співучасті чи співчутті "бандитам". У випадках, коли місцеве населення йшло у "бандитські зграї" або брало участь у повстаннях чи інших ворожих діях проти військових частин та їхніх начальників, установ чи агентів радянської влади, заручників належало розстрілювати.

У разі явного ворожого ставлення населення, переховування й упертої невидачі "бандитів" і повстанців, це населення пропонувалося піддавати тому чи іншому покаранню: контрибуції продуктами харчування чи грошима, виселенню та "вилученню" родин ватажків, призвідників повстань з конфіскацією всього майна й переданням його бідноті; обстрілу населених пунктів; їх повному знищенню. Щодо заручників 1 квітня 1921 р. Голова РНК України Х.Раковський підписав нову інструкцію, де були конкретизовані механізм їх відбору (в тому числі й серед родичів повстанців) та обставини, при яких заручники підлягали розстрілу [233, ф.3204, оп.1, спр.3, арк.26-27зв.; спр.7, арк.21-21зв.].

Але на найбільшу увагу заслуговують два документи, найвиразніші пункти яких доцільно процитувати:

"Наказ Київської окружної наради по боротьбі з бандитизмом. 30 травня 1921 р. <...>

1. Поряд з політичною роботою, роз'ясненням справжнього обличчя керівників бандитизму та справжньої суті Радянської влади, необхідно встановити сувору відповідальність найбільш заможної частини населення за діяльність банд.

Для цього постановою повітових нарад у кожному селі чи хуторі підозрілих по бандитизму районів спеціальні комісії намічають із числа найбільш заможних і впливових громадян ВІДПОВІДАЧІВ, на котрих покладається відповідальність за будь-який прояв бандитизму в районі даного поселення.

2. Жоден випадок прояву бандитизму не повинен залишатися безкарним. У разі вбивства чи поранення в селі бандитами представника Радянської влади, червоноармійця або члена комнезаму розстрілюється з відповідачів подвійне число. Питання, хто саме, вирішується жеребом, котрий тянуть усі відповідачі.

Примітка: В разі утаєння тіл убитих кара збільшується вдвоє. <...>

5. Уникнути покарання (розстрілу) в даному випадку можна лише видачею справжніх винуватців, у тому випадку, якщо їх вдається взяти, або наданням Радянській владі особливих послуг по боротьбі з бандитизмом" [233, ф.3204, оп.1, спр.41, арк.5-6зв.].

Доповнює документ інструкція до наказу Окружної наради по боротьбі з бандитизмом "Про намічання відповідачів" :

"1. Призначення відповідача повинно відбуватися спочатку в районах, що найбільше полюбляють бандити, й має робитися найбільш урочисто... <...>

4. Взагалі мати на увазі, що головною метою створення інституту відповідачів є зовсім не негайний розгром бандитизму шляхом репресій, а внесення розбрату і розшарування в селі, створення атмосфери, коли кожен бандит буде боятися, що його видадуть. Відповідач, боючись репресії, буде при нагоді виказувати бандитів, а потім, боючись помсти з їхнього боку, може бути використаний як старанний інформатор.

5. При застосуванні репресій, особливо розстрілів, стосовно відповідачів, бити на психіку неквапним приготуванням до жеребкування і т.д., даючи можливість викупити життя (чи майно) видачею справжніх бандитів.

6. Взагалі рекомендується шляхом терору ставити відповідачів в такі умови, щоб вони ставали відкритими ворогами бандитів, тоді і звільнившись за заслуги від відповідальності, вони залишаться інформаторами й помічниками Радянської влади в боротьбі з бандитами через страх помсти з боку останніх.

7. Розданням конфіскованого майна і штрафів незаможникам і заходами політичного впливу слід створювати в селі обстановку, коли бандити і відповідач будуть боятися доносів з їхнього боку. Незаможники ж будуть зацікавлені у видачі тих та інших. Винагорода того, хто дає відомості, повинна йти або шляхом загального збільшення фонду комнезаму, куди надходить за наказом половина конфіскованого, або таємно з преміального фонду.

Якщо ж незаможник ризикне виступити відкрито, це слід усіляко заохочувати, надавши йому одному конфісковане у виказаного ним бандита майно.

Голова: Затонський. Члени: Пєтін, Іванов" [233, ф.3204, оп.1, спр.41, арк.7-7зв.; 40, с.121, 124-125].

ДО ЗМІСТУ